Наталія Мокряк: Очі просто сумні. Він посміхається, а очі сумні…
Ще не стихли емоції від новини, яка сколихнула всю Україну – повернення 24 моряків і політв’язнів із російського полону, ще накочуються на очі сльози від перегляду їхньої зустрічі в аеропорту і це ще така болюча рана для рідних, які дочекалися синів і батьків додому. Про пережиті емоції за час чекання і під час зустрічі, про перші обійми після тривалої розлуки «КП» в ексклюзивному інтерв’ю розповіла мама моряка з Карлівки Кропивницького району Романа Мокряка – Наталія.
Поверетатися думками у той страшний день, коли дізналася страшну новину про полон сина у Керченській затоці, Наталії Мокряк боляче і сьогодні, коли минув майже рік від того моменту. Але ті перші почуття пам’ятає дуже добре.
– Це було відчуття чогось нереального. Що це просто якийсь страшний сон, минуть година-дві, й скажуть, що це неправда, щось там переплутали. Але проходили дні, і це стало правдою. А найперші хвилини, коли дізналася, що потрапив у полон, що стріляли, що є поранені… Це був жах, – ділиться жінка і додає, одразу відчула неймовірну підтримку багатьох людей. Каже, першими відгукнулися командування сина і волонтери.
– Найперші відгукнулися командування і волонтери. Ми весь час були на зв’язку, нам допомагали з адвокатами. Ми всі в такому стані були, що й думки про адвокатів не виникло. Мені зателефонували вночі, запропонували допомогу. Кажуть: «До вас зараз приїдуть люди з документами, треба підписати договір про адвокатські послуги». Ми не знали, хто це, подзвонили знайомим, радилися. Нам кажуть, усе нормально, їх перевірили, можна довіряти. Серед ночі, о першій годині десь, приїхали, ми підписали той договір, віддали чужим людям, яких на той час не знали. Вранці зателефонував адвокат, подякував за підпис, повідомив, що він захищає Романа, дав свої контакти. Ми саме через нього – Джеміля Темішева, – поки Роман в Криму був, дізнавалися про самопочуття Роми, про події, які з ним відбувалися. А коли Роман опинився у Москві – вже через Іллю Новікова, – розповідає мама моряка.
Жінка каже, тоді її життя наповнилося неймовірною кількістю поїздок, зустрічей у Києві і в Одесі з консулами різних країн, з міністрами оборони, і з президентом Порошенком. Допомагали громадські організації. Коли їхала у США виступати перед дипломатами у штаб-квартирі ООН, жінка навіть закордонного паспорта не мала, не кажучи вже про гроші на таку далеку поїздку. Все це – за рахунок громадських організацій та держави. Особливу підтримку відчула від української діаспори в Америці. Каже, коли хлопці повернуться, запросили усіх у гості, щоб їх теж обійняти.
– З тієї поїздки найбільше вразило ставлення людей у світі до нашої проблеми. Я думала, що ми тут варимося у своїй біді в Україні, а кому ми потрібні там… А коли приїхали туди і побачили, скільки людей нас зустрічає… Було дуже приємно. І посольство наше дуже допомагало, можна було довіритися, розпитати та отримати підтримку, – ділиться емоціями Наталія Мокряк і додає, найбільше зблизилися з рідними моряків, які теж були у полоні. – Ми за цей час стали не просто знайомими чи друзями. Ми наче рідними стали! Коли хлопці повернулися, ми ж обнімаємо їх в аеропорту: «Ой, Богданчик! Ой, Сергійко!», а вони ж нас не знають! Це ми їх усіх знаємо. А їхні мами стоять поруч і коментують: «Це мама Роми Мокряка!» До мого Романа всі прибігли, обнімають та вітають. Ми стали дійсно однією великою родиною! І зараз спілкуємося – новини одне через одного передаємо: як там хлопці, що там із ними, куди будемо їхати далі, де зустрінемося.
Про сина Романа каже, за час полону той майже не змінився. Тільки очі видають пережите.
– Ну, я не побачила якихось сильних змін. Очі просто сумні. Посміхається, а очі сумні. Я нічого не запитувала. Я просто рада, що він приїхав, обіймала-цілувала і ми майже ні про що не говорили. Блідий дуже. Він же сонце десять місяців бачив у клітинку, коли на прогулянку виходив. Для них велике свято було, коли їхали на суд: вони знали, що хтось буде зі знайомих, рідних. І ті хвилинки, що вони йшли від автозака до дверей суду, – вони були на повітрі й на сонці… Він блідий, з сумними очима, але щасливий! – зі сльозами на очах розповідає мама.
Зустріч сина в аеропорту Наталія Мокряк пам’ятає буквально щохвилинно.
– Ми так довго чекали цього… Тридцятого числа я була серед тих батьків, що повелися на провокацію в інтернеті. Не витримала. Треба було чекати офіційної інформації, а душа рвалася: хотілося, щоб це було правдою. Тому з тридцятого серпня до сьомого вересня ми чекали вже повідомлення, але боялися вірити… Весь час чекали, були на телефоні… За дев’ять місяців телефон став частиною мене. Я його не випускаю з рук, уже Рома вдома, а я весь час ходжу з телефоном. І коли таки повідомили, що сьомого числа буде зустріч, я весь час чекала, не виїжджаючи з дому. Ми чекали до другої години ночі. Коли вже на початку третьої сказали, що не скасовується обмін, виїхали, а я все одно сиджу на телефоні, не дай Бог скажуть, що не відбудеться. Коли приїхали в Київ, зустріли всіх батьків, усі посміхаються, радіють, але ніхто не кричить, радість бурхливо не проявляє, бо боялися всі, мабуть, наврочити. Коли вже приїхали в аеропорт, почули звук літака, що приземлився, нам розказали, як треба стояти, щоб не заважати одне одному, щоб президент привітав їх першим – то ми всі слухалися, як діти: сказали отут стояти – ми стояли, сказали – отам літак буде, ми тільки туди і дивилися. Наc журналісти тільки збили: вони перші ринулися до літака, їм хотілося все зняти, то трошки нам заважали. А так – стояли ми, як діти малі, й дивилися у двері літака. Я побачила Романа, а переді мною журналісти з камерами. Я так кричала сильно – він не чує і не бачить. Я тоді під руками журналістів, під камерами рибкою пробралася наперед і чекала, поки підійде близько. А він іде й не бачить… Очима шукає і не бачить, а тут мама й вискочила, – ділиться емоціями Наталія Мокряк.
Жінка переконана, визволити українських бранців допомогли і позиція президента, і молитви мільйонів людей, і активна позиція усіх рідних моряків. Але відчувати повну радість від визволення поки зарано.
– У нас багато ще залишилося полонених. І я продовжуватиму боротися за інших, наскільки це буде можливо і в моїх силах. Якщо проводитимуться якісь заходи на їх підтримку – обов’язково братиму участь. Ми й зараз пишемо листи, але хлопці їх не отримують. Зате коли повернуться – знатимуть, що ми їх чекали! Що вони – наша гордість, – запевнила Наталія Мокряк.
текст: Олексій Гора
фото: із соцмережі
