Юрій Ілючек: Про футбол, КВК і спортивну журналістику

, Любов Попович

09194Юрій Ілючек – відомий не тільки в області, а й в Україні спортивний журналіст. Він чи не єдиний у Кропивницькому, хто має цілий арсенал футболок і кепок із найвідоміших спортивних турнірів світу. Висвітленню спортивних подій присвятив 25 років свого життя й абсолютно не жалкує про це. Його кумири – Микола Озеров і Володимир Маслаченко. Він нерозлучний із телефоном і любить дарувати дружині квіти – будь-які, головне, щоб від душі. Про що мріяв у дитинстві, чому не став футболістом і як спортивні стежки вивели на ниву журналістики – про це та багато іншого він розповів ведучій програмі The Ексклюзив на телеканалі «Вітер» Валентині Чирві.

– Коли в дитинстві я нотував результати (у мене був такий зошит і я там вів статистику), батько казав: «Ну, навіщо воно тобі треба, краще математику вчи!». Але згодилося. Мріяв стати спортсменом – класним футболістом. З дитинства займався футболом. Але те, що не здійснилося у спортивній кар’єрі, напевно, реалізувалося на більш високому рівні в професійній журналістиці, бо працювати спортивним журналістом на тих змаганнях, де я працював, – це неповторно. Це вершина, мабуть, – ділиться ­­ Юрій Ілючек.

Спорт для родини Ілючеків – родинна справа.

– Батько був тренером збірної команди області з баскетболу. Він один із фундаторів факультету фізичного виховання тоді ще Кіровоградського педінституту. Мама закінчила цей факультет. Вони познайомилися, коли батько був викладачем у мами. Далі народилася спортивна сім’я. Я виріс у спортивному залі, – сміється журналіст. – Батьки постійно брали мене на тренування.

Із дитинства Юрій Ілючек не тільки спостерігав, а й сам активно займався спортом. Зізнається, за київське «Динамо» вболівав, мабуть, із чотирьох років, трохи підрісши, мав прізвисько «Блохін», бо був найкращим футболістом і сам ганяв у м’яча зі своїми друзями. Утім професійним майстром шкіряного м’яча так і не став.

– У мене були класні вчителі і це, мабуть, дало певний поштовх продовженню моєї спортивної діяльності. Тренери були просто феноменальні! Зараз усіх не перелічиш, але перших запам’ятав на все життя: Андрій Корнійович Галатенко і Віктор Михайлович Третьяков виховали цілу плеяду талановитих футболістів. Мені було сім, коли прийшов записуватися, й Андрій Корнійович сказав: «Різкий. Гратиме». Не скажу, що я був мега-футболістом, але мав певну швидкість, грав у нападі, забивав, і тренери покладали на мене надії. Я пройшов блискучу школу Олексія Кацмана, Валерія Повстенка, Юрія Горожанкіна. Вони навчили мене розуміти спорт, особ­­ливо футбол, – розповідає спортивний журналіст і додає, футбольна кар’єра у нього все ж не склалася через невдалу операцію, хоча любов до цього виду спорту залишилася на все життя.

Нині мало хто знає, що школу закінчив майже на відмінно, з середнім балом атестату 4,5. Це дало Юрію Ілючеку можливість скласти тільки два екзамени і вступити на філологічний факультет. Далі був студентський театр «Резонанс» і школа Валерія та Ірини Дейнекіних. Головна роль у виставі «Кришталевий черевичок» – принц мав неперевершений вигляд: лосини і кучеряве волосся.

Довгим роман із театром не вийшов, але уроки акторської майстерності допомогли у подальшому житті.

Наприкінці вісімдесятих у життя Ілючека прийшов, а точніше увірвався, КВК і команда «Скіф». Цілих десять років він був директором команди. Вдалося вийти на солідний рівень завдяки підтримці справжнього мецената, колишнього міського голови Кіровограда Олександра Нікуліна.

– У команді народилося багато зіркових імен – Антон Лірник, Гарік Бірча, Андрій Богданович, Вадим Мурований, Юрій Смірнов… До речі, точно не пам’ятаю, але ми, здається, грали з Кривим Рогом і вигравали у цієї команди. Можливо, не з «95-м кварталом», але з багатьма зустрічалися в першій лізі. Той період залишив неповторні враження, сформував мене і багато чому навчив, в тому числі додав поганих звичок, – зізнається співрозмовник.

Кар’єру спортивного журналіста розпочав у телерадіо­­компанії «TV-Центр». Тоді він навіть уявити не міг, що з провінційного Кіровограда потрапить на великі змагання.

– Уперше з радістю відгукнувся на пропозицію нашого земляка Ігоря Гоцула, який тоді був генеральним секретарем Федерації легкої атлетики України, і поїхав висвітлювати юнацький чемпіонат світу в Донецьку в 2013 році. Це були мої перші масштабні змагання, а після них того ж року потрапив на дорослий чемпіонат світу в Москві. Тоді я побував ще у мирному Донецьку і у відносно дружній Москві. Там уперше на власні очі побачив Усейна Болта й навіть поставив декілька запитань на прес-конференції найсильнішому спринтеру планети, рекордсмену світу і багаторазовому олімпійському чемпіону. Ось тоді оцінив, який це неповторний клас, коли поруч із тобою зірки і ти можеш передати всю атмосферу події, – ді­­литься враженнями спортивний журналіст і пригадує ще в 2007 році виграв конкурс у номінації «Кращий спортивний журналіст України». Згодом почав тісно співпрацювати з Національним олімпійським комітетом, а далі отримав пропозицію попрацювати на Олімпійських іграх у Ріо-де-Жанейро.

Завдяки захопленню спортом Юрій Ілючек добре знає, що таке чоловіча дружба і підтримка.

– Аби потрапити на Олімпіаду до Ріо-де-Жанейро, потрібні були великі кошти. Тоді прийшов до Юхима Мармера, головного редактора газети «Україна-Центр». Він сказав, а давай спробуємо. Частину коштів виділив Максим Березкін. Знайшлися друзі та інші меценати. Зокрема, тоді ще народний депутат Костянтин Яриніч. Пригадую, уперше на міжнародний великий матч за кордоном потрапив завдяки тому, що мій друг дитинства Сергій Максімов і нинішній нардеп Олександр Дануца побилися об заклад. На стадіоні «Зірка» вони уклали парі, якщо футбольна команда «Дніпро» потрапить до фіналу Ліги Європи, то Ілючек поїде до Варшави. Сергій Максімов парі виграв і виконав свою обіцянку, оплативши всю подорож. Згодом Сергій ще відправив мене на Суперкубок УЄФА до Тбілісі, де побачив гру одного з найкращих футболістів світу Ліонеля Мессі. От що значить чоловіча обіцянка, – розповідає журналіст.

З того часу Сергій Максімов постійно допомагає Юрію потрапити на визначні спортивні події. Нещодавно знову виділив кошти для роботи на літній Олімпіаді в Токіо-2020, куди Ілючек уже отримав акредитацію. Він каже, за рік йому треба зібрати ще чималу суму на поїздку в Японію. За кордоном такі відрядження фінансують редакції, але у нас все по-іншому. Гроші такі, що сподіватися залиша­­ється тільки на підтримку друзів і меценатів.

– На зимові Олімпійські ігри у Південну Корею мені ще допоміг потрапити екс-очільник області Андрій Ніколаєнко. Потім я працював на літніх юнацьких Олімпійських іграх у Буенос-Айресі. Бачив, як наш кропивницький хлопчик Олег Дорощук здобуває бронзу у стрибках у висоту. Похвалюся, в Буенос-Айресі я взагалі був єдиним представником медіа з усієї України, окрім журналістів Національного олімпійського комітету, – розповідає він і дякує спонсорам, які завжди допомагають фінансами, щоб жителі Кіровоградщини першими дізнавалися найсвіжіші новини зі світових арен – Сергію Максімову, Максиму Березкіну, Олександру Павленку, Тіграну Хачатряну, Олексію Олійнику, Руслану Згривцю. – З Русланом працювали разом у чемпіонському баскетбольному клубі «Єлисавет-Баскет». Я був прес-аташе клубу на громадських засадах. Це ми з дружиною придумали назву клубу. Досі користуюся планшетом, який мені подарували за перемогу в конкурсі на кращу назву команди. Останнім часом постійно руку підтримки подають Сергій Кузьменко та Юрій Гугленко. І я їм дуже вдячний, бо без цього моя кар’єра на міжнародному рівні не продовжилася б. Буенос-Айрес 2018 року, II літні Європейські ігри у Мінську та Євробаскет у Латвії та Сербії 2019 – це все завдяки їхній та Руслана Згривця підтримці. Зараз вони мене підтримують для того, щоб мав можливість поїхати на Олімпіаду до Токіо. Це величезна подія, це як наркотик, розумієте, коли потрапляєш на такі змагання і бачиш перед собою живі легенди, – розповідає Юрій Ілючек і нарікає, свого часу не вивчив іноземну і шкодує, що не може спілкуватися з зірками спорту, з якими йому щастить зустрічатися.

Та й через мовний бар’єр неодноразово потрапляв у курйозні ситуації. Одна з таких сталася зовсім недавно на других Європейських іграх.

– У мене було таке велике відрядження: Мінськ, Рига, Бєлград... В аеропорту Цюріха сталася нестиковка рейсів і я не встиг на літак. Зі сльозами на очах підбіг до жіночки – працівниці аеропорту, і кажу: «Мій флай уууу, мій флай уууу… Розумієте?..». Вона на мене дивиться і я розумію, який же я бовдур… – сміється журналіст і каже, з того моменту поставив собі мету за рік вивчити англійську.

– Зараз намагаюся вчити. Дітям це простіше, а в мене в одне вухо влітає, в інше – вилітає. Я такі речі пам’ятаю з історії спорту! А це не можу запам’ятати. Не можу і все. Але сам собі даю слово, що до поїздки в Токіо, хоч на елементарному рівні, говоритиму англійською. Бо це дійсно потрібно, я всіх закликаю – вчіть мову, – акцентує спортивний журналіст.

Найнадійнішою підтримкою у житті для Юрія Ілючека зав­жди була, є і буде дружина Світлана. Разом пара три десятки років. Каже, довелося разом пережити чимало і радісних, і сумних моментів, тож завжди дякує їй за витримку і розуміння.

– У свого друга, олімпійського журналіста з Києва Леоніда Вєсєлкова, перейняв традицію відзначати кожну річницю весілля в якійсь із країн. Торік зі Світланою вперше були в Празі, цього року – в Хорватії й у Венеції. Це був мій подарунок дружині. Познайомилися ми ще в інституті, на першому курсі. З того часу разом. Вона пройшла зі мною все, опанувала спорт. Світлана навіть знає деякі деталі краще за мене. Розбирається у спорті не гірше, ніж я, і вона мене розуміє, – хвалить свою дружину журналіст і каже, завдячує Світлані ще й тому, що у важкий для нього момент вона врятувала його. Залежність від алкоголю ледь не звела Юрія в могилу.

– Знаєте, колишніх не буває. Якщо ти вже захворів, зворотного шляху немає. Ти думаєш, що можеш зупини­­тися, але ні… Дійшло вже до того, що мене звільняли з роботи. Нині я вдячний ще одному своєму наставникові Юхиму Мармеру – разом із моєю дружиною він це все витерпів. Разів шість, мабуть, звільняв мене, і всі керівники, окрім останніх років, звільняли, бо я їх підводив через залежність, – щиро зізнається Юрій і каже, аби вийти з глухого кута, йому потрібно було зрозуміти і переключити у себе в голові оцей тумблер. Були проблеми з сім’єю, навіть доходило до розлучення, але ці випробування родина Ілючеків витримала. Нині Юрій шкодує, що не приділяв свого часу більше уваги вихованню сина. Але ним він пишається, бо той виріс гарним хлопцем.

– Із сином Ігорем у мене чудові стосунки. Він схожий і на мене, і на маму, і на діда. Перейняв найкраще. Любить спорт, особливо футбол. Від моєї мами, а його бабусі, має вокальні дані. Почав співати. Нині працює в Науковому ліцеї, навчає дітей теат­­ральному мистецтву, перемагає в конкурсах, – хвалиться сином тато-журналіст і додає, Ігор навіть пробував свої сили на «X-факторі», вразив виконанням пісні, яку співає Олег Винник, самого автора. Співак сказав, що він перший, хто виконав цю дуже важку пісню так вражаюче. Виступ сина набрав понад мільйон переглядів у Ютюбі.

Нині співає в хорі «Горлиця» і мріє про власну кар’єру. Батько певен, син більш упертий, тому точно досягне мрії.

– Я щасливий від того, чим займаюся, але я не дуже щасливий від тієї віддачі, яку я маю. Я мрію, щоб у цій країні більше уваги приділялося спорту і його спортсменам, бо спорт – це імідж і це потрібно зрозуміти. Куди б я не приїз­­див уперше, де б мене не питали звідки, я кажу – «фром юкрейн», а у відповідь чую: Ааа, Шевченко, Ломаченко, Кличко! Нас знають тільки за спортивними досягненнями. Поки що, на жаль. Сподіваюся, таке ставлення незабаром зміниться, – мріє Юрій Ілючек.

 

фото: Ігор Філіпенко

e-max.it: your social media marketing partner