Індійцям у Кіровограді мало спецій і багато гарних дівчат

Індійці, або як їх раніше називали – індуси – неймовірно позитивна, відкрита і дружелюбна нація. У цьому «КП» переконалася майже місяць тому на Дні республіки Індія, який влаштували корінні її жителі, а нині студенти медичного університету обласного центру. Такий драйвовий, позитивний і автентичний захід настільки вразив редакцію, що «КП» запросила індійців на чай, аби познайомитися з їхньою культурою ближче.

Дівчата Сідхі Дарекар, Грішма Сукумаран Рані, Аболі Вагмаре і хлопець Фараз Мохамед приїхали з Індії до Кіровограда на навчання, бо мріють стати лікарями. День республіки святкували в Україні вперше. Це національне свято, коли індійці відзначають прий­няття Конституції та перехід країни від статусу британського домініону до республіки 26 січня 1950 року.

– Нам було приємно, що на День республіки українці одягли наш національний одяг. Для нас це велике свято! Сподобалося, що люди поважають нашу культуру і що все пройшло в такій дружній атмосфері, – поділилися гості «КП».

Хоч живуть у Кіровограді хто перший, хто другий рік, за цей час уже встигли скуштувати українсь­кого борщу, знайшли заклади харчування, де їх ідеально розуміють, трохи навчилися читати солов’їною, а також уперше в житті покаталися на санках.

– Нам подобається тутешній помірний клімат, – розповідають­ дівчата. – У нас переважно спекотно – до плюс 50, до того ж висока вологість. Ми вже пристосувалися. Але коли були морози, здавалося, що дуже холодно. Порівняно з Індією, тут комфортніше жити, бо у нас багато людей, від цього тісно і шумно. Наприклад, Мумбай – дуже завантажене і перенаселене місто. З шостої до восьмої – там години пік. У цей час краще не виходити з дому, бо дістатися кудись нереально. Для автомобілістів діють парні і непарні дні. Там за секунди треба заскочити в потяг і так само вискочити з нього. У вагони стільки набивається людей, що вони просто перехиляються від навантаження. А ще у нас у великих містах стоїть смог. Тут же ми побачили не смог, а туман!

Співрозмовники «КП» зізнаються, у Кіровограді їм дуже подобається, особливо радіють від приязного ставлення жителів.

Проте, констатують чого дійсно бракує, так це спецій, тому доводиться їх везти з дому.

– У страви ми любимо класти побільше спецій – карі, чилі... Але навіть коли використовуємо їх мінімум, українці просять, щоб клали ще менше. До речі, в Індії слова «чай» і «сахар» звучать так само, як російською. Млинці робимо з рисової муки, в яку додаємо, звичайно, дуже багато спецій, – розкривають секрети гості.

А ще діляться секретами краси – дуже густого і блискучого волосся.

– Ніякими спеціальними засобами не користуємося, шампунь – із мас-маркету. Але корисна для волосся кокосова олія. Фарбувати намагаємося натуральною хною, – зізнаються дівчата. – Наша краса подобається українським дівчатам, а їхня – подобається нам. Ми в захваті, як вони гарно вміють одягатися. У більшості з них світлі очі і волосся, нехай, що пофарбоване, але це дуже приваблює! Дівчата – дуже гарні.

Подобається індійцям і незалежність українських жінок.

– У деяких частинах Індії досі для жінок діють обмеження – тобто вони мають більше виконувати домашньої роботи, а їхні чоловіки досить суворі. У великих містах такого атавізму вже немає. Нам подобається, що тут жінки самодостатні, завжди посміхаються, нічим не обмежені і займаються тим, чим хочуть, – зауважують гості. – А ще хлопці тут м’якенькі і солоденькі. Також радує, що українці завжди готові прийти на допомогу. Навіть якщо не розуміють мови, намагаються пояснити жестами.

Індійці носять якомога більше прикрас, бо таким чином виказують свою індивідуальність. Причому, чим більше золота – тим краще. Це стосується як чоловіків, так і жінок.

– Ця каблучка в нашій родині передається з покоління в покоління, – розказує Фараз. – Камінь коштовний. Мій предок заснував місто, яке ніколи не було колонією Британії. Звідти цей перстень і походить.

Відправити своїх дітей на навчання закордон можуть не лише заможні родини.

– У нас набагато дорожче навчатися навіть при хороших оцінках, – пояснюють співрозмовники «КП». – Аби вступити на бюджет – відбувається справжня боротьба, адже на всю країну лише три сотні державних місць у, наприклад, медичному виші. При вступі рахуються не лише бали зі вступних екзаменів, а й шкільна успішність. Приймають лише тих, хто першим устиг подати документи. Навіть якщо будуть тисячі дітей із однаковими балами, приймуть тих, хто раніше подав заявку. У решти є вибір – іти в приватний виш, у якому дуже дорого навчатися, або ж їхати в безпечну для навчання країну. Ми вважаємо, що Україна є такою.

В Індії всі діти дуже добре вчаться, наголошують співрозмовники. Це підтверджують і кіровоградські викладачі. Кажуть, індійці привчені до навчання, виховані, відповідальні і акуратні. Вчать усе, що їм задають. У них навіть залишилася звичка прокидатися о четвертій ранку.

– Ми багато навчаємося – по 15-18 годин на добу. Спимо мало. Але навіть якщо дуже добре вчитися, якась сота балу, якої не вистачає, може вкрасти мрію. Серед дітей велика кількість самогубств через те, що не встигають у навчанні чи були у чомусь трохи гіршими за інших. Це радісна країна, але в плані навчання – дуже сувора, – кажуть дівчата.

– Коли в Індію приїжджав Барак Обама і побачив, скільки у нас дітей стоїть у черзі за книжками, він повернувся в Америку і виступив перед своїм народом: «Вчіться! Бо те, що ви тут вчите в 11 класі, вони вже пройшли в п’ятому, індійці рушили вперед у навчанні», – додав Фараз.

Навчального навантаження в Україні їм вдосталь. Але вільного часу, помітили, таки стало більше.

– У нас тут з’явилося більше часу радіти життю, пізнавати себе і все навколо, – констатують студенти-іноземці.

У майбутньому Сідхі й Аболі мріють бути гінекологами, Грішма – хірургом, а Фараз – кардіологом.

– У нашій країні лікарі й інженери – це майже боги, – кажуть індійці. – Це престижні професії. Коли повернемося в Індію, маємо скласти іспити і ще рік відпрацювати в інтернатурі. Тільки після цього зможемо працювати за спеціаль­ністю. Стоматологія у нас не така популярна й високооплачувана, як в Україні. Гомеопатія розповсюджена, але щоб вона дала ефект, хворий має набратися терпіння. Найвищу зарплату отримують педіатри.

– Батьки усе віддадуть, аби їхня дитина була здоровою! – пояснюють­ співрозмовники.

У жовтні індійські студенти планують організувати фестиваль фарб Холі.

– Це святий, духовний фестиваль. Ми кидаємося один в одного фарбами або кульками з кольоровою водою. Це дуже весело і гарно, – із захопленням анонсують вони.

Крім того, хочуть якомога швидше влаштувати перегляд індійських фільмів, адже це те, за чим вони надзвичайно сумують, боллівудські фільми – у них у крові. Зізнаються, намагалися дивитися в інтернеті чи кінотеатрі, але якість не та. Тому привозять диски з кіно з дому.

– Хочемо знайти проектор, запросити всіх індусів і влаштувати вечір перегляду індійських фільмів, бо ми вже не можемо без них жити, – поділилися гості «КП».

 

 

фото: Олена Сідорова та Василь Черкас