Геннадій Сябренко: свою професію характеризую одним словом – людяність

Медична справа, волонтерство, підтримка бійців, людяність. Саме так можна охарактеризувати Заслуженого лікаря України, головного лікаря Кіровоградського госпіталю ветеранів війни Геннадія Сябренка. Як вирішив стати медиком, якою бачить медицину і яким має бути лікар, розповів «КП».

– У медицину потрапив випадково. Вступив у медичний коледж у Миколаєві швидше для експерименту і з прагненням нових відчуттів, нових знань. Мені тоді було лише 15. Уже за рік зрозумів, що це моє. Вчитися було досить складно, але разом із тим цікаво. Були гарні викладачі. У нас, до речі, в групі вчилося 30 хлопців, які готувалися для військової справи. Пізніше зрозумів, кожна справа має бути завершена. Після закінчення медичного коледжу півтора року пропрацював на швидкій допомозі фельдшером. А потім вступив до медуніверситету в Запоріжжі, – розповідає про початок професійного шляху Геннадій Сябренко і додає, батьки зразу не були у захваті від вибору сина, бо розуміли, медицина досить складна і відповідальна професія. Але разом із тим не перечили, з повагою ставилися до обраної професії.

У родині Геннадія Сябренка медиків не було, він перший став на цей шлях. Народився і виріс у Миколаєві, а в Кропивницький приїхав після закінчення медуніверситету.

– Починав з інтернатури. У Кіровограді тоді вже працювала моя дружина в обласній лікарні. Переді мною постав вибір – поверта­­тися на інтернатуру у Миколаїв чи залишатися тут. Я приїхав у це місто, де не мав жодного знайомого, крім дружини. Це така цікава ситуація, хто змінював місце проживання, той мене зрозуміє, – пригадує пережиті емоції лікар.

Для себе Геннадій Сябренко визначив головне правило – якщо хочеш бути хорошим фахівцем, мусиш постійно вчитися. Професійну відповідальність зрозумів у перший же день роботи на «швидкій». Каже, тоді була така тяжка ситуація із забезпеченням медикаментами, що потрібні були знання, аби рятувати життя людей. Під рукою була лише аптечка. До того ж, треба було ще й враховувати місцевість, бездоріжжя.

Нині, каже медик, підготовка майбутніх лікарів відрізняється від часу, коли вчився він.

– Коли з’явився медуніверситет у Кропивницькому, в госпіталі відкрили чотири кафедри. Наші лікарі стали викладачами, в тому числі і я. Утім викладення матеріалів і вимог відрізняється від класичної системи навчання в охороні здоров’я. Є позитивне і в тій системі, і в сучасній. Але я, напевно, більше уваги приділяв би поєднанню практики і теорії, модульній системі освіти, – розмірковує головний лікар і наголошує, і молодого лікаря, і медичну сестру треба навчити під ту систему, яка працює в лікувальному закладі. Скоригувати базові знання і надати свої вимоги, бо наша медицина, на думку медика, специфічна для кожного лікувального закладу, для кожної організації. Саме тому в госпіталі відкрили кафедри, щоб бачити, як наука працює.

Геннадій Сябренко за фахом педіатр і ще має один фах – лікар-дерматовенеролог. Каже, жодного дня не жалкував з того моменту, коли здав документи до медичного коледжу.

Робочий день головного лікаря обласного госпіталю починається о сьомій ранку з короткого обходу, доповіді всіх служб. Потім – чергова зміна лікарів і так до завершення робочого дня.

– Бувають дні, коли робочий день не закінчується. Нічні дзвінки, виклики. Спокійний графік не властивий для нашої роботи. Триває війна. Багато дзвінків у нас іде зі сходу. Ми взяли на себе певну відповідальність за наших жителів, за людей, які проходять службу, – каже головний лікар госпіталю.

Війна внесла корективи і в його життя. Ще до її початку захистив дисертацію і отримав наукове звання кандидат медичних наук.

– У мене була тема «Медико-психологічна адаптація людей похилого віку». Написав і захистив її ще до війни. Дисертацію писав абсолютно на базі шпиталю. Весь матеріал – це адаптація людей похилого віку, – розповідає Геннадій Сябренко і додає, має навіть кілька патентів. – Це організація медичної допомоги, первинна допомога, моніторинг захворюваності. На підставі цих патентів, ми на сьогодні прогнозуємо захворюваність, сплановуємо нашу роботу. До речі, це лише практичний матеріал. На патент кошти не виділяються, це наукова робота.

Майже два десятиліття Геннадій Сябренко очолює обласний госпіталь для ветеранів. Каже, пиша­­ється своїм колективом.

– Я пишаюся колективом і госпіталем, бо це специфічний заклад попри те, що завжди постійно знаходиться під пильною увагою влади. Тут лікуються люди похилого віку, ветерани. Це особливі пацієнти, і медичний персонал, який із ними пропрацював рік і більше, починаючи від санітарки, завідуючої і до начмеда, це медичні працівники з великої букви, люди, які віддають себе професії. Вислухати молодого пацієнта за десять хвилин і людину похилого віку чи хлопця після поранення і контузії за годину – це різні речі. Але ж це особливий заклад. Тому я дуже пишаюся колективом. Не стіни лікують, не обладнання, не ремонти. Лікує система, організація праці і люди. Ближчі до пацієнта ті, хто тримає його за руку і питає: ну як ти? Тому це, мабуть, головне, чим я пишаюся, – каже лікар і додає, медичний працівник, як алмаз, чим більше граней, тим дорожчий. Кожна грань – це і фаховість, і людяність, і порядність, і відповідальність, і готовність працювати, і відданість. Головну роль у підготовці таких фахівців відіграє освіта.

Про своїх учителів медик відгукується дуже тепло і з вдячністю.

– В мене багато було вчителів. Класний керівник у медколеджі Людмила Гаврилівна Варкоєва вчила нас людяності, відповідальності. Така маленька жіночка, схожа на акторку Лію Ахеджакову, змогла з 30 шибеників сколотити групу фельдшерів, навчила любити життя. Вона – жінка з трагічною долею, але в моїй особистій долі відіграла досить значну роль. І пізніше мені щастило на наставників. У мене був чудовий викладач кафедри, його вже немає, на жаль, Іван Якович Змійчук, ветеран війни, лікар-дерматолог. Мудра людина. Саме від нього вчився азам, основам і важливим професійним премудростям. Я був крайнім учнем у нього. Після мене він уже нікого не брав. А ще вдячний і вважаю своїм учителем Олександра Івановича Павелка. Це перший головний лікар дерматологічного диспансеру, який взяв мене на роботу і багато дав мені, – каже співрозмовник «КП» і наголошує, це успіх, коли поруч є люди, які можуть порадити, направити, допомогти. Таких людей завжди багато, тільки треба зняти корону і не боятися запитати поради, чітко сформулювати, що ти хочеш від життя, від професії, від конкретної ситуації.

Робота з колективом, із людьми похилого віку, з бійцями – велике навантаження. Втім від роботи керівник госпіталю і заряджа­­ється енергією.

– Люблю життя. Я відпочиваю в сім’ї. Маю чудового сина, з ним багато, наскільки це можливо, проводимо час. Зміна діяльності і є відпочинок. Там наука, там спорт, чудові люди, друзі. Треба жити повними легенями, я так вважаю. Нема одного рецепта, – ділиться власним досвідом медик і зізнається, попри успіх, лікар повинен уміти визнавати і власні помилки.

– Вважаю, що лікар має визнавати свої помилки. В медицині знати все неможливо. Для цього й існує в медицині така форма, як консиліум. У кожного лікаря свій багаж, свої скелети в шафі. Їх треба відпрацьовувати, не закриватися. Білий халат і посада не є імунітетом від помилок. Тут треба не боятися, – переконаний Геннадій Сябренко.

Окрему нішу в житті Геннадія Сябренка займає війна. Він відчув її ще у 80-ті, коли старші студенти коледжу йшли служити в Афганістан. І він пішов би, але поки закінчив навчання, радянські війська звідти вивели.

– Для мене Афганістан – це соціальне явище. Маю багато друзів-афганців і пацієнтів воїнів-афганців, які лікуються в шпиталі. Я бачу чим закінчується неправильна організація медико-соціальної допомоги «афганцям». Вдячний тим, хто підставив плече в 2014 році лікарям, психологам і госпіталю в розумінні проблеми війни, афганського синдрому, – розповідає медик.

Свою війну Геннадій Сябренко наздогнав в АТО.

– Ми здійснюємо курацію, допомогу і супровід військовослужбовців, які призивалися, прописані, живуть і будуть демобілізовані з Кіровоградської області. Це досить цікава система і, можливо, було б ексклюзивом взагалі для системи надання медичної допомоги. На превеликий жаль, вона не знайшла застосування в інших областях. Якби так була прикріплена кожна територія за кожним підрозділом, то хлопці знали б, куди приходити. Наша допомога багатоскладова. Ми взаємодіємо з медиками, свіжим оком бачимо проблеми і допомагаємо їх вирішити, – розповідає про власний воєнний досвід Геннадій Сябренко і каже, хоче, щоб війна скоріше закінчилася. Звісно, якщо треба, лікарі готові, швидка заправлена, обладнана і готова до виїзду будь-якої миті.

Для працівників госпіталю роботи вистачає і в тилу. Допомагають бійцям усім, чим можуть.

Нещодавно відправили бійців до Буковелю.

– Ми шукаємо всі шляхи для поліпшення організації надання медичної допомоги. Звертаємося в масу фондів, до народних депутатів, ефективно співпрацюємо з посольствами інших країн. Відправляли хлопців у Прибалтику, Литву. Тепер у нас чудовий спільний проект із льотною академією «Україна-Норвегія». Ми не боїмося просити, ми ж не для себе просимо. Відбираємо конкретних людей, яким потрібна така допомога і психологічна реабілітація. І таких проектів багато, – ділиться головний лікар і додає, аби хлопці могли швидше одужувати, в госпіталі навіть лікують апітерапією. – Це сон на вулику. Я сам пасічник, тримаю вулики. Бджоли – це відпочинок, енергія. Це стародавній метод лікування, ми дізналися про нього у Закарпатті. Нам допомогли волонтери. Хлопці-АТОвці привезли бджіл. За 20 хвилин на вуликах висипаєшся, як за 3-4 години.

Геннадію Сябренку пощастило зустріти в житті багато однодумців, але головним для нього є дружина, теж медик, головний лікар обласного кардіодиспансеру Ганна Сухомлин. Разом вони вже більше двадцяти років. Каже, спільна професія не заважає, а навпаки допомагає обом.

– Ми однодумці. Якщо кажемо, що є проблеми з пацієнтом, то розуміємо один одного, що це дійсно проблема. Якщо немає проблеми, то чого так просто про неї говорити. Але, на мою думку, їй складніше, ніж мені в рази. Чому? Бо на першому місці у нас серцево-судинні захворювання і смертність від них. У мене війна закінчиться і я займатимуся мирним життям, вчитиму студентів. А патологія серця, ви ж бачите, як вона помолоділа. Кава, паління тощо... Вона з нуля в області побудувала кардіохірургічну службу, залучила фахівців, змогла довести владі, що ці фахівці потрібні. Зараз у кардіодиспансері оперують 5-6 днів на тиждень і рятують людські життя, хоча колись цей заклад був санаторно-курортного типу, – пишається дружиною Геннадій Сябренко і каже, запам’ятав фразу, яку колись йому сказала Ганна, – навіть якщо на тебе нападе увесь світ, я стану за твоєю спиною і подаватиму тобі патрони, ти тільки відстрілюйся.

Геннадій Сябренко щасливий від того, що має у своєму житті міцну родину, хорошого сина і улюблену професію, яку характеризує одним словом – людяність.

 

фото: Ігор Філіпенко