«А ми лише надією жили...» – спогади свідків війни з Устинівського району
Нинішній травень – 75-й після закінчення Другої світової війни. У роки цього масштабного військового протистояння в Україні не було клаптика землі, який не топтали окупанти. Це стосується і невеличкого села Ганно-Требинівки, що в Устинівському районі. Унікальні спогади живих свідків війни зібрали колись учні та вчителі тамтешньої школи. Кілька років тому школу закрили, а архівні документи колишня її директорка Ольга Кондрашова передала у сільський музей. Вона показала «КП» листи і спогади жителів села, які ті за життя залишили своїм нащадкам, аби усі наступні покоління знали про жахіття, які довелося пережити людям у роки війни. Ось що розповідали про життя в окупації Катерина Любчич, Микола Золотаренко, Ніна Воробйова (Шевченко) і Петро Шевченко.«Німці прийшли в Ганно-Требинівку в 1941. Свою появу вони ознаменували масовим полюванням на курей та іншу живність, а також розграбуванням магазину. Того дня по селу пішла чутка, що магазин відкриють. Німці розбили вікно і люди кинулися всередину. Розмели все, а німці стояли, сміялися та фотографували. А потім потекли одноманітні трудові дні. Всіх, з 13 років і старших, виганяли на роботу. Працювали в полі під наглядом недремних поліцаїв та німців. А одного дня погнали на Седніво (так називали село місцеві, правильно – Седнівка – ред.), щоб відправити на роботу в Німеччину. Та щось не вийшло», – пригадували перші дні окупації Микола Золотаренко та Катерина Любчич.
«Проте під час виконання робіт людям вдавалося саботувати. Вони працювали неякісно, псували знаряддя та машини. Так при скирдуванні соломи скирду викладали тільки зовні, а середину не топтали. Дощі промочували скирди і вони гнили.
Змушували також рити окопи за Інгулом, пиляти дерева в селі і возити деревину для покриття бункерів. Ганяли людей рити протитанкові рови за Ахтівку – готували лінію оборони, яку так ніколи і не використали.
Молоді дівчата і хлопці, аби врятуватися від каторги у Німеччині, навмисно зранювали шкіру, а обличчя покривали «вавками». Але це не завжди могло врятувати. За роки окупації з села вивезли понад 60 людей.
Життя під час окупації ніби відкинулося на сто років назад. Вогонь добували кресалом, замість мила використовували руду глину, а якщо роздобували костоїд, то варили мило з падалі тварин або птахів. Взуття виготовляли з невичиненої шкіри або клеїли зі старих раритетних камер, а з покришок робили підошву.У кінці 1943 року поліція арештувала жителів села Трохима Литвиненка, Ксенофонта Шевченка та вчительку Варвару Литвиненко (на фото зліва)», – розповідав про життя в селі у період окупації Микола Золотаренко.
Діти одного з арештантів, Ксенофонта Шевченка – Ніна та Петро – розповідали про свого батька (Ксенофонт Шевченко з родиною на фото справа).
«Батько не був військовозобов’язаним. До і під час війни працював головним бухгалтером колгоспу. Мав зв’язки з партизанами та підпільниками. Часто додому до нас пізніми вечорами приходили якісь чужі люди і він виписував їм продукти з колгоспної комори. Вони давали батькові якісь листівки, він їх перечитував вечорами при зачинених вікнах. Приходив колгоспний комірник Трохим Литвиненко і йому батько говорив, що і кому він виписав. Казав, щоб той видавав продукти тим людям, які прийдуть до нього з випискою. Листівки батько комусь віддавав, щоб розповсюджували. Микола Ілліч Литвиненко зустрічався з цими партизанами в полі вдень і отримував від них інформацію. Хтось про це дізнався і видав їх. Одного дня приїхали і забрали батька, повезли у Седніво. Там його закрили у підвалі та допитували.
Протримали добу і відпустили додому. Та через декілька днів, увечері, прийшли поліцаї з німцями і забрали його. Батько тоді просив, щоб вони сіли та повечеряли з ним, проте вони відповіли, що зараз підуть у контору і він випише їм продуктів, а потім буде добра вечеря. Вночі тато додому не прийшов. У селі ввели комендантську годину, тому мама пішла його шукати лише зранку. Питала у односельців, чи не бачили, куди його вели. Їй підказали, що четверо людей всю ніч сидять у хаті Миколи та Варвари Литвиненків: батько, Трохим Литвиненко, Варвара Костянтинівна та ще одна жінка з Седніва, Євгенія Мишук. Вона була техпрацівницею у седнівській школі. Її схопили за те, що зберегла червоний прапор. Учительку Варвару Литвиненко арештували замість чоловіка. Сусіди говорили, що всю ту ніч із хати було чутно людські крики та стогін.Мама, шукаючи батька, прийшла до сусідньої хати і до Литвиненків якраз приїхав сільський староста. Почали виводити з хати закатованих, повикидали їх на підводу і поїхали у бік річки. Мама зайшла до хати Трохима Литвиненка, взяла хлібину, сказавши про це його жінці, та побігла слідом. Їй вдалося наздогнати підводу, тому що коні зупинилися пити воду. Хотіла дати батькові хлібину, але поліцай чимось сильно ударив її по голові і вона впала непритомна. Матір привели додому люди. На ранок другого дня мати зібралась, взяла їсти та пішла через річку в той бік, куди їх повезли. Дійшла до Олександрівки та почала там питати людей. Її направили до чередників, які пасли худобу. Довго вона ходила степом, проте так нікого і не знайшла. Вирішила йти додому, щоб наступного дня продовжити пошуки, але вже в іншому селі. Зійшла в Ригулину балку біля Шостикової і там в глибокому рівчаку побачила платок Варвари Костянтинівни, батькове пальто і ще деякі речі. Все в крові і подерте собаками. А неподалік лежали тіла закатованих. Мама не витримала того видовища і знепритомніла. Її знайшли пастухи, відпоїли водою та провели додому.
Ніхто не хотів їхати забирати тіла, усі боялися. Довелося йти та просити дозволу у німців поховати мертвих. Через день, отримавши дозвіл, поїхали цілою юрбою їх забирати. Тіла були страшно понівечені, побиті кулями, пошматовані собаками. Батькові відрубали носа. У Варвари Костянтинівни була дірка в грудях, проте її обличчя було майже непошкодженим. Пастухи чули, як жіночий голос у балці кричав: Не чіпайте обличчя, на мене прийдуть подивитися люди! Поховали їх у братській могилі», – згадували Ніна і Петро Шевченки.
«У січні 1944 польова жандармерія та поліція вигнали всіх людей із села та погнали до Нового Бугу, щоб вагонами відправити до Німеччини. Ночували у фермерському приміщенні, стерегли їх поліцаї. Багатьом у ту ніч вдалося втекти, підпоївши поліцаїв самогоном.Відступаючи у березні 1944 року, нацисти спалили дві хати та вбили матір чотирьох дітей Феодору Гребенюк, яка не захотіла віддавати останні запаси хліба.
Бою за село не було. Тільки пострілювала німецька гармата, встановлена на Байченковій могилі. На підході до села був убитий радянський боєць. Німці поспішно покидали лінію оборони та відступали за Інгул, підірвавши міст та підпаливши радгоспний клуб, у якому було зерно. На зайнятих позиціях, в окопах на правому березі Інгулу, вони теж не затримувалися, бо фланги пішли далеко вперед радянських військ і 14 березня 1944 року село звільнили від окупантів», – писав у своїх спогадах Микола Золотаренко.
«Та не відразу прийшла на нашу землю радість. Ще були траурні повідомлення про загибель рідних. І була праця… Першого ж дня пішли ремонтувати зірваний Інгульський міст. Потім пішли школу вичищати. Справді вичищати, адже там в одному крилі був госпіталь, а в іншому – конюшня. Тяжко нам було, але ми вірили, надіялися, що все буде добре. Цією надією і жили…», – згадувала Катерина Любчич.
Нині усі записані спогади зберігаються у сільському музеї пам’яті. Там також можна знайти й унікальні портрети та сімейні фотографії учасників та жертв війни. Ці реліквії – наче жива розмова з людьми, які колись жили у Ганно-Требинівці, тяжко працювали, любили і народжували, переживали біль і горе, втрачали і попри все хотіли жити далі.
– Зібрала і зберегла свідчення односельчан про пережите, аби передати це наступним поколінням. Щоб молодь знала, яке горе і тяжкі роки війни пережили наші люди. Щоб пам’ять про історію села і його жителів жила. Щоб через десятиліття люди пам’ятали свою історію, – підкреслила Ольга Кондрашова.
текст: Олена Павлюк
фото: Ганнотребинівський сільський музей та Ігор Демчук
