Ні душі навколо – вимерлий Кам'яний Яр
Сьогодні є села, які нагадують про себе лише залишками фундаментів та цвинтарями. Втім є села, від яких і згадки не лишилося. Дерева поміж полів – це все, що нагадує про колишнє поселення. Раніше «КП» уже розповідала про вимерле в 2000-х село Чорноліска у Знам’янському районі. Схожі залишки життя побачили ще в одному селі в Олександрівському районі.
Кам’яний Яр – невелике село, що існувало на території Кіровоградської області в період 1925 – кінця 1980-х років. Входило до Михайлівської сільської ради Олександрівського району. Були в ньому лише дві вулиці та цвинтар.
Володимир Ілліч Ткачов із дитинства живе у сусідньому селі Єлисаветградка. За усе життя не раз бував у Кам’яному Яру. Пригадує, після війни там стався цікавий інцидент.
– Після війни навкруги лежало багато використаних боєприпасів, частин техніки. Жителі села використовували деякі з них не за призначенням. Так, одного разу за радянських часів до однієї бабусі приїхала міліція, бо стежку до її городу виклали з протитанкових мін, – розповідає пенсіонер.
Село Кам’яний Яр заснували у 1925 році селяни сусідньої Михайлівки, яким тодішня влада запропонувала зайняти незаселену територію і за наявності тяглової худоби почати обробіток землі. По обидва боки яру переселенці збудували домівки, яром протікав струмок, який мав кам’янисте дно, як криниця. Від нього і пішла назва села. Зараз на його місці залишилися тільки сліди від струмка, вкриті гіллям і снігом.
У 1930-ті роки Кам’яний Яр перейменували на Радянська Кравцівка, проте місцеві не сприйняли нову назву і використовували між собою стару. Село було у складі Знам’янського району Одеської області. Під час колективізації 1928-1937 років на його території утворили артіль «Червоний степ». Голодомор не оминув це селище. Політика верхівки уряду СРСР призвела до численних смертей у багатьох селах України. У селянських подвір’ях не залишилось ані їжі, ані худоби та птиці. Паралельно з цим на території колгоспу була епідемія «сибірки», що призвело до мору великої кількості коней. Тіла викидали до провалля, не закопуючи. Голодні люди ночами йшли до того провалля і крали вражені епідемією трупи коней. Це призвело до смертей жителів села. Загалом у Кам’яному Яру та сусідній Григорівці тоді від «сибірки» загинуло майже сімдесят осіб.
Порожні хати згорнули бульдозерами, залишили тільки цвинтар...
Вперше на карті Кам’яний Яр позначили у 1941 році для Генерального штабу Червоної армії. На ній зображено яр та дві вулиці, що простяглися навколо нього. Вище села знаходиться урочище Паршива. Напевно, саме туди викидали померлих від «сибірки» коней.
Не оминула село і Друга світова війна, жителі мобілізовувалися і брали в ній участь. Поряд із селом проходила лінія фронту. На полях поряд із ним і досі знаходять боєприпаси тих часів. Неподалік села знаходиться пам’ятник загиблим у вигляді 57-мм протитанкової гармати ЗІС-2.
У 1950-60-х роках село набуло піку свого існування. На його території існувало понад 60 дворів із населенням у 250 жителів. Пізніше воно почало занепадати. Відсутність нормальної дороги також позначилася на житті села.
Одна з останніх жительок Кам’яного Яру торік ще жила в селі Григорівка. Але її сусідка, 81-річна Марія Шеремет розповідає про сусіднє село, у якому протягом свого життя бувала багато разів і знала місцевих жителів.
– Майже всі люди з села поїхали чи вимерли. Недовгий час на його території була ферма. Школа була тільки в Григорівці і діти сусіднього Кам’яного Яру ходили сюди вчитися. Багато тамтешніх дітей вчилися і зі мною в класі. Був там магазин, але дуже давно, ще коли я малою була. А потім ні магазину, нічого, – пригадує бабуся.
Розповідає жінка, як під час війни ховалися від артилерійських обстрілів села.
– У війну мені було два з лишнім роки. Тут у баби на руках сиділа у хатині за дверима і пам’ятаю, як казала: «Бабочко, нас не буде, і вікна побиті, і усе побите снарядами». Німці вигнали нас із хати, ми перейшли у стару хату, що неподалік стояла. Потім у погріб загнали, глибокий у землю, зі сходами. Були ми у тому погребі, коли впав снаряд за метр від ляди, де ми були. Як нас не повбивало?.. – ділиться спогадами Марія Шеремет і додає, поряд сусідка жила, її син ішов годувати корову, в дворі упав снаряд і вбило його.
– У селі було дві вулиці з обох боків яру, було воно закруглене, неначе півколом. У селі жили Кулікови, Швеці, Шеяни, Назаренки, Брайки, Максимченки… Був колодязь, від нього трохи нижче тік струмок. Був навіть ставок, але все висохло. Тепер нічого не залишилося, кладовище одне і пам’ятник воїнам. На ньому позаписувані мій батько і чоловіка батько, а де побиті, то хтозна. Мені було два роки, а братові шість місяців, коли його забрали. Внизу був один невідомий похований солдат, могилка огороджена, не знаю, чи збереглася вона, давно там не була, – розповідає бабуся.
За офіційними даними, до 1970-х більшість жителів Кам’яний Яр покинули. У 1981-му там ще жили декілька сімей, проте до кінця 80-х років і вони виїхали. Порожні хати згорнули бульдозерами, залишили тільки цвинтар, що стоїть праворуч яру на початку вулиці-примари. Марія Шеремет пригадує, що село вимирало поступово. Старіші помирали, молоді вчилися та повиїжджали. І, каже, у 2000-х у ньому ще жили люди.
Такі дії зумовлені тим, що село Кам’яний Яр, як і 34 інших сіл району, було визнане неперспективним. До 1970 року кількість населених пунктів теперішнього Олександрівського району треба було зменшити з 104 до 70, а в 1980 році – до 52 сіл.
Зараз на території колись живого села – ні душі. На правій вулиці місцями залишилися насипи, нагадуючи, що там колись були людські хати. Тільки майже столітні дерева свідчать, що тут колись вирувало життя, а ще накатана колія з сусідньої Григорівки. На снігу – сліди лісових звірів, біля могил на кладовищі видніється поодинока стежка від людського сліду. Це чи то одинокий гість ходив поряд із місцем, де колись було його подвір’я, чи то мисливець…
У кінці вулиці – цвинтар. Частина його огорожі обережно складена під деревом поряд із дорогою. В очі кидається пам’ятник загиблим у Другій світовій війні. Скорботна матір, яка дивиться на чотири могили з зірками. Таблички з іменами жителів Кам’яного Яру вкриті льодом і снігом. На могилі одного з похованих жителів дата народження – 1895 рік. Помер він у 1959 році.
На кладовищі зо три десятки могил доглянутих. Очевидно, до них ще навідуються родичі. На решті – деякі дерев’яні хрести похилилися, багато могил вже без розпізнавальних знаків, нагадуючи про себе тільки горбиками землі.
На сьогоднішній день у селі – ні душі. Тільки птахи періодично обривають тишу зойками та змахами своїх крил. Прикро бачити обличчя місцевих тільки на фото хрестів, які навічно закарбовуються в пам’яті про це село. Кам’яний Яр став одним з-поміж багатьох інших сіл, що залишилися тільки у людській пам’яті і в історії Кіровоградщини.
текст: Володимир Ткачов
фото: Ігор Демчук
