Ліквідатор: серце стислося від болю, коли через півтора десятка років зайшов у свою квартиру в Прип’яті
Скільки б не минуло років і десятиліть від тієї страшної трагедії, пам’ять не ховає у найглибші кутки спогади про аварію на Чорнобильській АЕС, про втрачене здоров’я і покинуті оселі. Вони нагадують про трагічні події щодня. Своїми спогадами про пережите й емоціями, коли вперше переступив поріг своєї оселі у Прип’яті за багато років після евакуації, з «КП» поділився колишній оператор 3-4 блоку Чорнобильської АЕС, ліквідатор аварії І категорії, нині кропивничанин Павло Трапєзніков.
У чорнобильський край Павло Трапєзніков потрапив у 1979 році. Народився у Вологодській області 1949 року, проте рано втратив батьків. Старша сестра, яку після навчання направили працювати у Львівську область, забрала молодших до себе в Україну. Після навчання доля поводила Павла різними дорогами, аж поки не потрапив на Північний флот. Там добре заробляв і коли одного разу приїхав в гості до сестри, яка на той час жила уже в Чернігові, вирішив купити й собі там будинок.
– Почав шукати у Чернігові підходящий будинок і нічого не знайшов. Трохи засмутився, а чоловік сестри запропонував розвіятися і поїхати на риболовлю у Прип’ять неподалік Чернігова. Зібралися й поїхали. Коли побачив ту місцевість – закохався одразу. Вирішив – житиму тут. До того ж і робота є – на атомній станції, - розповідає ліквідатор і додає, на флот уже не повертався. З дружиною зразу жили у сестри, а потім винайняли житло у Прип’яті.
– Влаштувався на роботу на атомну станцію і перший робочий день припав на 27 березня. А в мене цього дня народився старший син. Телефоную на роботу, кажу: така подія сталася… То на роботу вийшов 1 квітня, – пригадує Павло Трапєзніков.
Ліквідатор каже, робота йому подобалася. Вже за три роки отримав трикімнатну квартиру у шістнадцятиповерхівці. Квартири давали усім молодим спеціалістам «на виріст».
– Тоді дефіцитом були однокімнатні квартири. Будували в основному дво- і трикімнатні «на виріст», бо у місто їхали працювати молоді спеціалісти, у яких народжувалися діти. У нас молодший син теж народився уже у Прип’яті. До 86-го року ми в квартирі уже обжилися. Старшого сина уже збирали до першого класу, вын у садочку готувався до випускного, а молодшому було чотири роки, коли у квітні сталася трагедія, – ділиться спогадами співрозмовник «КП» і додає, тоді саме планувалася зупинка четвертого блоку на профілактичний ремонт. Це процес тривалий і найскладніше в ньому – саме зупинка і запуск усіх механізмів.
– Моя зміна заступила на чергування 25 квітня надвечір. Ми мали зупиняти енергоблок, вимикати і відключати всі пускові механізми. Але отримали наказ затримати зупинку на кілька годин. Тому здали зміну наступним працівникам, пройшли всю санітарну процедуру і поїхали додому. А рвонуло 26 квітня в 01:26. Це вже була субота. У цей час я вже був дома. А вранці – дзвінок у двері. Майже всі мешканці будинку були працівниками атомної станції, тому після сповіщення всі поїхали туди. До нашого приїзду першими під удар потрапили пожежні, вони саме загасили пожежу. А нам треба було швидко налагодити всі лінії водо- й електропостачання, щоб не зупинився третій енергоблок, який був з’єднаний із четвертим. У першу добу після вибуху був на станції 12 годин. Дозиметри не могли показати рівень опромінення, бо радіація зашкалювала. У мене вухами пішла кров, –
пригадує ті події ліквідатор.
Павло Трапєзніков каже, з зони його вивели через дев’ять днів. На той момент йому було вже зовсім зле. Від лікарів отримав довідку про те, що на атомній станції йому тимчасово працювати не можна і поїхав у Ленінград, де у військовому госпіталі для моряків-атомників працювала медиком його сестра. Це врятувало йому життя, бо з його зміни до цього часу ліквідаторів живих майже не лишилося. Майже місяць лікувався у госпіталі, а потім повернувся знову на станцію. Утім працювати там більше йому не дозволили, перевели на роботу на ТЕЦ у Новгород.
Лише наступного дня після аварії на станції усіх жителів Прип’яті евакуювали. Люди брали з собою лише документи, бо їх запевнили, що полишають житло лише на три дні. Збиралися в дорогу і не знали, що вже ніколи не повернуться у рідні оселі.
– Дружина Віра з синами Сашком і Сергійком зразу поїхали у село Поліське у Київській області. Потім діти кілька місяців були у таборі у Криму. Можливо це їх і врятувало. Коли мене перевели у Новгород, забрав туди й родину. Але довго там не жили. У 89-му році поміняли житло на Кіровоград і ось уже тридцять років живемо тут. Діти тут виросли і вивчилися. А дружина не змогла відійти від пережитого, згасла дуже швидко… – з сумом каже Павло Трапєзніков.
У свою квартиру у Прип’яті ліквідатор знову потрапив у 2003 році. Тоді поїхав у зону відчуження і вжахнувся від міста-привида. А в його квартирі серце стислося від побаченого.
– Там були голі стіни. Ні меблів, ні техніки, яку залишили там. Нічого того брати не можна було, бо все воно заражене радіацією. Люди лишили все нажите… Пізніше все це майно виносили з квартир солдати на утилізацію, щоб мародери не вивозили його в інші регіони і не продавали. Моя квартира вражала пусткою. Там нічого не лишилося. Такий сум охопив. Все, що з дружиною надбали, купували – все рухнуло враз, – каже співрозмовник «КП».
У зоні відчуження ліквідатору довелося побувати ще раз у 2016 році, через три десятиліття після аварії. Поїздку у Прип’ять тоді організував голова Кіровоградської міської ветеранської організації «Союз Чорнобиль України» Михайло Мохонько. Ту подорож пригадують як надзвичайно складну, адже, щоб потрапити у зону відчуження, довелося просити дозволів аж у двох міністерствах – оборони і МНС. Та коли приїхали у Прип’ять, остовпіли від побаченого.
– Місто перетворилося на ліс. Дерева повиростали такі, що не видно десятиповерхівок. Ледве знайшли мій будинок, але зайти в нього через головний вхід не змогли – все захаращене. Конструкції руйнуються, дороги заросли. Це місто-привид, – ділиться емоціями Павло Трапєзніков і зазначає, і досі сумує за тим прекрасним краєм, який людина так зіпсувала.
Шановні воїни-ліквідатори!
Щороку 14 грудня ми вшановуємо учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Саме цього дня у 1986 році завершилося будівництво захисного саркофагу над зруйнованим четвертим енергоблоком.
Ця аварія стала справжньою національною трагедією, наслідки якої ми відчуваємо й досі. Ми в неоплатному боргу перед героями-чорнобильцями, які захистили наше сьогодення від радіаційного лиха. Схиляємо голови в пошані перед кожним, чиє життя та здоров’я забрав невидимий ворог.
Від щирого серця бажаю ліквідаторам та їхнім родинам міцного здоров’я, оптимізму, добробуту та благополуччя!
Голова Кіровоградської міської ветеранської організації «Союз Чорнобиль України» Михайло Мохонько
фото: Ігор Філіпенко
