Учні Карлівської школи Кропивницього району відновлюють німецький цвинтар

Вихованці краєзнавчого гуртка «Карлівського НВО» Кропивницького району, досліджуючи історію рідного села, зацікавилися важливою і болючою темою для місцевих жителів – руйнуванням цвинтаря перших німців-колоністів.

Гурток у школі діє не перший рік, змінюються учасники, коригуються теми занять, але головною метою залишається збір матеріалу для майбутнього музею історії села.

В нинішньому навчальному році гуртківці основним завданням, досліджуючи історію рідного краю, обрали складну і важливу тему, болючу для місцевих жителів: руйнування цвинтаря перших німців-колоністів. Дітям та і багатьом дорослим цікаво, чому понівечили могили, чому намагалися стерти пам’ять про історію перших поселенців на території нинішньої Карлівки. Юні краєзнавці дослідили, як усе починалося.

Початок німецької колонізації Єлисаветградщини припадає на 1787 рік, коли російський уряд з околиць Данцигу ( Пруссія) викликав 910 осіб (510 чоловіків і 400 жінок). Привіз їх у тодішню Новоросію колезький радник (асесор) Траппе. З них 21 родина в 1792 році оселилася на околицях Єлисаведтграда, заснувавши колонію Данціг. Поселення назвали спочатку в пам’ять про ту землю, з якої приїхали, але коли пізніше на півдні в сучасній Миколаївській області утворилася колонія Новий Данціг, яку теж заселили переселенці з Данціга, єлисаветградську колонію почали називати Старий Данціг.

Із самого початку поселенці були поставлені російським урядом у привілейовані умови. Завдяки цим умовам кількість поселень швидко зростала, особливо в південних областях України. Єлисаветградська колонія була найчисельнішою. Колоністам забезпечили свободу віросповідання, кожній сім’ї виділили 65 десятин землі. Російський уряд зобов’язався надати ліс для будівництва житла.

Для придбання сільгоспінвентаря і насіння кожній сім’ї виділили по 500 рублів, а до першого врожаю виплачували кожен день по 10 копійок на чоловіка. Звільнили на десять років від сплати податку на землю, а також від військової державної служби. Виділили проїзні на переїзд до Росії.

Розмістилося поселення в мальовничому місці на березі річки Сугоклея. Лівий берег назвали Старий Данціг у пам’ять про свою історичну батьківщину. На правому березі розмістилося власницьке село Ахтове, землі і населення належали заможньому російському військовому німецького походження Карлу Агте, підполковнику Єлисаведградського гусарського полку, пізніше Ахтове перейменували в Карлівку. Серед переселенців, які проживали в Старому Данцігу, були дві родини моряків.

Про ті далекі часи збереглося мало переказів. Але дещо гуртківці встановили. Німці-переселенці за віросповіданням були баптистами, місцеві їх називали «штундистами», бо вони повинні були щодня одну годину вивчали святе письмо. Для цього німці збудували приміщення школи, де вдень навчали дітей, а у вихідні та вечірній час, після роботи, самі вивчали Біблію, співали біблійних пісень, говорили про життя з Богом у cерці. Вчителем був проповідник Пріцкау – батько, пізніше його місце зайняв син Іоган. Також у селі була лікарня, на жаль, до цього часу не знаємо, хто саме в той далекий час надавав медичну допомогу жителям села.

Жила німецька колонія своїм особливим життям, вирощували картоплю, хліб, доглядали худобу, садили та доглядали фруктові дерева, але село розмістилося на покладах граніту, який місцями виходив на поверхню, тому дерева росли погано, часто засихали на кам’яному грунті.

Німці займалися ткацтвом, деякі сім’ї привезли ткацькі станки, збудували водяний млин і мололи зерно не лише для жителів колонії, а й приймали збіжжя від селян навколишніх сіл, обробляли граніт. Саме роботи умілих каменетесів до цього часу можна побачити на закинутому цвинтарі, де хоронили німців-переселенців. Цвинтар розмістили недалеко від східної околиці села. Сьогодні ми можемо лише уявляти, який він був у той час. Адже ті кілька могил, що залишилися, дають нам можливість уявляти, що і всі могильні плити, пам’ятники були такими ж естетичними і з любов’ю витесані з місцевого граніту.

Так сталося, що після визволення області від нацистів у 1944 році, разом із ними пішли на захід і ті цивільні німці, які в роки окупації жили в старій німецькій колонії, бо вони розуміли, що репресивна машина не дасть їм можливості спокійно жити на вже своїй і водночас чужій землі. Ставлення місцевих жителів різко змінилося і всіх німців почали вважати ворогами, хоча багато хто з них уберіг односельців від вивезення в Німеччину, багатьох військовополонених червоноармійців німецькі жителі рятували від голодної смерті, бравши до себе в родини, інколи ризикуючи життям, називали їх своїми далекими родичами.

Ставлення до німців-нацистів спроектувалося не лише на місцевих німців, а й на могили їхніх предків. На жаль, немає документально підтвердженого рішення чи наказу керівництва, а, можливо, це було усне розпорядження по Карлівській МТС про використання могильних каменів зі старого німецького цвинтаря для будівництва і відновлення гаражів та майстерень станції, і навесні 1944 року почали стягувати пам’ятники та надгробки з цвинтаря німецьких колоністів. Зруйнували і знищили майже всі могили, адже після відновлення будівель МТС народ почав відбудовувати власне житло і знову в хід пішли кам’яні плити з кладовища.

На сьогоднішній день зберег­­лися всього чотири пам’ятники, з яких один розбитий, та й вони лежать поряд із могилами. На них ще можна прочитати, хто там покоїться. Члени краєзнавчого гуртка разом зі своїми батьками розчистили прохід до тих могил, підняли та поставили один пам’ятник. Минулої осені староста села прислала на допомогу учням робітника, який спиляв сухі дерева, що заважали. Навесні тут планують облагородити територію та підняти ті пам’ятники, що лишилися. А вони і справді дуже гарні! Кожен несе якийсь символ, щось означає. Наприклад, той, що підняли, нагадує стовбур дерева з обрізаними гілками, а це символ останнього члена роду. А той, що лежить поряд, має ще і якір. Напевно, там похований один із тих моряків, який переїхав із портового міста Данціга.

А яка думка громади про руйнування пам’ятників, могил, про відновлення історичної пам’яті? Минуле – це фундамент для майбутнього, а ми, інколи, не бережемо своєї історії, руйнуємо, на превеликий жаль, фундамент. Можливо, саме тому і будівництво нової процвітаючої держави нам так складно дається? А тому досліджувати і відновлювати історію рідного краю так важливо не тільки для гурківців.

 

текст і фото: Наталія Мокряк, Анастасія Чистякова