Письменниця з Кіровоградщини видає дитячі книги в Італії

, Любов Попович

03928Людмила Шутько – родом із Кіровоградщини. Як і багатьох співвітчизниць, життя не балувало жінку і вже багато років вона живе в Італії. Проте на чужині не забула про своє коріння і знайшла віддушину у творчості. Жінка пише захоплюючі казки для малечі – про пригоди білочок, мурашок, байбаків, лисичок, кіз, ведмедів, мавпочок, собак, котів, які діти читають італійською та українською мовами.

Про своє дитинство Людмила згадує з болем і з вдячністю рідним, які не залишили дівчинку поневірятися.

До війни мої батьки викладали в сільськогосподарському технікумі. Потім батько загинув на фронті, як і мільйони українців… А мама в нелегкий повоєнний час пішла працювати агрономом – на машинно-тракторну станцію, бо їй дали житло – півхати, – пригадує письменниця. – У нашій родині я була найменшою, п’ятою дитиною. Старші брати й сестри не віддали мене до дитбудинку. Боялися, що там мене лупцюватимуть, отож доглядали самі. Звісно, я дуже скучала, але такою була доля багатьох дітей війни.

Жінка каже, з дитинства любила читати і дякує мамі, яка подбала, щоб усі її діти здобули вищу освіту. А далі була тяжка робота на Донеччині, в Росії, у Казахстані. Згодом вирішила повернутися додому – в Україну.

– У ті важкі 90-ті, як і більшість співвітчизників, шукала додаткових заробітків, щоб довчити своїх дітей, – їздила до Білорусі та Росії продавати популярний тоді зелений горошок у скляних банках. Одного разу колега допомогла вирушити на заробітки до Італії. Працювала на виноградниках, у полі – на рівні з молодими арабами, однак платили як жінці – лише половину заробленого. А мені на той час виповнилося вже п’ятдесят років! – розповідає Людмила Шутько і додає, попри важку працю намагалася самостійно вивчити італійську. А ще ходила до церкви, де збиралося чимало українців.

Щоп’ятниці співвітчизниця допомагала прибирати в храмі – безкоштовно. Саме тоді письменниця вперше побачила, як зі щирою радістю та любов’ю трудяться волонтери в церквах і лікарнях. Потім священик допоміг Людмилі влаштуватися на роботу в одну родину. Там доглядала за жінкою-інвалідом. Возила її гуляти на візочку, вчилася готувати італійські страви, а після обіду старанно читала вголос своїй підопічній Біблію. Таким чином вчилася не тільки говорити італійською, а й розуміти її.

Якось у релігійному журналі «Християнська сім’я» Людмила побачила оголошення з приводу роботи і написала туди листа. А згодом отримала запрошення.

– Там, як то кажуть, знайшла свою долю: попрацювавши місяць, отримала несподівану пропозицію від господаря вийти за нього заміж. Йому, небагатому, було надто складно платити за роботу найманій помічниці, вигідніше просто одружитися.

Але після всіх поневірянь, я погодилася, була вдячна й за це! – додає жінка.

Італієць був чуйною та сердечною людиною. Однак щастя тривало недовго – чоловік помер. Людмила тим часом знайшла себе в літературі.

Спочатку написала італійською одну казку, потім – іншу. Незабаром її оповідання взявся друкувати популярний італійський журнал.

– Казочки мої прості. Та вони – про найголовніше. Жити потрібно не лише для себе, але й для інших: людей, тварин, птахів і рослин, усього нашого мінливого й дивовижного світу. Бо скільки віддаватимеш – стільки й отримаєш! Такий закон радості, – розмірковує авторка і додає, щоб усвідомити це, варто прочитати ті казки. Прочитати й зрозуміти, що ти – небезнадійний, якщо можеш допомагати іншим. І без таких людяних вчинків – просто неможливе повноцінне та гармонійне життя. І хай у твоїх руках – звичайна бляшанка, треба ставитися до неї з повагою. Бо хто знає, ким же ти будеш у наступному житті – людиною, звіром, сонцем, вітром, кораблем чи янголом?..

фото: bukvoid.com.ua
e-max.it: your social media marketing partner