Село Дружба: за 15 кілометрів – жодного натяку на життя
– Як взимку замітає цю дорогу – ні пройти, ні проїхати. Беру свій трактор, разом зі мною їдуть мій брат і кум – і горнемо вулицю до людей, – розповідає дорогою до села сільський голова Василь Портянко. – Шкода, що зараз туман, бо із цього пагорба видно всі села, яких навкруги не стало. Через річку Інгул від Дружби – Інженерівка, там сім хат лишилося. У Наглядівці – 18. Ось проїжджаємо моє рідне село Зеленівка – зараз ні хатинки, ні билинки. На моїй пам’яті 12 сіл зникло…
Сільський голова сідає в машину «КП» біля Лозуватської сільської ради Компаніївського району. Саме до неї входить село Дружба, колись – Василівка. Їхати 15 кілометрів. Дорогою – жодного натяку на те, що далі ще можуть жити люди.
– Раніше вовків не було, а це нещодавно з’явилися, – розповідає чоловік.
Офіційно в селі прописано близько трьох десятків людей. Зараз «живих» лишилося чотири будинки.
Село Дружба Компаніївського району
Залишилося чотири хати
Раніше було 96 дворів
Почало вимирати у 1980-х роках
До обласного центру – 60 км
До сільської ради – 15 км
Хліб печуть самостійно, садять городи, агрофірма обробляє паї, а що потрібно купити в магазині – замовляють сільському голові або дітям.
– Дорогу розмило дощем ще навесні. Той дощ випав раз у рік, бо в нашій зоні то – рідкісний випадок. До стареньких приїжджають діти. А, буває, за місяць заїжджаю сюди один. Шістьом людям треба везти пенсію. Ну, і браконьєри хіба що туди ходять… Сильний розвал пішов під час укрупнення колгоспів.
– Це вже почалося село? – питаємо в степу.
– Так! Тут була тракторна бригада, ферми, склади... Асфальт був! Ось тут ФАП стояв. Було дві вулиці. Ось руїни дитячого садочка. Далі – школа восьмирічна. Був будинок культури. На цьому краю одна хата, на іншому – три. У центрі села бджоляр знаменитий живе – Микола Петрович Бунь. А тут жила баба Рая – померла в 96 років. 26 жовтня їй день народження був. Добре запам’ятав, коли привезли їй пенсію, а вона мені робить замовлення: «Ти ж мені на наступний раз привези мішок муки, п’ять літрів олії, хлібину і дві пляшки горілки». А я кажу: «Ба, може взяти дві палки ковбаси і одну пляшку горілки?». А вона мені: «Синок, ти що, недочуваєш? Дві пляшки горілки!». Тут була бригада РЕС, займала перші місця. Як помер бригадир Вася, то все розсипалося. Для життя тут – прекрасна територія – ні газу, ні диму, багато зелених насаджень! Коли цвіте акація – нема чим дихати! Такий духмяний запах.
- Будувалися першими і залишися останніми
На краю села – хатина Коноваленків – Лідії Павлівни і Василя Семеновича.
– Добрий день! – радіє з воріт бабуся. – О, а я в Кропивницькому влітку була! Знаю-знаю «Кіровоградську правду». Дід працював 38 років поштарем! Бувало привезе торбу газет і спати не лягає, поки всі газети не поперечитує! А потім розносить: кінь іде попереду – він позаду.
– Возив усі газети! – включається у розмову дідусь. – «Кіровоградська правда», «Центральна правда», «Червона зірка», «Молодий комунар», «Сільські вісті», «Сільське життя»... У січні 1960-го року повернувся з армії, а в жовтні цього ж року пішов працювати на пошту. Дурний був до роботи. Любив її... Як почну щось бабусям розказувати, вони зберуться навколо і слухають… Робив, аж поки скорочення не почалося. Потім займався господарством.
Подружжя живе в селі з 1961 року.
– Ой! Тут 96 дворів було, – продовжує Лідія Павлівна. – Як я вийшла заміж, збудували хату, то до сьогодні і живемо. Коли ми будувалися – поза нами три фундаменти заклали, але передумали будуватися. Тому наша хата постійно була крайня. Зараз сидимо тут тільки ми. Я корів весь вік доїла. Тримали телят, здавали. Поралася по господарству, бавила малих дітей – а на ранок знову на роботу.
Зараз навколо хати гуляє вітер. Самотня хатина стоїть на краю села, життя їй додають тільки кілька опудал.
– Мені 78 років. Дідові – 81-й. Семеро котів у нас і три собаки. Кашу варю їм, якщо є молочко – додаю молочка. Влітку десь вони бродили, а на зиму поприходили. Коло кози зимують. Як випустимо курей – орли і шуліки хапають курчат. Дід понавішував опудал, то вони трохи бояться.
У самому подвір’ї – живо. Чорний кіт треться то об ноги, то вільно гуляє.
– Що мені треба з магазину – привозить син із невісткою. Мені потрібен запас – півтора мішка борошна, баклажка олії, упаковка солі, крупи різної. Бо, не дай Бог, замете... Дорогу прогортає сільський голова, добре про нас дбає! Що б не трапилося – ми 
завжди знаємо, що Василь Анатолійович про нас не забуває! Як не привезуть хліб – печу сама у печі, як і раніше. Раніше й на весілля пекла, і на проводи в армію. Покійний Лісовенко ріже хлібину і каже: «Ого! Як це баба витягла її з печі?!». Добре раніше хліб «ріс». Зараз так не росте, мука не така…
Пічку будував дід, показує бабуся у літній кухні.
– Нікого не наймали, все сам робив. Коврики я в’язала. Наволочки вишивала. Люблю, щоб подушки в мене на ліжку красиві були, – розповідає.
День у хаті починається з дев’ятої ранку.
– Та я ледача! Були корови – то вставала рано. А зараз нема чого вставати. Зранку дід іде качок і індиків вправляти, а я – кіз доїти. Поки їсти наварю, поки пічку розтоплю, поки туди-сюди – то й день закінчується. День маленький. І ми старі вже – здоров’я нема. Ніколи не думала, що ми в такому хорошому селі залишимося одні... Клуб був, ще й онучка моя туди ходила. Зараз нічого нема.
Згадує, як в селі раніше було веселіше.
– На фермі кожному відзначали день народження. Дружне село було. Молоді багато. Чоловік 30 буряки сапали. Доярок багато. Як тільки щось новеньке з’являлося – то в першу чергу давали дояркам. Так нам газові плити видали, – пригадує бабуся.
Коли комусь потрібно в лікарню – дзвонять сільському голові і той взимку їде трактором, далі пересаджує в машину, а влітку одразу машиною забирає.
Через Інженерівку з Компаніївки їде автобус, голова ОТГ Олександр Маслюков направив туди, бо одному жителю потрібно їздити.
Попри порожнечу в селі, родина переїжджати не збирається.
– Я б може й поїхала до дітей, але дід не хоче, – каже Лідія.
– Виїдемо… Тільки не скоро! – натякає дід, що ще довго житимуть.
– Давайте фото на пам’ять вам у газету зробимо!
– Та… Справа в тому, що ми розводитись будемо, – жартома каже Василь Семенович. – Чув, що самотнім пенсіонерам пенсію вищу платитимуть. Чого ж я з нею буду фотографуватися?
– 12 жовтня було 58 років, як ми поженилися! – уточнює бабуся.
– Ну, помилився я… – знов жартує дід.
Ні на в’їзді, ні на виїзді – жодного дорожнього знака. Знайти тут людей можуть тільки ті, хто знає, що вони тут є.
текст: Олена Сідорова
фото: Наталка Маринець
