Нелегка дорога до щастя

Олеся майже щодня розкриває шкільний зошит із голубою палітуркою. То її дівочий щоденник. Вона ще і ще вчитується у написані власноруч рядки. Ой леле, коли ж то писалося! А скільки сліз пролила над написаним, бо у тому щоденнику – усе про її кохання з Сергієм. Як боляче, що спаяних серцем до серця молодих людей ледве не розлучив прикрий випадок.

Сергій змалечку був слухняним сином, та коли й підріс, то не відбився від рук батьків. По закінченні школи він не покинув родинне гніздо, як інші. Не подався за великими грішми у місто, а осів у рідному селі. Приклад в усьому брав із батька Олексія Гавриловича – досвідченого механізатора, який навчав молодь високому мистец­­тву працювати на землі. Знаменником у його роботі завжди була якість. Одне тільки різнило у біографіях старшого і молодшого Кулішенків – син став шофером.

…Стояла плаксива осінь. Селом постійно блукали сиві тумани. В один із таких похмурих днів у житті Сергія стався несподіваний віраж. Він їхав своїм «газончиком» у господарських справах в обласний «Постач­­збут». Дорога була неблизька і, як у селі кажуть, нікудишня. Спершу за вітровим склом автомобіля пробігали картини осінніх пейзажів. Раптом по кабіні забарабанив дощ.

– Байдуже! Якось проб’юся до шосе, – Сергій підбадьорив себе фальшивою надією. – Мені зав­­жди фортунило, як щасливчику.

Надокучливий дощ не вщухав. Машину почало кидати то в одну, то в іншу сторону. З-під коліс, мов наполохані горобці, вилітали шматки грязюки. Не будучи віртуозом у шоферській справі, Сергій не впорався з керуванням –
машина вскочила у глибокий кювет і заглохла. Молодий водій скільки не намагався подолати кляту перешкоду, та його наміри були марними. Ризикуючи не перевернути свого «газика», Кулішенко пішов ва-банк: піддом­­кратив праве колесо і спробував завести двигун. Та він не піддався.

– Тьху на тебе! – в’їдливим голосом мовив Сергій, коли зрозумів, що надія вирватися з багнюки була марною. У серці юнака тенькнуло щось недобре. Через швидкість своїх думок він не знаходив потрібного рішення. Випадкового транспорту, як в попутню, так і в протилежну сторону не було.

Наближався надвечірній присмерк. Треба було, не чекаючи манни небесної, йти до найближчого населеного пункту. А там просити, щоб хтось трактором витяг автомашину з канави. Сергій, сновигаючи у в’язкому грунті, робив крок за кроком, ніби не своїми ногами. Рясний дощ швидко змивав його сліди. Одяг промок до нитки. Все тіло тремтіло від холоду, як листя на деревах у вітряну погоду.

За кілька кілометрів на косогорі показалися вогники незнайомого села. Сергію, в якого від холодного дощу ноги і руки аж заклякли, а по всьому тілу виступили сироти, хотілося хоч трохи зігрітися. Підійшов до крайньої хати. Бачив, як вода струменем лилася з ринв, а з власного одягу – стікала струмочками. Десь у темноті ночі шугали кажани. В суєті, намацавши стіну будинку, побачив у сяйві місяця прибиту підкову.

– То господарі прилаштували на щастя, – подумав про себе. – А які хризантеми! Правду люди кажуть, що хата починається не з вхідних дверей, а саме з подвір’я.

Зайда ніби й ішов навшпиньках, та в темноті, зачепившись за гілку яблуні, спіткнувся. Зачувши чужого, дворовий пес рво­­нувся з ланцюга, настовбурчивши шерсть. Через якусь мить Сергій, зачувши чужі кроки «підсолодив» свою надію. Здоровенний чолов’яга, обхвативши його міцними руками, мов стовпа, сердито вирячився:

– Ага, піймався, голубчику!

Сергій у безсиллі зігнувся – куди там куцому до зайця.

Господар чиркнув незнайомця колючим поглядом, а той мовчав, ніби кісткою вдавився.

– Чорта пухлого! – мовив здоровань. – Тут щось дебет із кредитом не сходиться. Гайда підемо до хати. На світлі розберемося, що ти за злодій.

Ошелешений Сергій, як у народі кажуть, і гавкнути не встиг, не те, щоб отямитись, як чужий дядько волоком потягнув безсилого до світлиці.

– Позбиткуються наді мною лихі люди, – майнула думка. – Я ж почуватимуся тут не у своїй тарілці.

У великій просторій кімнаті неоковирний та незграбний чолов’яга, не роздумуючи, ударив Сергія навідліт. Юнак зрозумів, що господар від спиртного був під кайфом, тож від п’яної маячні поводився неадекватно.

Висловившись нецензурною лайкою, господар оселі погукав на якусь Олеську, щоб та принесла питва. Сам же скоса подивився на Сергія хитрувато-розбишакуватими очима. А промоклий до рубця непроханий гість лежав, розплеставшись серед крісел та стільців.

У кімнату зі стурбованим обличчям, ніби воно ніколи не розпогоджувалося, увійшла молода чи то жіночка, чи то дівчина. Спершу й не розбереш. Вона принесла карафку з горілкою. Але той, хто цього просив, солодко спав за столом і на всю хату було чути його сопіння. Молода господиня, відсунувши вазу з квітами, поставила на стіл принесене.

– Доброго вечора, – тихо привіталася. В тому голосі Сергій відчув нотки жіночої гордості, але рожеві щічки, губи, очі, стрункі ніжки зачарували його з першого погляду.

– Пробачте, панночко! Я не злодій, не крадій. Я хотів лише попроситися на нічліг. Моя машина в степу загрузла в багнюці. А ваш… чоловік почав на горло брати.

– Трясця вашій матері! – пирснула сміхом та. – Яка я вам панна? Мене звуть Олеся. А то – мій тато. Він сьогодні перебрав трішки, тож і влаштував домашній вертеп.

Дівчина, склавши руки на коліна, уважно слухала непроханого зайду. А потім розповіла про себе. Буря думок вирувала в її голові. А, згадавши про смерть мами, зсутулилась, і було видно, що в голубих оченятах закрутилися сльози.

Сергій навіть не зчувся, як узяв у свою руку теплу долоню Олесі. А вона, почервонівши, як маків цвіт, і ніби якось боязко притулила свою голову на груди юнака. То були перші щасливі хвилини у їхньому житті.

Потім були і приємні зустрічі, і гарячі обійми, і запальні поцілунки. Почуття, що спалахнули між Сергієм і Олесею, переросли у велике кохання. Це був апогей їхньої любові. На жаль, ці приємні, хвилюючі моменти пролягли довжиною всього у кілька місяців. Сергія, як і багатьох інших його ровесників, призвали на військову службу.

Перші листи були з України, потім із Ташкенту. А останній – із Афганістану. Воїн-інтернаціоналіст сержант Кулішенко розповідав, що разом із побратимами бере участь у бойових операціях проти душманів. Мовляв, скоро, Олесю, повернуся на рідну землю, до тебе, моя люба.

Олеся чекала. Теплі рядки листа з далекого Кабулу викликали і гордість за свого коханого, і біль розлуки, і дівочі сльози. Довгі місяці перебування Сергія в афганських горах здавалися вічністю. А потім раптом листи перестали приходити. Особливо Олесине хвилювання переросло в тривогу, коли в міста і села стали приходити похоронки.

Вже й усі ровесники Сергія повернулися зі строкової служби, а його ні слуху, ні духу. Настав і останній день виведення обмеженого контингенту військ колишнього СРСР із Афганістану. Олеся надіялася, що її коханий повернеться з останніми вояками. На жаль, надія обминула її стороною. Зробилося страшно і гірко. В серці щось перевернулося недобре. А в селі почали подейкувати, що їх земляк пропав безвісти.

Будучи на самоті, Олеся в котрий раз перечитувала отой лист із далекої, невідомої для неї країни. Цілувала рядки, в яких Сергій називав її сонечком, коханою, рідною. Згадувала останню прощальну ніч, коли він просив дочекатися його повернення. Від приємних спогадів на серці робилося тепліше.

Так у буденному вирі життя проходили день за днем, а в тяжкому очікуванні минув рік. Та Олесю не полишало відчуття про повернення Сергія, хоча й несла в душі тривогу. Тим часом, за нею вже давно поглядала крадькома не одна пара очей сільських парубків. Згодом кавалери почали липнути, як бджоли на гречаний цвіт. Та їй, хоч кіл на голові теши. «Ні» і все. А Василь із сусіднього села, який був хрещеником батька, навіть освідчився в коханні. Та у відповідь почув, що його намір далекий від здорового глузду. Від почутого парубок швидко накивав п’ятами.

Та не все склалось, як гадалось. Одного дня свою думку виклав, мов на блюдечці, батько. Не червоніючи від безтактності, він, рубонувши рукою повітря, просичав крізь зуби:

– Ти що, доню, чекаєш принца на білому «мерседесі»? Василь таки хлопець доброї вдачі. Тож і виходь за нього.

– Тату, я Сергія кохаю, – мовила Олеся, а в самої й ніж, яким чистила картоплю, випав із рук.

– Донечко, чому ти така наївна, – нашорошивши вуха до журливої балачки Олесі, продовжив свій раунд батько. – Звичайно, ти і Василь не ідеальна пара. Проте у подружньому житті ви доповните одне одного.

– Ні, тату! А якщо ви вже зачепили цю тему, то я скажу, що у вашій уяві – повна вакханалія. Я вийду заміж тільки за свого Сергійка.

– Де ж той Сергій? Що ти носишся з ним, як піп із кадилом! –
очі в розлюченого чоловіка здичавіло заблищали. – Тебе що треба улюлюкувати? Ще твоя покійна ненька не раз дорікала, що ти крутий характер маєш. Занадто зарозумілою стала. Всипати б тобі по перше число. Подумай краще, щоб не довелося мені брати в руки коцюбу.

Олесю давили сльози та душевний біль. Та все ж вона поступово змирилася з примхами свого батька. А давши згоду на одруження з Василем, переконувала себе, що на життєвому шляху якось долатиме усі бар’єри. Визначивши дату вінчання, вона й сама не могла передбачити, що наближалася кульмінація.

…Ось-ось мав закінчитися Петрів церковний багатоденний піст. Саме в цей час стояла літня спека. В один із таких вечорів, коли крайнеба загоралися яскраві зорі, у двері Олесиної кімнати просунулась чиясь велика, як макітра, голова. Вже потім дівчина почула, як по підлозі зашкрябав кирзовими чобітьми трохи згорблений чоловік. Хазяйка аж оторопіла від незнайомого в темряві погляду. А трохи оговтавшись, запитала:

– Хто ви такий?

– Це – я, Олесю! Чуєш? Сергій я. Власною персоною до тебе прийшов. Я ж обіцяв!

– О, Боже! – вирвалося з грудей дівчини. – Ти ж як у воду канув. Як я тебе чекала! Ждала твоїх листів та їх не було.

Та хіба могла знати Олеся, що закривавленого, пропахлого згарищем афганської війни, Сергія Кулішенка доставили тоді в медсанбат. Надії на життя були мізерні. В пораненого сержанта очі лихоманно горіли, а руки і ноги задерев’яніли. Після кількох хірургічних втручань юнак боровся за своє життя. Він перетерпів усе, бо – сильний духом, стожилий.

– Що ж нам робити, Сергієчку? – ледве вимовила в гарячих обіймах юнака Олеся. – Хоч круть, хоч верть – не виходить. Я заручена. У неділю церемонія вінчання. Зла доля зв’язала мене по руках і ногах.

Звістка про одруження Олесі з Василем була для Сергія як сніг на голову серед спекотного літа.

– Правду кажуть, що суджене, – як скажене, – із замисленим виразом обличчя заметушився юнак. – Я чомусь був упевнений, що ти – найкраща в світі. А виходить кохав вертихвістку. Тут і до ворожки не ходи. Що ж, вольному – воля. Будь щасливою, люба! Всевишній тобі суддя.

На Сергія нахлинули неприємні, як осіння дощова хмара, думки. Його потаємне інтимне життя зірвалося, мов буря у склянці води. На хвилях відвертості він вийшов з Олесиної кімнати не прощаючись. А передвесільні дні пролетіли швидко. Святій неділі особливо радів Олесин батько. Радів, як якомусь дару з неба. Чоловік вважав, що нарешті дебет із кредитом зведено. Проте його спокій був оманливим. Господь-Бог розсудив по-своєму.

Коли в місцевій церкві пролунали слова священника: «Вінчається раб Божий Василь із рабою Божою…». Олеся, не дослухавши свого імені, розвернулася і повз людський натовп вибігла на вулицю. Церква захиталася і загула, мов бджолиний вулик. А необвінчана молода одним порухом руки скинула з себе весільну фату і, кусаючи губи, бігла не бачачи світу перед собою. Рідне село здавалося їй чужим.

…Про той гучний випадок ще довго гомоніли Олесині земляки. А ось де поділися вона і Сергій, ніхто не знав. І лише через рік закохана пара стала на коліна перед Олесиним батьком, вимолюючи прощення. Він їх простив і благословив на щасливе подружнє життя. Придивившись на доньку, яка сяяла від щастя, свіжим оком, татусь сором’язливо зізнався, що те вінчання Олесі з Василем потрібне було їй, як корові сідло.

текст: Віктор Соколов, селище Нова Прага Олександрійський район

фото: ілюстрація