Жив був собі Тузик
Коли мені виповнилося сім років, то нашому дворовому собаці було на той час 15. Розумна, казали сусіди, тварина. На вітер не гавкав. Шкода, що зістарився. Мабуть, він доживав свій вік, бо ми його вже й не прив’язували на ланцюг. Тузик вільно ходив подвір’ям, влітку їв якусь травичку. Мама казала, що собаки розуміються на лікарських рослинах, тож самі себе ними лікують.Наш старенький чотирилапий друг полюбляв вигріватися проти сонечка. Лежить, бувало, годинами: чи то спить, чи то дрімає. Не знаю. Чулося тільки його сопіння. А було й під час прогулянки засинав стоячи на ногах. Хіба що махне хвостом, відганяючи мух.
– Довго не протягне, – казала мама. А мене від тих слів досада хапала.
У ті далекі часи дитинства я частенько сідав на руду глиняну призьбу, змазану маминими руками, і гладив вилинялу шерсть свого вірного пса. Тузик це любив. Правда, догукатись його було важко – геть глухий собака. Ще й присліпкуватий. Та здебільшого він відчував мене на нюх. А відчувши мій дотик, пхав свою мордочку мені в пазуху під сорочку, облизував мої босі ноги. Згодом знічев’я в якійсь задумі знову засинав. Знехотя до нас підходила Мурка. Вона – ровесниця Тузика. Мої улюбленці разом росли, гралися одне з одним. Словом, дружили. Кішка навіть спала у собачій будці. А господар своєї оселі по-джентельменськи поступився їй місцем. Сам же поруч умощувався у глибоченькій, виритій лапами, ямі.
Інколи, щоб Тузик не плутався під ногами, мама просила прив’язати його. Він, розуміючи ситуацію, ніколи не противився, не сердився, а смирно підставляв свою голову під ошийник. Хіба що важко зітхав, примруживши каламутні очі. У такі хвилини мені робилося шкода пса. Знявши з худорлявої шиї прив’язь, мовив:
– Ходімо краще, дружище, на ставок. – Розуміючи мене, Тузик труснув кудлатою головою і пошвендяв поруч. А на водоймищі, висолопивши чорного язика від пилюки на курній дорозі, він з радістю поліз у воду. Йому не звикати, бо я й раніше брав свого вірного друга на ставок.
Та одного разу, коли ми з мамою прийшли з ярмарку, Тузика на подвір’ї не було. Я заглянув у сарай, повітку, будку – немає собаки. Перехопивши дух, побіг на ставок. «Може, він мене там шукає?» – майнула думка. Марно. На воді тільки дикі качки плавали.
Прибіг підтюпцем додому. Мене радо зустрічала Мурка, треться об ноги. Хотів, було, запитати, та хіба вона знає, де подівся Тузик. Кого спитати? З ким порадитись? Ага! Що ж це я сякий-такий нерозторопний? Матуся ж найкраща для мене порадниця. Я із сумом розповів неньці про виявлену пропажу. А вона пригорнула мене до себе, приголубила, попросила вгамуватися. Потім розповіла, що старенькі, розумні собаки, відчуваючи свою смерть, сходять з двору. Ідуть десь далеко-далеко: хто в ліси, хто в степи, хто в глибокі кручі. Саме там вони знаходять своє пристанище, відійшовши в небуття.
Слухаючи розповідь мами, я стояв, як укопаний. Від однієї думки, що в нас більше не буде Тузика, мені зробилося моторошно. Та ненька заспокоїла мене:
– Ходімо до тітки Ярини. В неї сучка привела аж троє песиків. Вибереш якого облюбуєш. Так у нас з’явився Шарик. Трохи відлягло від душі. Все одно про Тузика ми ще довго не могли забути.
текст: Віктор Соколов, селище Нова Прага Олександрійський район
фото: ілюстрація
