Вони не можуть чаю попити, бо не мають за що купити! Наша країна їх просто не годує!
«За військовий обов’язок перед державою молоді хлопці отримали за два з половиною тижні мінімальну платню по п’ятсот п’ятдесят гривень, а максимальну – по сімсот п’ятдесят. І це за те, що вони ризикують власним життям у «гарячих точках», – не без болю і обурення розповів «КП» про умови, в яких нині існують наші вояки-герої, родич одного з хлопців, що служить у танковому батальйоні на сході країни. Наша розмова тривала недовго, але кожне слово чоловіка вражало. Він попросив не називати його ім’я та прізвище, бо хвилюється за рідну людину. Співрозмовник був відвертий, стривожений і ледь стримував розпач. – Я кажу про ту інформацію, яку приховати не можна. Танковий батальйон ВЧ-1302, в якому служить 150 чоловік із Кіровограда, Полтави, Запоріжжя і Дніпропетровська, два з половиною тижня сидять в окопах, працюють по 18-20 годин. Вони голодні, холодні... Два з половиною тижня вони стояли під Слов’янськом і Краматорськом, а позавчора (розмова відбувалася минулого тижня – ред.) їх перевели до Дніпропетровської області на передислокацію. Мій зять каже, що знову, у ніч з суботи на неділю, їх відправляють на Слов’янськ, – розповідає співрозмовник, у яких умовах доводиться нести службу 26-ти річному чоловіку його доньки Сергію. – Зарплата в нього 550 гривень!!! Вони не можуть чаю попити, бо не мають за що купити! Наша країна їх просто не годує! А це наші діти – наше майбутнє.
Аби хоч якось допомогти хлопцям, каже чоловік, разом із друзями та родичами збирає гроші і перераховує воякам на картки.
– Я зараз збираю у друзів гроші. Хто скільки може з Кіровограда, з Дніпра кидають на картку. Як передати сумки – не знаю. Мої люди кажуть, що там і «Правий сектор», і лівий… Вони бояться їхати туди, щоб не забрали машину..., – каже чоловік і додає, що поки електронні перекази єдиний вихід допомогти.
Співрозмовник «КП» зізнається, що звертався по фінансову допомогу і до керівництва фірми, де до мобілізації працював його зять. Проте там розради не отримав – на фірмі заявили, що ніякої заробітної плати не буде.
– На його підприємстві хлопці кажуть, що не будуть платити гроші. От свої повитягували з кишені і зібрали тисячу гривень. Тобто людина там живе на 500 гривень державних і ті, що відправили родичі і друзі... – розмірковує чоловік.
За коментарем «КП» звернулася безпосередньо до військового комісара Кіровоградського обласного військового комісаріату полковника Ярослава Кучера. Він підтвердив, що мобілізовані кіровоградці дійсно знаходяться в «гарячих точках».
– З того моменту, коли ми їх призвали, на них почав поширюватися статус військовослужбовця зі всіма правами і обов’язками. Так от, обов’язки є у військовослужбовця будь-якого рангу. Питання в тому, що командир частини зобов’язаний був цій людині розповісти, скільки грошей отримуватиме і повинен був простежити, щоб ці гроші вчасно нараховувались і виплачувались. Командир зобов’язаний забезпечити солдата в тому числі й харчуванням. Зобов’язаний, якщо необхідно, забезпечити речовим майном. Особисто до мене таких офіційних звернень не надходило… Що стосується грошей, то ми не знаємо, коли був призваний цей хлопець, – каже Ярослав Кучер.
«КП» уточнює, що Сергія призвали майже три тижні тому, на що військовий комісар відповідає: Так що ви хотіли, щоб йому за два з половиною тижня заплатили, як за місяць? Швидше за все йому за ці два з половиною тижня і нарахували. Ви повинні розуміти, як нараховуються гроші. Премія виплачується в наступному місяці за попередній, адже вона платиться за досягнення і за недопущення промахів. У наступному місяці з премією і надбавками, які йому належать, у нього буде набагато більше. Ви ж бачите, держава зараз все, що може мобілізує на армію, і в тому числі на ці частини. Але ми зараз розмовляємо безпредметно. По-перше, я не знаю, хто ця людина, в якій частині служить. Я не розумію про, що ми говоримо, тому що до мене ця людина конкретно не зверталася. У нас були випадки, коли сім’ї потребують якоїсь допомоги. Ми оперативно посилаємо туди воєнкома розібратися і допомогти. Чому я не чув прізвища, про цю проблему?
«КП» пояснила Ярославу Кучеру, що не називала прізвища того, хто до нас звернувся, оскільки людина попросила не вказувати його на сторінках газети.
– А, людина попросила не вказувати? Ну тоді що ми з вами розбираємо? Я вам хочу сказати ще: оскільки зараз ідуть інформаційні війни, щоб розхитати суспільство, я можу теж зараз зателефонувати вам з іншого телефону і сказати: «Я рядовий Петренко. Служу в районі Краматорська. Нас тут не годують, не вдягають, не платять, нас тут щодня на тортури водять і так далі». Ви про це напишете у своїй статті, завтра про це прочитає півміста і всі скажуть, чому ми воюємо, навіщо це робимо, для чого ми туди людей посилаємо? Отак починаються інформаційні війни. Хтось запускає спеціально «пулю», ви довірливо підхоплюєте. Особисто моє бачення: необхідно розуміти, якщо ми на одній стороні, то ми працюємо на одну справу. Ми маємо людей, заспокоювати роз’яснювати. Ми не повинні, почувши якусь «гарячку», одразу її кидати у маси, мене похвалять. Треба розбиратися в усьому. Всі дзвінки, які до мене надходять, я перевіряю. Ви, в принципі, можете довіряти цій інформації – я не заперечую. Але є випадки, які я можу назвати. Наприклад, коли у нас Крим ішов поступово і наші там воєнні сиділи, відбувалися провокації на фоні модуляції голосу. Людина піднімає трубку, а йому телефонує мама, дружина, командир, старший і дає інформацію… Ви просто зараз не розумієте, з чим ми зіткнулися. Це набагато серйозніше, ніж у Другу Світову війну. Зараз задіяні такі технології, що, правду кажучи, навіть ми інколи не готові до цього. Ми не воююча держава. Ми за двадцять три роки не воювали ні з ким. Ми в теорії багато чого знаємо, а от на практиці – ні з чим не стикалися. А ці люди воювали, вони вели кілька кампаній – дві чеченські, одну грузинську… Вони розуміють багато чого, до чого ми тільки доходимо. Ми теж поступово дійдемо. Ми вчимося, тому давайте будемо толерантними, – насамкінець закликав Ярослав Кучер.
