Ритуальний обрядовець: Від скорботи рятувало почуття гумору

Про таку професію навряд чи хто мріє з дитинства. Не мріяла про неї і 76-річна кропивничанка Раїса Горобець. Нині вона на заслуженому відпочинку. А до цього три десятиліття працювала ритуальним обрядовцем. Чому саме на цій скорботній ниві заробляла на життя і що рятувало від повсякденного смутку, – розповіла «КП».

Позитиву і почуттю гумору цієї жінки можуть позаздрити найталановитіші коміки. Артистична від народження, з глибоким поставленим голосом і загостреним відчуттям комічного вона з дитинства притягувала увагу всіх. Після закінчення педагогічного училища і театрального факультету, маючи ще й чудові організаторські здібності, влаштувалася на роботу шкільною піонервожатою, а згодом перейшла на таку ж посаду в будинок піонерів. Це була не робота, а суцільне свято, каже співрозмовниця. Як раптом одна тимчасова пропозиція змінила її професію назав­­жди, проте не загасила піонерський вогонь у душі, який горить і нині.

– У лютому 79-го мене розшукала Євгенія Михайлівна Чабаненко (з 1970 по 1986 роки – заступник голови Кіровоградського облвиконкому – «КП») і каже: «Раїсо, або ти покладеш партквиток на стіл, або зробиш для міста добру справу». А тоді Кіровоград саме дуже розкритикували у журналі «Крокодил» за те, що тут зовсім немає служби, яка б займалася похованням померлих. Після роботи з дітьми я дуже не хотіла йти обрядовцем, але ж тоді часи були партійні. Євгенія Михайлівна бачила це і розуміла. Тоді запевнила: «Попрацюєш півроку, організуєш усе і повернешся на улюблену роботу», – розповідає Раїса Горобець.

Але очі бояться – руки роблять. Одразу взялася за оргпитання і вже незабаром у місті запрацювало управління ритуальних обрядів, де можна було замовити похорон із музикою, з прощальною промовою.

Разом із Раїсою Горобець працювали ще двоє помічників, бо замовлень на поховання пішло стільки, що й утрьох ледве встигали.

Жінка каже, цілий місяць проходила спеціальне навчання в столичному інституті культури, щоб останнє прощання з померлими проводити на найвищому рівні. Адже доводилося хоронити і високих чинів, і простих людей. Про те, що ставлення місцевої влади до ритуальної служби було серйозним, свідчить той факт, що обрядовці завжди забезпечувалися спеціальною формою на всі пори року.

– Я дуже боялася і не хотіла бути обрядовцем. Ридала за кожним померлим і довго не могла отямитися після похорону. А свій перший похорон пам’ятаю досі і навіть не забула ім’я тієї молодої дівчини. Вона загинула під колесами автобуса... – розповідає жінка і додає, її підтримала мама, яка дуже любила, коли донька декламувала вірші, читала вголос. Тоді вона їй сказала: «Доню, іди читати, хай люди тебе слухають». Але біда прийшла і в дім Раїси Горобець. У тому ж році померла її мама. Горе мало не зламало її, але зуміла себе опанувати, затиснути всі емоції в кулак, стояти, немов кам’яна, на похороні інших людей і читати прощальні слова.

Жінка пригадує, це була важка праця і морально, і фізично.

– Треба було завжди бути у формі, на підборах. Я завжди готувалася до кожного ритуалу, вивчала біографію померлого, підбирала такі слова, вірші, чуттєві моменти, щоб не було схоже на інший похорон. А голос у мене такий, що, знаєте, пробирає до мурашок на шкірі, – каже співрозмовниця «КП» і наголошує, інколи через це потрапляла навіть у курйозні ситуації.

Пригадує, як на весіллі внучки вітала молодят, донька не витримала і каже: «Мамо, досить, бо від твого голосу вже плачуть не тільки гості, а й тамада».

Раїса Горобець розповідає, завжди намагалася відшукати в біографії померлих щемкі моменти, щоб підкреслити, яка хороша людина пішла у вічність. Але люди різні. Каже, про одних можна було говорити нескінченно, а про тих, про кого, як кажуть, краще промовчати, доводилося підбирати слова.

– Якось доводилося ховати стару циганку, матір тринадцятьох дітей. Коли почитала її біографію, а в неї один син у тюрмі, інший –
злодій і всі діти просто неблагополучні. Думаю, Боже, що ж хорошого сказати про жінку, яка народила і виховала 13 шибайголів? Але ж вона мати-героїня! Біля труни стоять її діти, щось говорять по-своєму і хоч би хто сльозину зронив. І тоді я просто почала читати вірші про матір. І ви знаєте, пройняло, почали плакати над покійницею, – пригадує співрозмовниця «КП» і продовжує, їй не вдалося попрацювати на цій посаді півроку, як те обіцяла протеже. Каже, так налагодила роботу ритуальної служби, що Кіровоград став першим із 26 областей України, де діяла ця служба. Партійне керівництво Раїсу Горобець поважало і берегло, як зіницю ока. А коли обласний центр став кращим у республіці, зі сміхом пригадує, її так вітали у Світловодську на нараді, що ледве не втопили у Дніпрі.

Робоче місце співрозмовниці «КП» було на цвинтарі. Згодом вона стала директором Лелеківського кладовища і займала цю посаду півтора десятка років. Призначили її на посаду на початку дев’яностих. Той час пригадує з сумом.

– Тоді люди були зовсім бідні. Бувало не було грошей навіть за обряд заплатити, сутужно хоронили рідних. А бідність породила інше явище – крадіжки металу. Я у прямому сенсі буквально ночувала на кладовищі з міліцією, щоб злодії не розкрадали могили. Якось такого «металіста» впіймали. Шість могил розкурочив. Йому тоді вісім років дали, – розповідає Раїса Горобець і каже, у цій сумній і печальній професії їй допомагало почуття гумору і милосердність.

– Наша родина була незаможна, але мій тато повернувся з війни. А було багато дітей, чиї батьки загинули. Бувало мама напече якихось коржиків, а я їх тихенько брала і роздавала цим дітям. Мені їх було шкода. Ця риса залишилася в мене на все життя. Завжди намагаюся ставитися до людей милосердно. А гумор, напевно, передався мені від тата. Він пройшов три війни – фінську, вітчизняну і японську. Коли повернувся додому, завжди жартував, що на японську війну їхали потягом два тижні, то поки приїхали й війна закінчилася, – каже співрозмовниця «КП».

Раїса Горобець констатує, за багато років скорботної роботи ніколи не було екстраординарних випадків, які б змінили монохронність ритуального обряду. Єдине, що змінилося після розвалу Радянського Союзу, – гімн СРСР замінили хвилиною мовчання.

А ще, каже жінка, бувало навіть таке, що люди вказували родичам, щоб на їхньому похороні тільки вона читала прощальний текст.

Нині Раїса Горобець на заслуженому відпочинку. На вимогу рідних залишила роботу три роки тому. Але часто, коли у когось трапляється горе і її просять провести прощальний ритуал, – не відмовляє. Каже, радіти життю навчилася ще піонервожатою і досі продовжує. До всього ставиться настільки позитивно, що у своєму гардеробі нині не тримає жодного вбрання темного кольору, вдягається тільки у світлий одяг.

– Піонервожатий – це на все життя. Не буває колишніх. Ми всі й досі спілкує­­мося, зустрічаємося, співаємо пісень... Хто старший, хто молодший – ми всі члени міського клубу старших піонервожатих «Факел». Але якщо в когось стається біда – ми всі злітаємося на допомогу. Ми – одна сім’я, – каже співрозмовниця «КП» і додає, вона щаслива, бо має дружню родину, де всі один одного підтримують. – Я люблю пекти пироги і зустрічатися з друзями. Вдома мені сумно не буває.

 

фото: Ігор Філіпенко