Марокко – країна, де можна побачити дванадцять місяців: «КП» продовжує знайомити читачів із іноземцями

Королівство Марокко – дивовижна країна, розташована на Африканському континенті, а за кількадесят кілометрів від її кордону – вже Європа. Тому життя там плине різноманітно і контрастно. Для туристів це місце, де бюджетно можна побачити одночасно всі пори року – від палючого сонця до засніжених гір. Побережжя Атлантичного океану, пустеля Сахара, Атлаські гори, Середземне море, найгарніший захід сонця, екзотичні місця – все це є у Марокко. Як живеться у країні, де, на перший погляд, все настільки ідеально – розповіли «КП» корінні жителі – студенти Донецького національного медичного університету хлопці Амін Малек і Отхмане Накірі та дівчина Санаа Луфанді у рамках проекту «КП» кличе друзів на чай».

Іноземці живуть у Кіровограді вже третій рік. Місто вони називають спокійним, а людей – відкритими і добрими.

– У великих містах багато стресу, а менші комфортніші, – пояснюють марокканці.

Студенти вивчають стоматологію і лікувальну справу. Кажуть, це дуже прибуткова у їхній країні робота. Також там добре заробляють гінекологи, офтальмологи і педіатри.

Відправити своїх дітей на навчання за кордон можуть дозволити собі навіть незаможні жителі.

– Діти педагогів можуть вчитися за кордоном. Наприклад, викладачі в університеті отримують більше двох тисяч доларів на місяць. Цього достатньо, щоб нормально жити. Але у нас усе дорого, дорожче, ніж в Україні, – констатують співрозмовники «КП».

Накірі – із Касабланки, Амін і Санаа – із невеликих містечок.

– Касабланка – економічна столиця Марокко. Там дуже гарно, – ділиться Отхмане. – За чим найбільше тут сумуємо, так це за морем, рибою і теплою погодою.

Накірі зауважує, у західних регіонах Марокко, у тому числі Касабланці, температура повітря ніколи не опускалася до мінусових відміток.

– Перший час в Україні до мінусової температури звикали, адже у нас дуже тепло. Максимальна температура – до 35 градусів тепла. У місті Маракеш, де немає моря, може палити і до 50 градусів. У нашій країні можна побачити клімат усіх п’яти континентів – є місця, де дуже палюче сонце, де дощ і навіть сніг іде, є пустеля, є дуже екзотичні території, є гори. Тобто всі 12 місяців, – розповідають марокканці. – Одне з найбільш туристичних міст – місто Шавен. Туди їдуть, бо воно все блакитне – від стін будинків до тротуарів… Їм так подобається. Одна з причин – синій відштовхує жару, це символ прохолоди.

– Телефоную батькам, питаю, яка в них погода. Вони відповідають: «Дуже холодно!». Коли уточнюю, скільки градусів, чую: «Шість-вісім тепла». Це для нас дуже холодно, – сміється Отхмане.

Роки в Марокко обліковують по-різному. За мусульманським літочисленням у вересні розпочався 1439 рік. У тих, хто живе за григоріанським календарем, – 2018 рік. А у берберів, чи амазигів, як самі себе називають представники цієї етнічної групи Північної Африки, зараз 2969 рік.

До цієї групи належить і Амін. Він живе у місті Надор, що на півночі Марокко.

– У нас інша культура, мова, яку марокканці, котрі не є амазигами, не розуміють. Пишемо ми справа наліво, а не навпаки, як араби. Букви більше схожі на іврит. Наша мова – друга державна. Але я знаю й арабську, яка є першою державною, – пояснює Амін.

Найбільше свято марокканців – Рамадан. Втім ще є безліч свят, які вони підтримують.

– У нас багато представників різних релігій і національностей, і у них, відповідно, багато своїх свят. От ми святкуємо разом із ними. Тому у нашій країні більше вихідних, ніж тут, – констатують марокканці.

Запевняють, у їхній країні не все так суворо, як в інших арабських державах.

– У нас приблизно як у Туреччині, – переконують студенти. – Якщо у тебе інша віра, ніхто не утискатиме. У родині мусульман може бути той, хто сповідує атеїзм, і цей вибір родичі не засуджують і приймають. Жінкам не обов’язково носити хіджаб. Ми – як вихід у Європу. На території Марокко жило багато інших народів. У нас ніколи не було терористів.

Жінкам у Марокко жити комфортно. Вони можуть працювати, кермувати авто, виходити заміж на власний розсуд.

Весілля триває зазвичай сім днів.

– Одруження влітає в добру копійку, – наголошує Санаа. – Один день проходить хамам – баня. Святкування починається у сімейному колі, далі запрошуємо в середньому до трьох сотень людей. У кожного міста є своя традиція. І на весілля дівчина має одягти наряди всіх цих міст. Сукні обшиті дорогоцінним камінням, блискітками, все дуже гарно. Весілля безалкогольні – усі п’ємо чай.

Похорони проходять так само, як і в Україні. У Марокко, як наприклад, в Узбекистані, теж не дозволяється жінкам брати у них участь. Ще відмінності – немає традиції завішувати дзеркала і колір жалоби не чорний, а білий.

– Коли люди побачать на вулиці жінку в білому одязі, ніхто її не чіпатиме і не ображатиме, усі розуміють, що вона втратила чоловіка. І лише після сорока днів їй можна вбратися в одяг іншого кольору, – пояснюють марокканці.

Цікаво обирають ім’я для немовлят. Якщо мама і тато не можуть дійти згоди, збирають родину, кожен пише на папірці свою пропозицію, їх потім перемішують і у випадковому порядку дістають – що випало, так і зватиметься дитина. Найбільш поширені імена серед чоловіків – Мухамед і Ахмед, а серед жінок – Фатіма і Хадіжа.

Національних страв у Марокко багато. Одна з них – кус-кус (крупи, які виготовляють із зерен твердої пшениці чи проса – «КП»).

– Ми готуємо кус-кус із м’ясом і овочами. Але у світі всюди готують його по-різному. Тут їмо тільки курку. Із гарнірів – рис, картоплю, макарони. Гречку лише тут спробували. У Марокко її немає, є лише щось схоже на цю крупу. Фруктів, зрозуміло, у нас набагато більше. Куштували ваш борщ. Дуже смачний. А ще сподобався торт «Наполеон», – зізнаються марокканці. – Решта все і в нас є. А от чого не вистачає, так це риби.

Марокканці зізнаються, усе їм подобається в Україні, якби не одне «але» – дороги. Кажуть поїздки авто чи автобусом – справж­нє випробування.

– У Марокко дороги кращі, ніж в Україні. 600 кілометрів можемо проїхати за шість годин. Наприклад, від Касабланки до Рабату – 80 кілометрів. Доїхати можна максимум за 40 хвилин. У той час, як в Україні таку відстань можна проїхати за вдвічі довший час, – констатують співрозмовники «КП» і наголошують, що обов’язково планують повертатися­ на батьківщину після того, як здобудуть професію.

фото: Ігор Філіпенко