Спецпризначенці Коріньков і Глондар вперше розповіли, як потрапили у полон
Після п’яти років полону – вдома. Спецпризначенців Сергія Глондара й Олександра Корінькова відпустили 29 грудня в рамках великого обміну бранцями. Півтора місяця чоловіки були у столичному госпіталі. 14 лютого військові повернулися додому. У Кропивницькому на площі Героїв Майдану зібралися кілька сотень містян. Першими їх зустріли дружини – Юлія Корінькова і Катерина Глондар. Люди вишикувалися у живий коридор і під вигуки «Слава Україні!» та «Слава Героям!», під звучання військового оркестру зустрічали чоловіків. Дарували їм квіти, обіймали і плакали. Усі не могли повірити, що нарешті чоловіки вдома!
– За те, що ви сьогодні тут чекали нас так довго і не тільки сьогодні, за все – велике дякую, – сказав Сергій Глондар.
– Дякую вам за те, що підтримували наших рідних, організовували акції на нашу підтримку, дякую вам за все, – додав Олександр Коріньков.
Під час зустрічі самі чоловіки небагатослівні. Натомість ті, хто зустрічав, дарували квіти і вигукували: «З поверненням!», «Вітаємо вдома!», «Слава Україні!», «Слава Героям!».
Серед тих, хто прийшов – рідні, друзі, побратими, волонтери, міська влада і всі ті, хто чекав на повернення Корінькова і Глондара.
– Ми дуже чекали на повернення наших захисників. Бажаємо, щоб вони відшліфовували свою військову майстерність, але жили вдома, в мирній країні. Щоби ваші плани і мрії здійснилися. Щоб щастя і радість переповнювали ваші родини, бо ви того заслужили. Ми дійсно дуже переживали. Мріємо, щоб війна закінчилася якомога швидше. Дякуємо нашим захисникам! Слава воїнству, слава Україні! – сказав міський голова Кропивницького Андрій Райкович.
Плакат із фотографіями чоловіків і текстом: «Сергій Глондар. Олександр Коріньков. У полоні з 16 лютого 2015 року. Волю полоненим» рідні і волонтери брали на кожен захід на їхню підтримку. Сьогодні принесли цей плакат востаннє.
– Банер – це вже символ. Символ боротьби, незламності, віри. Із ним бігли марафони, писали листи, плакали... Хочемо його передати у музей третього полку. Сьогодні ми зустрічаємо Сергія й Олександра. Дуже щасливі! Але давайте не забувати, що ще не всі наші звільнені з полону, – каже волонтерка Вікторія Касьянова.
Пізніше, уже в приміщенні музею третього полку, військові розповідають про бої під Дебальцевим і день, коли потрапили у полон. Говорять стримано.
Довга дорога додому: 1777 днів полону. Через 4 роки, 10 місяців і 13 днів бійці третього полку повернулися до рідних
Дебальцівський плацдарм тривав із 21 січня по 18 лютого 2015 року.
У лютому групи спецпризначення під керівництвом капітана з позивним «Яник» та капітана Бутусова чергують у Бахмуті і супроводжують вихід та захід колон у Дебальцевому.
14 лютого 2015 року група капітана Юрія Бутусова, у складі якої були Коріньков і Глондар, прибула для забезпечення проходження колон до Дебальцевого.
16 лютого бійці полку забезпечували вихід української колони з пораненими та загиблими з Дебальцевого. Тоді з підсилення було лише по одному БТР і БМП. В районі Новогригорівки бронетранспортер підбили.
– На той час ворог практично всі ділянки, якими можна було рухатися, заблокував. Там була одна, як вони її називали російською, «дорога жизні». Туди ми виїхали з самого ранку. Ворог уже і на тій «дорогє жизні» був. Декілька засідок ворожих ми проскочили. Там одна машина загубилася, за нею командир повертався. Потім нам сказали чомусь почекати. Під час руху назад потрапили в таку засідку, яких до цього не було, – пригадує події Сергій Глондар, який тоді був заступником командира Бутусова. – У нашій групі було 10 чоловік. Назад командир вирішив їхати всередині БТРу. Місця було мало. Одного бійця посадили на місце навідника, щоб він стріляв із кулемета, а навіднику казали залишатися. Він каже, ні, хлопці, я все рівно поїду туди, це моя машина. Також поїхав військовий кореспондент Дмитро Лабуткін. Я йому кажу: «Може не будеш з нами їхати?», всередині місця не було, а нагорі… Я так і сказав, що «нагорі тебе скоріше за все вб’ють». Але він сказав: «Ні, все одно поїду з вами». На жаль, то вже була його остання дорога…
Олександр Коріньков у той момент був на «кукушці» – у БТР відкривається люк і військовий стоїть в ньому по пояс. Він веде огляд і доповідає обстановку.
– У мене була команда – якщо побачу ворога, треба було повідомити в БТР, що є противник, де він знаходиться і що треба вести вогонь. Коли ми виїжджали з Дебальцевого, проїхали один танк ворожий, інший танк – з іншої сторони стояв, його проїхали. А вже за ними були ворожі позиції. Я нахилився, крикнув у БТР, що бачу сєпарів і відкрив вогонь. Хлопці теж почали стріляти. Але одразу було два постріли з РПГ із різних сторін. У нас влучили, – каже Олександр Коріньков.
Тоді внаслідок бою Юрій Бутусов та сержант Віталій Федитник загинули, інші військовослужбовці полку потрапили до полону. Також загинув військовий журналіст, капітан ІІІ рангу Дмитро Лабуткін.
– Після зустрічі зі, скажімо так, «мєсними трактористами» (ополченцями), нас повезли в польовий шпиталь. Там швидко надали допомогу, а нашого побратима Василя одразу забрали до шпиталю в Алчевськ, бо він був у важкому стані. Потім уже через тижні два нас перевезли в Донецьк. Показували відео з обміном Василя, казали: «Ваш боєць?». Потім обміняли ще двох військовослужбовців. В одного було поранення. Вони таких намагалися якнайшвидше віддавати. Інший на той час захворів на запалення легень і його також обміняли як пораненого. Ми втрьох залишилися – я, Саня і ще один боєць. Обміни відбувалися, але… Ну, нам ніхто нічого не казав. Що ми в них могли спитати? Якщо рішення все рівно не вони приймали. Потім ми там із Санею лишилися вдвох. Там були й інші полонені, але з інших підрозділів. Обміни відбувалися, але ми в них не попадали. Чомусь. Як сказала їхня так звана омбудсмен, «не она решает вопрос, кого и когда менять», – продовжує Сергій Глондар.
У Донецькій колонії з усіх полонених Коріньков і Глондар пробули найдовше.
– Спочатку ми були дві доби в Луганську. Потім нам сказали, що відпускають, але насправді перевезли в Донецьк. Більше року нас утримували в колишній будівлі СБУ. Її там всі називають «ізбушка». А потім по тюрмах. Засудили нас місцеві «трактористи». Дали 60 років на двох – по 30 кожному. 
Сказали, що пожиттєво багато, смертна кара теж, а 30 років досить, щоб ми «осмислили свои действия». Ми з Санею і ще один танкіст були там найдовше. Як тільки в тюрмі починалися якісь рухи щодо обміну, одразу москалі приїжджають – журналісти, маю на увазі. Репортажі знімали про нас, робили свою роботу. Безпосередньо перед цим обміном теж приїхала так звана їхня омбудсмен. Підійшла і питає: «Ну что, домой хотите поехать?». Питаю: «Як і минулого разу?». Відповіла, що ні, цього разу їдемо точно. І, слава Богу, поїхали, – з сором’язливою посмішкою каже Глондар.
За долю цих чоловіків уболівали чимало людей. Та найбільше – їхні рідні. За час полону вони провели сотні акцій, мітингів, зустрічей, написали безліч звернень. На початку 2019 року тодішній Президент Петро Порошенко власним коштом придбав дві трикімнатні квартири родинам полонених. Згідно з відомостями Єдиного державного реєстру, вартість обох осель становить трохи більше двох мільйонів гривень. У Сергія та Катерини народилася друга донька. Про вагітність дружина дізналася одночасно з новиною про полон. Дівчатка з нетерпінням чекали батька додому.
– Інколи нас виводили подивитися телевізор увечері. У новинах я перший раз побачив свою дитину. Там, коли бачиш, що про тебе ніхто не забув, це надає сил, – сказав Сергій Глондар.
Після п’яти років полону Сергій уперше вживу побачив свою молодшу доньку Аню, а Олександр і Юлія вперше за п’ять років відзначили річницю весілля.
фото: Ігор Демчук
