Спогади кропивницьких активістів про Майдан: Ми перемогли, але, на жаль, не все стало добре

, Наталка Маринець

10161Шість років минуло з часу Революції Гідності. Цього часу занадто багато, щоб знайти винуватців пролитої людської крові, і занадто мало, щоб забути ті події. Біль від втрат рідних життів не зник, як і не згасло бажання справедливості. Цей біль, пам’ять і справедлива вимога до влади покарати винних у пролитій крові щороку виводять наприкінці лютого на центральні площі і вулиці міст України тисячі і сотні людей, які були очевидцями і безпосередніми учасниками тих історичних подій. Аби вшанувати пам’ять загиблих, аби зрозуміти, що вони втратили свої життя недаремно і аби почути, коли ж нарешті назвуть винних. 20 лютого у Кропивницькому також запалили лампадки біля меморіальної дошки Герою України Віктору Чміленку, пам’ятного знаку зі світлинами загиблих Героїв Небесної Сотні на площі Героїв Майдану та провели літургії за загиблими з нагоди відзначення Дня Героїв Небесної Сотні. З якими спогадами прийшли кропивничани на площу, яке значення має для них Революція Гідності і чи сподіваються вони почути справедливий вирок – запитувала «КП».

10166Тетяна Бородіна – громадська активістка, волонтерка:

– Я коли йшла сюди, дуже боялася, що буде мало людей. Наша площа так зроблена, що можна її побачити тільки тоді, коли виходиш із-за будівель. Коли прийшла сюди і побачила, що тут люди – це було для мене найбільшим щастям. Дуже радію, що є ще ті, хто разом із тобою на одній хвилі, хто тебе підтримує, ті, кому не треба пояснювати, чому ти тут і що збираєшся робити. Ось це найголовніше і найсильніший спомин, що ти не один. Тоді були люди, якими захоплююся і досі. В основному люди, яких зустріла на Майдані шість років тому, так і залишилися близькими, вони так і залишилися активними у місті та в країні. І найголовніше те, що піднялися ті, хто дійсно були і є честю, і совістю цієї країни.

10163Юрій Митрофаненко – кандидат історичних наук:

– Коли стало відомо про розстріли в Києві, я був здивований тим, скільки людей прийшло тоді на Майдан висловити протест проти цього і бути готовими боротися з владою і її злочинною діяльністю. Ще був здивований, як багато чоловіків було в той день на Майдані. Стільки вийшло людей, усвідомивши загрозливу ситуацію, адже пішли чутки, що в місто можуть приїхати тітушки, аби бити євромайданівців, І навіть не просто бити, а вбивати. Жителі вийшли захистити своє місто від тітушок і висловити протест проти того, що відбувається в Києві 20 лютого, оті розстріли Небесної Сотні. В той день було дуже тривожне передчуття, що буде далі наступного дня, але разом із тим багато людей, які прийшли на Майдан, вселяли впевненість, що все буде добре і ми переможемо. Ми перемогли, але, на жаль, не все стало добре. Ще пам’ятаю, що ми ходили тодішнім Кіровоградом, створивши такий великий марш із площі Героїв Майдану до стадіону «Зірка» і зробили коло, це фактично було коло єдності і така демонстрація рішучих намірів боротися за свою свободу до кінця. Але найсумнішим в той день було те, що загинув Віктор Чміленко – Герой Небесної Сотні.

10164Валентина Босько – громадська активістка:

– У лютому я ще з чотирма жінками приїхала до Києва на Майдан. Ми пройшли колонами, а містяни зустріли нас дуже привітно та щиро. Було таке відчуття, начебто ми в повній безпеці. На Майдані стояло дуже багато хлопців зі Львова, Тернополя, Дніпра, також були наші, з Кропивницького, в основному серед них переважала молодь. Ми підійшли до наших палаток. Люди стояли з синьо-жовтими прапорцями, стрічками, тому відразу було видно тих, кому не байдужа своя країна. У нас попереду були місяці чекання. Усі боролися не лише за себе, але й за весь світ. Звичайно, від тих подій ніхто не був у захваті, але люди своєю відвертістю і щирістю надихали нас лише на віру в краще, на шлях до перемоги українського народу. Революція Гідності вкотре показала, що українці завжди залишатимуться вільною та незалежною нацією.

10165Світлана Ковтюх – завідувачка кафедри української мови ЦДПУ імені Винниченка:

– Так сталося, що я поїхала до Києва в Академію наук на пленум, який був присвячений проблемам діалектології. О восьмій ранку йшла Майданом Незалежності. Там було небагато людей – осіб 20-30, але навколо стояв уже кордон поліцейських. Вони були в темно-синіх накидках із капюшонами, все було огороджене, ялинки ще не було. І в мене склалося таке враження, ніби це з фантастичного фільму. На Майдані відбувалася якась не українська дійсність і навколо стояли мовби неземні істоти, які хочуть нам зла. Ми цілий день проводили пленум, слухали цікаві доповіді, обговорювали їх. З одного боку був Євромайдан, а з іншого, біля стадіону, в цей час стояв Антимайдан. Там панував шабаш: пісні та танці тітушок. Увечері ми з колегою спустилися на Майдані Незалежності в метро, там просто не можна було пройти, дуже багато стояло поліцейських. Уже закінчився робочий день, тому людей була незліченна кількість. Я весь час чула слова: «не підходьте до силовиків», «не провокуйте їх до силових дій», бо люди первісно були налаштовані на розв’язання цих проблем мирним шляхом. Людей було багато, але вони поводили себе дуже чемно. Пам’ятаєте, якщо маєш дві чи три вищі освіти, знаєш декілька іноземних мов, в балаклаві, в якійсь саморобній касці, то ти точно з Майдану. Це такий був рівень нашого українського Майдану. Я побула до вечора, тоді поїхала до сина і ми з ним проговорили все це. А вранці, близько п’ятої години, він мене будить. На декількох каналах показували сюжет побиття. Я пам’ятаю чоловіка, який був в образі українського козака, його силовики не чіпали, але навколо били людей, повсюди кров, стогони, крики. І в кінці цей чоловік уже сидів, навколо літали папери, валялися якісь речі, загублені молоддю, і він затулив обличчя руками. Цей сюжет виклала якась іноземна компанія, як символічний меседж усім нам. А коли через день ми прийшли на Майдан, мені найбільше запам’яталося, як неподалік на Хрещатику розтягнули полотнище з написом «Кіровоград», а на одній з літер «о» зірками виклали емблему Євросоюзу. Я попросила сина сфотографувати мене біля цього напису і досі, як реліквію, зберігаю цю світлину серед багатьох інших. Ще в той день поліція тулилася групками. Пам’ятаю такий епізод, як їх стояло осіб 20 і йшов чоловік, якийсь робітник, та в три поверхи матюками обклав поліцейських, а вони вже навіть ніяк не реагували, робили вигляд, що цього не чують. У цей вечір більшість людей перемістилася до Михайлівського собору. На Майдані Незалежності було не так багато людей, а по великому колу їздили машини з включеними фарами, з яких молоді люди з синьо-жовтими прапорами вигукували українські гасла. Ще далеко було до вбивств, до загибелі Небесної Сотні, але саме отаким я пам’ятаю початок. І коли у лютому сталися перші смерті, я проводила засідання кафедри і не знаю чому з усіх героїв інтуїтивно обрала двох, про яких сказала кафедрі: «Встаньмо і хвилиною мовчання вшануємо пам’ять наших достойних українсь­­ких героїв», а потім коли всі сіли, я розповіла про найменшого Назара Войтовича і про Устима Голоднюка. У цьому світі все невипадково. Коли я була на черговій конференції в Тернополі, ми поїхали в Збаразький замок і там якраз оцих двох героїв, про яких я розказала на кафедрі, стоять погруддя і невеликі куточки, присвячені вшануванню їхньої пам’яті. Нічого не даремно. Усе буде Україна, особливо якщо скрізь звучатиме українська мова.

 

10167101681016910170

текст: Аміна Клюй
фото: Ігор Демчук

e-max.it: your social media marketing partner