Краєзнавець Вадим Смотренко: «Якби не двірник дядя Гриша, німці підірвали б усю Дворцову і театр…»
Про подвиг двірника Гриші Бондаренка відомо лише обмеженому колу кіровоградців. Втім усі, хто прогулюється і милується архітектурою головної вулиці обласного центру – Дворцової, має знати, завдяки кому збереглася історична частина міста. За 74 роки після подвигу дяді Гриші краєзнавець Вадим Смотренко, який знав його особисто, розповів «КП», як звичайний двірник у роки війни врятував від підриву центральну вулицю міста. Нині на Дворцовій стоїть пам’ятник невідомому двірнику, але Вадим Смотренко вважає це прикрою помилкою, бо двірник той – герой дядя Гриша!
Зараз Вадиму Смотренку – 83. Він відомий у місті краєзнавець. А тоді, коли сталася ця історія, йому не було й десяти років. Дядю Гришу знав змалечку, а от про його героїзм дізнався подорослішавши – від мами Олени Смотренко. А тій історію розповіла Олена Розова, свекруха Олени Бурьянової – знаменитої партизанки. Мама Вадима працювала в кінотеатрі імені Дзержинського, в якому дядя Гриша тоді підробляв.
– Хоч усі і називали його дядьком, на вигляд йому було років сорок, не більше, – пригадує Вадим. – Він не носив бороди й одягався цілком звичайно. Чи була у нього родина – не відомо. У нього не було однієї ноги, бо потрапив у молодості під травмай. Ходив на двох палицях і сам зробив дерев’яну культю, яку поставив на місці втраченої кінцівки. Жив недалеко від кінотеатру і, пам’ятаю, як на обід ходив додому.
Кінотеатром тоді правили німці, що контролювали місто.
– Молодий німець Ріхард знав про усі справи, які відбувалися в кінотеатрі, – розповідає Вадим. – Мама з ним говорила німецькою, бо російської він не знав. У кінотеатрі можна було подивитися фільми «Індійська гробниця», «Ешнапурський тигр», «Маленька нічна серенада» про Моцарта… А перед початком сеансу німці дивилися хроніку, яка розповідала про те, що гітлерівці не взяли Ленінград, Сталінград і воюють взимку в літньому військовому обмундируванні.
За два дні до звільнення Кіровограда – 6 січня 1944 року – німці стали тікати з міста і підривати все, що заманеться.
– Ми залазили з другом Петькою на високий паркан і спостерігали, як усе підривається – бах! – і летять якісь дровиняки і каміння… – пригадує співрозмовник «КП». – Німці підірвали водонапірну вежу водоканалу і жителі міста залишилися без питної води. За водою ходили до Інгулу, де можна було набрати її прямо з ополонки або з джерела, як, наприклад, те, що в кінці Сибірського провулку. Використовували і колодязі Кущівки, і біля школи №7, який колись забезпечував водою фортецю святої Єлисавети.
Вранці 6 січня німці вже підірвали кілька цехів заводу «Червона зірка». Першим знищили патронний, який виготовляв «начинку» для знаменитої гвинтівки Мосіна.
Відступаючи, окупанти вирішили не лишати «в живих» і теперішню Дворцову.
– Вони замінували територію від парку Леніна до площі Кірова. Кожен будинок і підвал… Дядя Гриша побачив, що фашисти носили дерев’яні ящики, спускалися у підвали під магазинами і будинками по вулиці Леніна і бігали у кінобудку. Електропроводка на той час проходила через горища. Він зрозумів, що електропроводи з замінованих підвалів німці підключили до кінопроекторської будки. Він, одноногий чоловік, вночі пробрався на горище кінотеатру і перебив дерев’яною дошкою дроти, підключені до «чорнової машинки» з часовим механізмом. Він перебив і нічого не рвонуло. Григорію Бондаренку вдалося це зробити! – захоплюється краєзнавець.
Наступного дня – 7 січня 1944 року – у місті були вже нові німці, які про намір попередніх підірвати центр не знали. У них були інші справи. А про подвиг дяді Гриші дізналися працівники кінотеатру, коли зранку вийшли на роботу, а світла не було. Втім широкого розголосу його вчинок не мав.
– Потім мама звільнилася з кінотеатру і більше про дядю Гришу я нічого не чув, – додає співрозмовник «КП».
Нині на Дворцовій стоїть фігура невідомого двірника.
– Звичайно, цей двірник – не дядя Гриша. Але люди мають знати, що був такий герой, бо те, що він зробив, я вважаю, – подвиг! – каже Вадим Смотренко. – Якби не він, німці підірвали б усю Дворцову, можливо наш теперішній театр імені Кропивницького, згорів би і кінотеатр імені Дзержинського, і люди загинули б… Він не побоявся, що його можуть помітити і розстріляти. Коли я проводив туристам екскурсії по Дворцовій, вони захоплювалися архітектурою і казали, що у нас не місто, а музей під відкритим небом. І цей архітектурний музей у нас зберігся саме завдяки дяді Гриші. Він – герой!
фото: Ігор Філіпенко
Зараз Вадиму Смотренку – 83. Він відомий у місті краєзнавець. А тоді, коли сталася ця історія, йому не було й десяти років. Дядю Гришу знав змалечку, а от про його героїзм дізнався подорослішавши – від мами Олени Смотренко. А тій історію розповіла Олена Розова, свекруха Олени Бурьянової – знаменитої партизанки. Мама Вадима працювала в кінотеатрі імені Дзержинського, в якому дядя Гриша тоді підробляв.
– Хоч усі і називали його дядьком, на вигляд йому було років сорок, не більше, – пригадує Вадим. – Він не носив бороди й одягався цілком звичайно. Чи була у нього родина – не відомо. У нього не було однієї ноги, бо потрапив у молодості під травмай. Ходив на двох палицях і сам зробив дерев’яну культю, яку поставив на місці втраченої кінцівки. Жив недалеко від кінотеатру і, пам’ятаю, як на обід ходив додому.
Кінотеатром тоді правили німці, що контролювали місто.
– Молодий німець Ріхард знав про усі справи, які відбувалися в кінотеатрі, – розповідає Вадим. – Мама з ним говорила німецькою, бо російської він не знав. У кінотеатрі можна було подивитися фільми «Індійська гробниця», «Ешнапурський тигр», «Маленька нічна серенада» про Моцарта… А перед початком сеансу німці дивилися хроніку, яка розповідала про те, що гітлерівці не взяли Ленінград, Сталінград і воюють взимку в літньому військовому обмундируванні.
За два дні до звільнення Кіровограда – 6 січня 1944 року – німці стали тікати з міста і підривати все, що заманеться.
– Ми залазили з другом Петькою на високий паркан і спостерігали, як усе підривається – бах! – і летять якісь дровиняки і каміння… – пригадує співрозмовник «КП». – Німці підірвали водонапірну вежу водоканалу і жителі міста залишилися без питної води. За водою ходили до Інгулу, де можна було набрати її прямо з ополонки або з джерела, як, наприклад, те, що в кінці Сибірського провулку. Використовували і колодязі Кущівки, і біля школи №7, який колись забезпечував водою фортецю святої Єлисавети.
Вранці 6 січня німці вже підірвали кілька цехів заводу «Червона зірка». Першим знищили патронний, який виготовляв «начинку» для знаменитої гвинтівки Мосіна.
Відступаючи, окупанти вирішили не лишати «в живих» і теперішню Дворцову.
– Вони замінували територію від парку Леніна до площі Кірова. Кожен будинок і підвал… Дядя Гриша побачив, що фашисти носили дерев’яні ящики, спускалися у підвали під магазинами і будинками по вулиці Леніна і бігали у кінобудку. Електропроводка на той час проходила через горища. Він зрозумів, що електропроводи з замінованих підвалів німці підключили до кінопроекторської будки. Він, одноногий чоловік, вночі пробрався на горище кінотеатру і перебив дерев’яною дошкою дроти, підключені до «чорнової машинки» з часовим механізмом. Він перебив і нічого не рвонуло. Григорію Бондаренку вдалося це зробити! – захоплюється краєзнавець.
Наступного дня – 7 січня 1944 року – у місті були вже нові німці, які про намір попередніх підірвати центр не знали. У них були інші справи. А про подвиг дяді Гриші дізналися працівники кінотеатру, коли зранку вийшли на роботу, а світла не було. Втім широкого розголосу його вчинок не мав.
– Потім мама звільнилася з кінотеатру і більше про дядю Гришу я нічого не чув, – додає співрозмовник «КП».
Нині на Дворцовій стоїть фігура невідомого двірника.
– Звичайно, цей двірник – не дядя Гриша. Але люди мають знати, що був такий герой, бо те, що він зробив, я вважаю, – подвиг! – каже Вадим Смотренко. – Якби не він, німці підірвали б усю Дворцову, можливо наш теперішній театр імені Кропивницького, згорів би і кінотеатр імені Дзержинського, і люди загинули б… Він не побоявся, що його можуть помітити і розстріляти. Коли я проводив туристам екскурсії по Дворцовій, вони захоплювалися архітектурою і казали, що у нас не місто, а музей під відкритим небом. І цей архітектурний музей у нас зберігся саме завдяки дяді Гриші. Він – герой!
фото: Ігор Філіпенко