У Добровеличківському районі сенсей із Куби вчить дітей карате-до
Франциско Кабрера Парес – родом із Куби. Чоловіку – 54 роки. Бажаючи отримати гарну освіту, майже 40 років тому приїхав навчатися в Україну. Та, окрім диплому, отримав дещо цінніше – родину, роботу, друзів. Нині він майже три десятки років живе в Помічній Добровеличківського району. Працює тренером-викладачем карате-до і пишається здобутками своїх учнів. Раз на два роки їздить на батьківщину.– Живу зараз у Помічній, бо моя дружина звідси. У нас дві дорослі доньки. А взагалі, в Україні я давно. Після дев’ятого класу приїхав навчатися в Одеському технікумі, закінчив його з червоним дипломом. Потім повернувся на Кубу, десь півроку працював там. Утім вирішив навчатися далі, вступив до Львівського політеху. За кілька років вступив до педуніверситету імені Винниченка на факультет фізичного виховання, закінчив його у 2008-му, – розповідає «КП» Франциско.
Спорт відіграє важливу роль у житті кубинця. Зізнається, це як сімейна традиція.
– Мій батько був великим поціновувачем боксу. На Кубі він дуже популярний і дуже хороші боксери там. Колись, пам’ятаю, і мене привели на секцію. Але після того, як зламали ніс кілька разів, я припинив ним займатися. Перейшов на рукопашний бій. Вирішив, займатимуся карате. Вже 32 роки я у цьому спорті і не пошкодував жодного разу. У нас сімейна традиція була – мій брат, сестри захоплювалися бойовими мистецтвами. Мої доньки, поки вчилися у школі, теж займалися спортом, – ділиться співрозмовник.
Нині у чоловіка чорний пояс і п’ятий дан. Це дозволяє йому бути тренером, суддею й інструктором бойового мистецтва. За свою спортивну кар’єру здобув багато перемог у всеукраїнських і міжнародних змаганнях. Нині чоловік вчить інших. 15 років працює тренером-викладачем із карате-до
у Добровеличківській дитячо-юнацькій спортивній школі, також проводить заняття в Піщаному Броді й Олексіївці.
– У Добровеличківці, наприклад, я викладаю двічі на тиждень – у вівторок і четвер. Зараз у мене півсотні вихованців різного віку, починаючи з чотирьох років і до старшої школи, – пояснює Франциско.
Свого тренера учні називають сенсеєм, а під час занять вигукують японські слова.
– Сенсей – це вчитель по-японськи. У них така традиція, з поваги називати вчителя не на ім’я, а саме сенсей. Основна термінологія в карате – японською. Перед кожним рухом я запитую учнів: «Ви готові це зробити? Ви розумієте, те, що ви робите чи ні?». Все це я говорю японською. Учні у відповідь голосно вигукують: «Ос!» і виконують вправу, – розповідає чоловік.
Знання основних термінів бойового мистецтва японською – це одна з умов отримання нового поясу.
– Білий, жовтий, оранжевий, синій, зелений, коричневий і чорний. Білий – найнижчий ступінь майстерності, чорний – найвищий. Пояси учні отримують в залежності від того, як складають іспити. Мають знати теоретичну і практичну частини, хто засновник стилю, коли його заснували. Також повинні вміти рахувати до десяти японською. Ну і звичайно ж, окрім цього, – володіти певним рівнем техніки. Якщо вони мені довели, що все засвоїли, привласнюю нові пояси, – ділиться сенсей.
За цей час, що чоловік працює тренером у школі, виховав майже півсотні кандидатів у майстри спорту.
– Нещодавно ми повернулися з чемпіонату України. Підопічні зайняли призові місця за вправи першого розряду. Далі іспит на кандидата в майстри спорту. За цей час у мене було дуже багато гідних учнів, які заслужили це звання. Вони здобувають перші, другі, треті місця. Це для мене велика честь. Я радію за них. Звичайно, поїхати на змагання не так уже і просто, це недешево. Тому велика подяка батькам, які фінансово підтримують дітей, щоб ті могли вийти на новий рівень. Діти виправдають це – привозять медалі, дипломи, показують: «Ось гляньте, ми заслужили, їздимо на чемпіонати, ось докази…». Це для мене велике щастя, – пишається своїми учнями Франциско.
І хоча чоловік уже звик до життя в Україні, питання про батьківщину для нього завжди болюче.
– У мене там мама, чотири сестри і старший брат. Лише я з родини в Україні. Але справа в тому, що у мене тут власна сім’я, робота. Подобається чи ні, але живу в Помічній. Життя на Кубі теж має свої «за» і «проти», там теж є проблеми. Зараз трошки краще стало там жити, але поки не збираюся туди переїжджати. Всі мої однокласники, друзі, з якими я спілкувався, живуть в Америці, – зізнається Франциско. – Я їду туди заради того, щоб побачити свою маму, рідних. Намагаюся їздити кожні два роки. Дуже дорого коштує переліт. Але тут, у цьому районі живуть люди, які допомагають мені фінансово, щоб я зміг навідатися до родини. Дуже вдячний їм за те!
