Самотні, але не покинуті: постояльці «Затишної оселі» розповіли «КП» про своє життя

«Затишна оселя» в Аджамці Кропивницького району – не будинок престарілих і не будинок милосердя, яких так бояться самотні дідусі і бабусі. Це – дім для батьків, де старенькі, які в силу різних обставин залишилися без сторонньої опіки, доживають віку в любові, теплі і розумінні. «Затишна оселя» відкриває двері і тим, хто залишився сам у цьому світі, і тим, у чиїх дітей не вистачає часу на догляд за батьками.

Заклад відкрився два місяці тому. Старту його роботи деякі старенькі чекали кілька років. Нині там – четверо постояльців. Своє життя в «Затишній оселі» вважають не приниженням і соромом, а щастям і гідною старістю.
При вході у будинок – прикрашена ялинка.
– Поставили її за дверима, бо Микола Григорович познімає всі іграшки, – одразу пояснює засновниця «Затишної оселі» Валерія Кривошапка.

«Дідуля»

Цей же Микола Григорович то хаотично гуляє коридорами, то тихо сидить біля кухарок, то щось розповідає. Він живе в своїй реальності. У нього – деменція – старечий маразм. У «Затишній оселі» він більше місяця.
– Його діти – два сини й донька – не змогли за ним доглядати, але вони розділили з нами відповідальність, аби проживав у комфортних умовах і під наглядом. Діти кожні вихідні приїздять його провідати, хоча він їх не пам’ятає... – розповідає Валерія.
«Дідуля» – так усі називають Миколу. Він любить гратися дитячими іграшками й розкладати їжу по закутках.
– Не чіпати, – тихо наказує він і йде у своїх справах.

Художник

У кімнаті разом із Миколою живе Володимир Остроухов. Його прізвище знайоме багатьом поціновувачам мистецтва і галеристам. Йому – 72. Закінчив художнє училище, довгий час працював у художньому фонді в обласному центрі, мав персональну виставку в галереї «Єлисаветград». Його картини зберігаються в приватних колекціях і музеях України, Румунії, Польщі, Кореї, Австрії, Італії.
– Я народився 18 березня 1947 року, але цю дату можу забувати і часто плутати слова, – попереджає Володимир із певною виною, нервово покручуючи, роздивляючись свої пальці і найдрібніші зморшки на руках.
У нього була кохана дружина – Галка, як він її називає, працювала в художній школі, був і син Максим, який трагічно загинув, згадує і брата, який теж помер.
– Це та трійка, ради якої я працював, ради якої жив, – пояснює. – Зараз залишився сам і я трохи розгублений, не знаю, що мені робити. У мене складний період, це правда... Привіз сюди мене син дружини від першого шлюбу – Вітька. Він мене курує, бо співчуває мені.
У кімнаті художника в «Затишній оселі» вже є нові картини. Він готується до осіннього аукціону. Кошти від продажу підуть на потреби його вже нового будинку.
– Мені Валерія принесла фарби і полотна. Я давно не мав фарб… – зізнається співрозмовник «КП».
Від життя художник нічого не чекає. Тільки хоче дочекатися весни.
– Весна прийде – і якісь інтервали в мені відкриються, я по-новому почну мислити і це відобразиться на моїх картинах. Я на це розраховую, – ділиться Володимир.
Сам художник особливого сенсу своїм картинам не надає. Зазначає тільки, що кожне полотно – те, як він бачить світ, як до нього ставиться.
– Для натхнення потрібні і друзі, і підтримка, – каже він. – Але зараз я сам собі буду суперечити, бо інколи відходиш від комплексу необхідності друзів і хочеться побути наодинці. До мене приходить друг, у мене є «дідуля»… Не самотній я.
Свої роботи Володимир не вважає похмурими, хоч і визнає, тони дійсно не яскраві.

Марія Степанівна

Першою у будинку оселилася Марія Степанівна. Відкриття закладу вона чекала більше року. Не раз сюди приходила під час ремонтів і питала, чи скоро її заберуть.
Їй – 79. Близько двох десятків років працювала завгоспом у школі. Вона 67 років прожила в Аджамці. Втратила доньку, позбулася житла. Останнім часом була на квартирі в обласному центрі. І з радістю повернулася на рідну землю.
– Багато читаю книжок, – ділиться. – Зараз – про першу любов дев’ятикласників.
Їй подобається чиста постіль, смачна їжа і ставлення персоналу.
– Мені не вірилося, що можуть бути такі заклади. Хороші умови, комфортно. Чистота і спокій – більше старим нічого не треба. Валерія добра, ласкава, дуже багато тепла в неї до старих людей, щира і з добрим серцем. Хай інші старі не бояться сюди йти, – закликає бабуся.
Вікно з кімнати пенсіонерки виходить на алею. Там вона мріє навесні висадити квіти.

Бабуся, яка просить себе не називати

У кімнаті з Марією Степанівною – ще одна бабуся. Вони поряд сидять біля вікна і про щось розмовляють. Втім щойно та бачить журналістів – тікає на своє ліжко. Боїться розголосу, а тому просить її не називати і не фотографувати.
– Я розумію, що бути тут зовсім не соромно. Але мені не хочеться, аби мої знайомі знали… Я все життя пропрацювала на заводі, знаю багатьох людей у місті. Як побачать, скажуть: «Така була забезпечена, чоловік – військовий, квартира, машина, а тепер сама»… – зізнається вона.

«Затишна оселя» потребує підтримки

Ідея «Затишної оселі» – подарувати самотнім бабусям і дідусям турботу й тепло, наголошує засновниця притулку Валерія Кривошапка.
Реалізацією свого проекту вона зайнялася у 2014 році. За цей час пройшла шлях від часів повної самотності до часів колосальної підтримки. Жінка довела, спільними зусиллями, без підтримки влади, «з миру по нитці» можна втілити будь-який задум. Нині допомога надходить не лише з Кіровоградщини, а й з інших областей і навіть з-за кордону.
– Ми вдячні усім за підтримку. Я не відчуваю себе одною, розумію, що на правильному шляху. Коли чуєш слова вдячності тих людей, заради яких ти це робиш, це надихає ще більше, – каже Валерія.

Притулку постійно потрібна фінансова і будь-яка інша підтримка. Допомогти можна, перерахувавши кошти на карту «Приватбанку»: 5168 7427 1196 2898 (Кривошапка Валерія) або за реквізитами фонду: ЄДРПОУ/ДРФО 39438840, р/р 26004052911076, МФО 323583 «ПАТ КБ Приватбанк». Призначення платежу: благодійна допомога.