Бійці батальйону «Донбас»: Вам краще не знати, як ми спимо…

Минулої п’ятниці вранці до редакції «КП» зателефонували. Читач повідомив, що троє добровольців батальйону «Донбас» зараз у Кіровограді і потребують допомоги. Буквально за півгодини хлопці були в офісі газети. Вони розповіли, чому пішли воювати, як склалося їхнє життя внаслідок такого патріотичного вибору та які надії покладають на майбутнє.

Свої імена та прізвища солдати попросили не вказувати. Пояснили, що ситуація вдома складна, тож не хочуть ризикувати.

– Просимо наші імена не вказувати, бо повернувшись додому, навіть на роботу влаштуватися не зможемо, – одразу каже один із бійців і пояснює, що він сам із Краматорська, а решта двоє – зі Слов’янського району.

– Я боюся, щоб пенсію не забрали. Он хлопці переживають, щоб ваші можновладці, як ворон ворона миє, не передали раптом інформацію нашим. Щоб нам потім додому не телефонували, нерви не полоскали, як то кажуть…, – додає інший.

Рішення іти воювати на боці України хлопці прийняли для себе без жодних сумнівів. Кажуть, з того моменту їхнє життя змінилося кардинально, адже там, звідки вони родом – у Донецькій області, такий вчинок зрозуміли не всі.

– Особисто на мене вплинув Майдан. До усіх цих подій на сході я працював електриком на заводі у Краматорську. Відробив зміну, прийшов додому, випив, ліг спати, а вранці знову на працю. Так проходило моє життя. В політику я особливо не ліз. Але якось побачив по телевізору, як на Майдані побили студентів. Я був шокований цим. Так, я голосував за Януковича, бо він наш земляк. Але я думаю так: президент – це батько країни. Як і в кожній сім’ї бувають чемні і не дуже діти. Але ж батько не може вбивати тих, хто його не слухається, бо тоді він – злочинець. Янукович став злочинцем. Так от, коли все почалося у нас, я вирішив іти воювати. Моя дружина і теща, коли про це дізналися, спакували речі, забрали дітей і виїхали в Воронеж. Дружина сказала мені, що дітей я більше не побачу, – розповідає один із бійців і зізнається, що іноді сумніви, чи прийняв правильне рішення, виникали, але тоді достатньо було навіть найменшого пострілу з боку терористів, і все ставало ясно – вчинив правильно.

– У мене ситуація склалася дещо інакше. В один день я вирішив, що потрібно іти захищати країну. Я особливо не переживав, бо мені нічого було втрачати – власної сім’ї у мене немає. Є лише батько. Так, ми з ним часто сварилися через події у державі, він теж відмовлявся сприймати мій вибір, але я все-таки пішов воювати, – долучається до розмови інший вояка.

Третій боєць в основному мовчав. На запитання «КП», чи не хоче він розповісти свою історію, кивнув, що ні.

– Розумієте, він отримав контузію. У госпіталі його трохи виходили, але війна з нього ніколи не вийде. Періодично відбуваються епілептичні напади. Не дай Бог, пережити комусь те, що довелося нам, – пояснює перший і додає, що сам на фронті отримав травму ноги, а ще один товариш – травму обох кінцівок.

– Бачите, тепер я з паличкою, – додає він.

– А як ви спите? Чи не сниться війна? – запитує «КП».

– Вам краще цього не знати. Он він (показують на контуженого – ред.) так кричав у госпіталі ночами, що передати не можливо. Важко ми спимо, – відрізали бійці.

Про саму війну хлопці розповідали мало – воліють не згадувати страхіття. Зауважили лише, що, їм неабияк пощастило з командиром.

– Семенченко взагалі молодець. Нам дуже пощастило з ним, – кажуть в один голос.

– Нам розповідали інші бійці, що часто, аби вижити, командирам доводиться порушувати накази згори. У вас були такі випадки? – запитує «КП».

– Були і неодноразово. Слава Богу, що наш командир при пам’яті і сам адекватно оцінював обстановку. У пастки нас не вів, – кажуть хлопці.

– А в чому тоді проблема? Чому в інших так не було? – продовжує «КП».

– Ну причини бувають різні. Можливо недобре налагоджена комунікація, можливо командири звикли тільки «сліпо» виконувати накази, а не діяти на власний розсуд. Тут складно сказати, хто правильно чинить, а хто ні... Біда в тому, що потім наші хлопці гинуть, – міркує один із бійців.

Солдати говорять, що з поверненням додому налаштовані відбудовувати зруйновані міста і села. Кажуть, таку місію визначили для себе, коли лежали у госпіталі. Хлопці вірять, що конфлікт на сході вдасться вирішити. Утім коли – навіть не уявляють.

– Сьогодні важко сказати, коли завершиться війна, але ми в це віримо. Стільки вже людей, мирного населення, загинуло, що просто не передати… Коли були бої у Слов’янську, сепаратисти ховали тіла загиблих жителів, скидаючи у соляні озера. Там же ж і топили трупи своїх бойовиків. Ми дуже хочемо, щоб усе це припинилося, але те, що від нас залежало ми вже зробили, – говорять добровольці «Донбасу».

А ще хлопці сподіваються, що держава їх не кине напризволяще, коли завершиться АТО.

– Зараз нам не ставлять штамп учасника, бо антитерористична операція не закінчилася. А як буде далі – не відомо. Розумієте, ми – добровольці. Тому не факт, що отримаємо відповідний соціальний статус. Але дуже хочеться вірити, що наші підозри не справдяться, – насамкінець поділилися вони своїми побоюваннями.

Власне, чому добровольці «Донбасу» прийшли до редакції? З’ясувалося, вони саме поверталися із чернігівського госпіталю додому і дорогою заїхали до товариша у Знам’янку. А вже там зрозуміли, що грошей на потяг у них не залишилося. Якось дісталися Кіровограда і пішли до посадовців шукати підтримки.

– Поїхати до Кіровограда запропонував я. Все ж таки обласний центр. Думаю, підемо до міської влади, там нам обов’язково допоможуть. Не ходити ж бомжувати, просити чи клянчити вулицями? Прийшли ми у міськраду, а нас направили в соцзахист. Мовляв, розбирайтеся. Там нам сказали, що разову допомогу надають, однак спочатку треба провести відповідне засідання, потім соцпрацівники повинні оглянути в яких умовах ми проживаємо і т.п. Я попросив просто, по-людськи, допомогти нам із грішми на квитки, щоб ми доїхали додому. Пояснив, що ми повертаємося з госпіталю… Але нам не те що не допомогли, так ще й правоохоронців викликали…– розповідає про пригоди один із бійців і додає, що звернутися за допомогою до «КП» порадив новий знайомий, який напередодні прихистив хлопців.

Безумовно газета допомогла воякам. Того ж дня вони виїхали додому. Маємо надію, що патріотам із Донбасу удасться відбудувати не лише свої міста та села, а й власне життя. У мирі.