Футбол, стадіон і… вибухівка. Як у Кропивницькому з’явився найбільший стадіон

Історія появи футболу у Єлисаветграді розпочалася понад півтора століття тому. Гра швидко набула популярності. М’яча ганяли де завгодно, від віддаленого вигона, до центральних парків. Як у місті з’явилося місце для професійної гри, яким був перший стадіон і хто на ньому грав, дослідила «КП».

Шкіряного «кругляка», чи, інакше, круглого «шкіряка» почали гамселити над Інгулом майже сто п’ятдесят років тому. Так народжувалося видовище, що заполонило згодом якщо не все місто, то чоловічу його половину – точно. Торгові агенти тутешнього «Англійського магазину А.Трестера», як повідомляв «Елисаветградский вестник» 1876 року двічі (серпень і грудень) завозили футбольні атрибути. Значить, товар пішов, якщо зроблено повторний оптовий закуп.

Футбол оформився на двадцять років раніше в Англії. Можна припустити, що «батьками» єлисаветградської гілки популярної гри стали брати Ельворті, котрі в 1874 році започаткували тут свій бізнес. Певно, це їхні забаганки задовольняв комерсант А.Трестер.

 

Серед краєзнавців є автори, котрі встановлюють статус футболу в місті з 1907 року, коли в газеті «Елисаветградские новости» від 04 квітня 1907 року аматорський гурток заводу Ельворті оголосив про свій футбольний Устав, а на ярмарковому масиві, північніше теперішньої швейної фабрики «Зорянки», почав тренуватися та проводити матчі з іншими командами.
У газеті «Голос Юга» від 14 червня 1909 року надрукували повідомлення Ради батьків Єлисаветградського громадського комерційного училища про проведення в саду «Альгамбра» (неподалік від мосту по вулиці Вокзальній) так званих олімпійських ігор для дітей і дорослих. У програмі значилася й футбольна гра.

Той же «Голос» від 17 жовтня1910 року на 3-й сторінці розповів про зустріч на іподромі команди «Ельворті» та 1-ї команди чоловічої гімназії. З рахунком 4:1 дядьки перемогли школярів. Там же («ГЮ» від 19.10.1910 р.) згадано про поєдинок команд реального та комерційного училищ. Результат поєдинку – 6:0 на користь «реалістів». Місце проведення матчу – плац кавалерійського училища.

Певно, то був міський турнір, де виступали, щонайменше, 5 команд: «Ельворті», 1-а й 2-а гімназистів, реалісти та «комерсанти». Цікаво, чи мало своїх футболістів ЄКУ? Найживучішою серед них виявилася заводська команда, яка згодом виступала під різними титлами («Червона зірка», «Металіст», «Сільмаш», «Трактор», «Торпедо», «Зірка», «Динамо», «Зірка», «Зірка НІБАС» і знову «Зірка»).

У 1913 році «Ельворті» міг виставити, принаймні, три команди (Дубровінський, Лартер, Кременецький, Штейн, Неш, Коваленко, Степанов, Френ, Претер, В. Волохін, Огінцев, Шмарко, Костюк, Кіяшко, Альберт, Каднер, Стоберський, Ікс, А. Волохін, Живчик, Вінкслер, Герман, Главацький, Кедрус, Маковський, Мельников, Потєхін, Шаблинський, Кузьмін, Романов). Гурток мав власний рахунок в банку, своє поле біля Міського саду (очевидно, циклодром).

У нарисі з історії головної команди міста говориться: «Після громадянської війни спортивне життя повертається у 1922 році, коли при центральному робітничому клубі організувалися дві команди, до яких увійшли робітники заводів «Червона зірка» (колишній завод «Ельворті») та «Червоний профінтерн». Вони грали з командами залізничників («Урал») і кавалерійської школи. А у 1925 році робітники «Червоної зірки» збудували собі футбольний майданчик на Новомиколаївці, де мешкала більшість робітничої молоді. З 1927 року проводяться першості Зінов’євська, де передували «Металіст», який захищав честь заводу «Червона зірка», та команда авіабригади».

Як бачимо, в місті малося кілька футбольних полів, але це були, швидше, випадкові майданчики для «пляжного» футболу, а не комплекси в теперішньому розумінні цього слова.

Аж ось на початку 1934 року начальник міського відділу НКВД Дмитро Медведєв виступає ініціатором спорудження стадіону. Сподвижник Медведєва по пізнішому партизанському загону Альберт Цесарський розповідав: «В апреле 1934 года бюро Кировоградского горкома партии обсуждало вопрос о благоустройстве города. Разговор шел горячий — хотелось сделать все поскорее и получше. Но денег в городском бюджете было немного, строительной и дорожной техники и того меньше – приходилось по одежке протягивать ножки. И тогда попросил слово председатель Кировоградского окротдела ГПУ. Он только второй месяц работал в Кировограде, знали его еще немногие. Все с интересом ждали, что скажет старый чекист.
А ему было что сказать. Когда в веселый мартовский день Медведев впервые вышел на улицы Кировограда, его поразила царившая на них захолустная атмосфера. По кое-как замощенным улицам бродит всякая домашняя живность – куры, утки, свиньи. Иногда их распугивает трезвон ручного колокола трамвайчика, бегающего по единственной маршрутной линии. Вечером улицы не освещены, по ним с пьяными песнями бродят парни, которым, очевидно, некуда себя деть.
И Медведев вносит на заседании бюро горкома предложение: построить в городе силами общественности спортивный стадион». В місцевій газеті «Соціалістичний наступ» з’являється стаття Медведєва «Наші пропозиції та зобов’язання з благоустрою міста».

Коли залучені до робіт в’язні тюрми під наглядом охорони в погоду і негоду на місці старого дров’яного складу виймали куби ґрунту, – знайшли схованку, а в ній вибухівку…

Письменник Теодор Гладков у книзі «Медведев» розповів, як до чекіста звернулася робітниця заводу «Червона зірка» Марія Бойко з підозрою на заводського службовця Зотова. Той ніби ховається зі своїм знанням німецької мови. Заявленого взяли в оперативну розробку і взнали, що той насправді є Ріхардом Вернером. В його коло входило до 40 осіб. 11 найближчих – колишні німці-колоністи. Отже, працював Вернер на німецьку розвідку, готуючись виступити у випадку війни з терористичними актами. Слід привів до складу, де вороги накопичили до ста кілограмів вибухівки і бікфордів шнур. Медведєв вирішив спершу ліквідувати склад із вибухівкою, та так, щоб це виглядало як випадковість. Тут і визріла ідея з будівництвом стадіону.

Стало відомо, що Зотов купив квиток до Одеси. На вокзал за ним послідував співробітник ГПУ. На станції стояло два потяги. В останню мить Зотов вскочив у той, що відправлявся до Москви. Агенту служби довелося без піджака, без квитка та грошей їхати в наступному вагоні. Дорогою телеграфував Медведєву і на вокзалі в столиці «передав об’єкт» московським чекістам.
Ті встановили, що Зотов-Вернер на місці мав нелегальну зустріч з одним із секретарів німецької амбасади, від котрого одержав усні інструкції та гроші, після чого повернулся до Кіровограду. Аж тут Медведєв наказав ліквідувати фашистську диверсійну групу.

Як і вимагають закони жанру, імена в літературному творі змінені. Насправді керівник – Армін Ісакович Лен німець-меноніт, син землевласника (60 десятин), головний інженер «Червоної зірки». Документи писали, що Лен втягнув до організації головного інженера заводу «Червоний Профінтерн» і за сумісництвом директора інституту сільськогосподарського машинобудування, створеного тоді в Зінов’євську, Давида Тульчинського, єврея, сина торговця, домовласника. Туди ж входили: конструктор «Червоної Зірки» Аркадій Романовський, син священика з церкви тутешнього кавалерійського училища, росіянин, білий офіцер-корнет Астраханської козачої дивізії у Денікіна; уповноважений з раціоналізації «Червоної Зірки» Микола Кияшко, українець, син службовця, колишній денікінець; заступник головного бухгалтера заводу Володимир Ганзен, данець, син службовця, колишній поручик царської і білої армій. До групи примикали конструктори – творці першої в СРСР 24-рядної сівалки Іполит Каховський – син церковного старости при ЄКУ, Д.П.Кирпатий, А.Ф.Березовський, А.Ф.Кобчинський (пізніше – лауреат Сталінської премії в технічній галузі).

У вересні стадіон в основному закончили і на ньому провели перші змагання. Закінчили й операцію по знешкодженню ворожого кубла.

Ось так у поєднанні «приємного з корисним» будувалася головна спортивна арена сьогоднішнього міста Кропивницького.
Насамкінець додамо і сучасний сюжет: 5 жовтня 2014 на стадіоні «Зірка» в Кіровограді помітили Путіна. Це один із уболівальників натягнув його маску, і, напівголий, під свист трибун зробив коло біговою доріжкою.

текст: Леонід Багацький