Серце віддали читачам… «КП» зібрала спогади журналістів, які у різний час працювали в газеті

Готуючись до сторіччя «КП», протягом року довелося перегорнути десятки підшивок. За мільйонами газетних рядків – долі людей, про яких протягом віку писали журналісти. І тільки усвідомивши обсяг написаного за цей час – розумієш, що журналістика – не просто професія. «Кіровоградська правда» для багатьох стала не просто місцем роботи, а цілим життям. У редакції, паралельно з роботою, працівники одружувалися, народжували дітей, гартувалися у професії і відстоювали власну позицію. Для когось із них робота стала містком до звершень на інших творчих нивах, для когось – єдиною долею на все життя, але у всіх залишила той незабутній слід, який ніколи не зітреться у пам’яті. Кожен із журналістів мав свій стиль і свій шлях у виданні і саме цим газета була цікавою читачеві, бо отримуючи свіжий номер, вони шукали знайомі прізвища під статтями і розуміли, що на них чекає цікаве чтиво. Чим запам’яталася робота у редакції, «КП» запитала редакторів, журналістів, працівників у різні роки.

Найстаршим нині колишнім редактором «Кіровоградської правди» є заслужений журналіст України Олександр Кердіваренко. Його і досі згадують з теплом і повагою, бо завжди був зі своїми підлеглими людяним і щирим. З таким же теплом він розповідає про своє життя у газеті.

– Ювілей. Та ще такий – 100 років! Радію, що пов’язаний із ним, радію за все світле, що покладе він на щирі серця. Радію... Та раптом пригадалося, як одна жінка середніх літ, може молодша, увійшла до мене в кабінет. Цей візит змусив написати почуте і побачене, свої роздуми і почуття під заголовком «Наповнюйте серця любов’ю», – згадує колишній редактор. – Це було 15 років тому. Тоді в селах відбувалося розпаювання землі. Так от, жінка приїхала скаржитися, що їй не дають пай. Свої, сільські це чинять. Їй навіть погрожують спалити хату, якщо добиватиметься справедливості. «Що воно робиться? – обурювалася жінка. – Людей убивають на замовлення і так, ріжуть, мучать. Он у нашому районі убили одразу аж чотирьох, один із них ще геть хлопчик – щоб не було свідка. І ваша газета писала торік, як зарізали одного хлопчика...». Роздумами моїми про ці болі людські, про нестачу любові завершується моя книжка «Село – мій ревний біль».

Олександр Кердіваренко зізнається, задум видати окремою книгою його публіцистичні виступи належить колегам, друзям-журналістам і читачам газет.

– Я згодився. Звичайно, в книгу увійшло те, що стосується села – головного і найпекучішого мого болю. Мені повезло: дожив до 100-річчя! Добре – не свого, а тієї великої справи, яка відкрила мені простір творити добро для людей, підтримувати їх морально, оберігати, захищати. Я щиро й безмежно вдячний колективу «Кіровоградської правди» за це. І в день високого ювілею хочу підкреслити, що завдяки «Кіровоградці» я відбувся як журналіст, в ній я опублікував усе найголовніше з написаного, біль душі від баченого на своїх нелегких журналістських просторах. Незабутнім залишилося відчуття того, що увесь колектив «Кіровоградської правди» був моїм однодумцем, у всьому отримував його розуміння і підтримку, служив мені своєрідною трибуною, з якою я висловлював свою громадянську позицію. Тож хай вона буде такою для всіх, хто увіллється в її колектив, – побажав молодшому поколінню газетярів заслужений журналіст України.

Про свої десять цікавенних років роботи у штаті згадує журналістка Тетяна Петер. Працювала в «Кіровоградській правді» спочатку старшим кореспондентом відділу політики, потім заввідділом економіки і міського життя, і на завершення – першим заступником головного редактора. Але, зізнається, і досі є відчуття, що з газетою, яку й зараз вважає для себе не чужою, йшла по життю значно раніше і йде понині.

– Ще працюючи у будівельній багатотиражці, читала «Кіровоградську правду» і навіть не мріяла, що колись буду на рівних у колективі журналістської еліти області, – каже співрозмовниця «КП». – Мабуть, тоді у 1994-2000-му, це був, на мою думку, розквіт газети. Звільнені від компартійного тиску, ми не бачили для себе заборони писати про найгостріше, що відбувалося тоді навколо. Саме працюючи в «Кіровоградській правді» мені пощастило брати інтерв’ю у В’ячеслава Чорновола. Враження від особистості такого масштабу – це на все життя. А ще ми сміливо писали про те, як у каламутній воді тодішнього перехідного періоду безсоромно «ловили рибку» різного роду спритники, привласнюючи державне і комунальне майно. Маючи вдосталь грошей і зв’язків, «герої» таких публікацій потім роками судилися з газетою і нами, журналістами – Юрієм Матівосом, Марією Івановою, Ігорем Підлуським, зі мною. Було усього і багато: затягування справ, відверте нехтування нашими доказами. Нинішні читачі і молоді журналісти, мабуть, не повірять, що один із таких позовів ми програли в суді, бо назвали в газеті бізнесменом... керівника великої бізнесово-виробничої структури. Мовляв, він – підприємець, а називати його бізнесменом – це наклеп, що призвів до всіляких негараздів у родині, справах і самопочутті.

Тепер це уже ніби смішно, каже співрозмовниця «КП», а тоді було невесело. Вона, як журналістка і мама, повинна була сприймати візити представника «ображеного» позивача – спочатку до дитячого садочка, куди ходила її донечка, (невдовзі після цих відвідин завідувачка закладу твердо попросила забрати документи і не водити туди дитину), а потім ще й до амбулаторії дитячої поліклініки із запитанням: а з ким донька, коли хворіє, а мама на роботі?..

– Треба сподіватися, що в нашій журналістиці таких періодів більше не буде, – розмірковує Тетяна Петер і додає, мало про що шкодує у той час роботи в «Кіровоградці». Хіба про те, що не наважилася, не встигла більше поспілкуватися з тими, хто сьогодні уже не з нами.

– Утім, є й гіркота. Найголовніша. І не «Кіровоградка» у тому винна. Ще тоді, у 90-х, у серії статей «З чадами і домочадцями» я писала про спірні моменти у приватизації майна «Кіровоградбуду», і зокрема гуртожитків по проспекту Університетському. Як бачимо, конфліктна ситуація там є і до сьогодні, люди і досі шукають правди в судах, у владних кабінетах. Писала серію репортажів «Чорні горизонти» з уранової шахти, перед цим побувавши під землею, щоб поспілкуватися зі страйкуючими гірниками. Через двадцять років люди знову протестують і знову вдаються до акцій у самій шахті. Вимоги майже не змінилися. Щоправда, тепер організаторів ще й викликають до суду, – підсумовує співрозмовниця «КП».

Журналістка каже, могла б назвати ще приклади, їх багато не тільки у неї, а й у колег, які упродовж довгої професійної біографії намагалися говорити правду, шукати справедливість. А справедливість, немов горизонт, незважаючи на свою очевидність, щоразу віддалялася. І віддалятиметься, поки у суспільстві панують нажива, корупція, байдужість.

– У газеті я прожила дуже світлі роки, які багато в чому сформували мене як журналіста і особистість. Дуже вдячна людям, котрі зберегли газету і вона живе, розвивається – така унікальна, мудра, молода. Із задоволенням читаю «Кіровоградську правду» – люблю її сучасний стиль. Поважаю за громадські акції, що проводить газета, конкретно допомагаючи у конкретних ситуаціях. Будемо жити, дорога «Кіровоградська правдо»! – побажала Тетяна Петер.

Чимало спогадів, пов’язаних із роботою у «Кіровоградській правді», згадує і журналіст Броніслав Куманський. Утім йому запам’яталася конкретна історія з викриттям журналістським розслідуванням псевдогероя.

– За десять років роботи в «Кіровоградській правді», а пропрацював я у ній рівно стільки – з 1 жовтня 1980 по 1 жовтня 1990-го, було багато такого, про що не гріх і згадати. На пам’ять прийшов сюжет, суголосний дню сьогоднішньому, – каже ветеран журналістики. – Це було у першій половині 80-х, принаймні після 1982-го. На той час зустрічі ветеранів війни з Красної площі поширилися на місця колишніх боїв, або формування бойових підрозділів. Фронтовики прикрашали груди не тільки бойовими нагородами, а ветеранськими значками цих самих підрозділів. Повідомлення про зустрічі та запрошення друкувалися в газетах, у їхній організації брали активну участь місцеві органи влади. Коштів не шкодували, як і тепла для ветеранів. Та чим менше залишалося в живих справжніх учасників бойових дій, тим більше почало плодитися пройдисвітів і шахраїв, котрі спеціалізувалися на воєнній темі, а деякі невдячні нащадки стали забувати, що бойові нагороди оплачені кров’ю їхніх батьків. Тож не дуже вартувало купити у якогось сукиного сина медаль «За Победу над Германией», щоб потім без черги підійти до прилавка, потрапити на прийом до лікаря і таке інше. З появою на чорному ринку високих державних нагород з’явилися й псевдогерої та псевдокавалери ордена Слави, з «правом» на користування відповідними пільгами, – розповідає журналіст.

З одним із таких, згадує Броніслав Куманський, йому й довелося зустрітися під час роботи в «Кіровоградській правді».

– Сказати, що чоловік був професійним шахраєм, було б перебільшенням. Він воював насправді, отримав орден Слави третього ступеня (нагородну книжку я бачив особисто), працював на одному з кіровоградських підприємств і прожив би, скільки йому відведено природою, як мільйони ветеранів, раз на рік слухаючи гучні привітання на адресу фронтовиків і отримуючи скромну грошову винагороду. Але його «зіпсувало квартирне питання», – продовжує історію співрозмовник «КП».

Одного дня, пригадує Броніслав Куманський, йому зателефонував тодішній редактор «Кіровоградської правди» Юрій Моторний: «Бе Пе, зайдіть».

– Щось цікаве, подумав я. У нас стосовно викликів по телефону склалася певна стилістика. Якщо він телефонував і сухо казав: «Зайдіть», я розумів, що редактор чимось незадоволений. Якщо «Броніславе Петровичу, зайдіть», – це означало, що має щось мені повідомити. Коли ж «Бе Пе, зайдіть» – значить, Юрій Давидович почув новий анекдот, веселу історію, або має запропонувати неординарну тему. Але повідомив інше – у місті з’явився самозванець, і подав листа до редакції, – ділиться він. – Вивести «повного кавалера» на чисту воду виявилося нескладно: він не тільки не зміг показати документи на два ордени (мовляв, чи то загубив, чи вкрали), а й плутався у місцях боїв, у яких ніби то брав участь. Часом виходило, що водночас воював, образно кажучи, і на Першому Українському фронті, і на Другому Білоруському чи загалі на Прибалтійському. Розібратися в цьому мені було зовсім неважко, оскільки я вже тривалий час обробляв листи фронтовиків, що приходили в редакцію, а вони були, скажу, щоб нікого не образити, – різними. Тож доводилося «заглядати» й у військову літературу, і в енциклопедичні видання.

Співрозмовник «КП» каже, слухав «героя», розглядав фото, робив записи у блокноті, а під кінець розмови, ніби між іншим, пообіцяв звернутися в Центральний архів Міністерства оборони, щоб йому надіслали дублікати втрачених посвідчень. Самозванець помітно насторожився.

– Пишіть, – сказав Моторний, коли я повернувся до редакції. А наступного дня… надійшла команда «відбій». – Наш герой, – сердито натиснув на останньому слові Юрій Давидович, – побував у Самілика (тодішній перший секретар обкому партії), наскаржився, ніби його збираються оббрехати. Одне слово, наказано нічого не писати, – продовжує Броніслав Куманський розповідь про несподіваний поворот розслідування.

Тоді він поклав блокнот у нижній ящик письмового столу. Минув час. Якось його знову запросив до себе Юрій Давидович.

– Бе Пе, ви свої записи не викинули? – питає. Кажу: десь у столі лежать. Пишіть! – редактор підбадьорливо посміхнувся, згадує ситуацію журналіст і додає, виявилося псевдогероєві квартири стало замало, він домігся, щоб його приписали до закритого розподільника, а потім захотів ще й поза чергою придбати «Волгу». Це вже був перебір.

Після виходу в світ номера газети зі статтею про нього, «герой» швиденько обміняв квартиру і назавжди зник із Кіровограда, констатує Броніслав Куманський.

Чому саме цей епізод з роботи в «Кіровоградській правді» згадав він? Пояснює, в Україні знову війна. І знову на ній проявляються найкращі і найниціші риси людини. На Донбасі загинув командир групи спецпризначенців підполковник Юрій Коваленко, йому посмертно присвоїли звання Героя України. Тепер про таких, як він, нагадують меморіальні дошки, назви вулиць – Юрія Коваленка, Сергія Хрипунова, Ігіта Гаспаряна, Юрія Олефіренка, Сергія Сєнчева, Тараса Карпи… А хтось інший переправляє через лінію фронту наркотики, наживається на оборонних замовленнях, розкрадає військове майно. У минулу війну за це розстрілювали на місці, сьогодні багатьом сходить із рук. Хтось шахраює на псевдоінвалідності, волонтерстві, хтось видає довідки про непридатність до військової служби...

– Мимоволі замислюєшся, чи не занадто ми поблажливі в час, коли в країні йде війна, гинуть люди і над Україною нависла смертельна загроза, – підсумував колишній журналіст «Кіровоградської правди».

Незабутні роки в газеті згадує і улюблениця тисяч читачів Марія Іванова. Її «Долі людські» чекали у кожному номері, а вона, наче сама переживала кожну історію.

– Коли запросили на роботу у найпрестижнішу на той час обласну газету «Кіровоградська правда», у мене підкосилися ноги: і від щастя, і від хвилювання, – розповідає журналістка.

Зразу працювала кореспондентом у досить складному відділі – соціальних проблем і права. Не встигла вникнути у курс справ, як через кілька місяців призначили заввідділом. Боялася, просилася, але головний редактор Михайло Пісковий сказав: «Справитеся!». То був час гучних журналістських розслідувань. Журналісти не вагаючись кидалися на «амбразуру», викривали корупціонерів, називали імена фінансових махінаторів, оприлюднювали факти зловживань керівників різних рівнів.

– Газета тоді була у всіх на слуху: нам телефонували, дякували, бажали успіхів. Зовсім по-іншому поводилися «герої» наших публікацій: погрожували судом, фізично, шантажували. Одного разу довелося навіть просити захисту в прокуратурі. Тоді пішла смуга судів – до нас позивалися місцеві можновладці, захищаючи свою «честь і гідність» – бачте, які вони слова знали, – пригадує Марія Іванова. – Ми ходили у суд, як на роботу. І цей шлях треба було пройти. Ми перемагали морально – на нашому боці була правда і читацька аудиторія. Якось приятелька, яка втомилася ходити зі мною в суди (для підтримки), сказала: «Кидай цю брудну справу, краще пиши про кохання і не буде до тебе жодних претензій». Я, звісно, не облишила викривальні розслідування – без них не відчуваєш смак професії. Але почала писати житейські історії. До речі, ще до приходу в «Кіровоградку», захоплювалася цікавими матеріалами Наталії Кльованої і потайки дуже хотіла навчитися писати так, як вона. Хоча, бувало, й такі невинні історії приносили прикрощі.

Марія Іванова каже, якось почула історію про чоловіка-невдаху, якому дружина ледь не відкрито наставляла роги, а він не міг нічого вдіяти, навіть спроба розпрощатися з життям була невдалою. Вона швиденько написала історію, охрестивши героя Тимком. Щойно вийшла газета, як у редакцію заявився власною персоною Тимко із вимогою дати спростування, інакше подасть позов до суду за наклеп. І курйоз був не лише в тому, що відвідувач мав прізвище Тимко, а й доля його перегукувалася з написаним. Жінці довелося проявити неабиякий хист, щоб угамувати читача, і дати йому урок на тему: «Як поводитися з дружиною-зрадницею». Та здебільшого люди дякували за матеріали, а дехто навіть перевиховувався.

– Чим мені імпонувала тоді газета? Вона мала соціальне обличчя – захищала ображених, знедолених, прагнула до відновлення справедливості. Після з’ясування обставин, газета стала на захист колишнього директора цукрового заводу, якого незаконно затримали, звинувативши у хабарництві. Уся місцева преса смакувала «смажений» факт, лише «Кіровоградка» засумнівалася у доводах і, прислухавшись до колективу, який вірив керівникові, заявила на повен голос про його невинуватість. А невдовзі директора виправдали і зняли всі звинувачення. Тоді навіть всеукраїнська преса відзначила сміливість «Кіровоградської правди», – пригадує журналістка. – Та найвища оцінка моєї роботи прозвучала з уст мого батька-журналіста. Якось підслухала їхню з мамою розмову, вони саме обговорювали мою статтю про таємниче життя залізничного вокзалу. Тоді тато сказав мамі: «Ти знаєш, наша Марія уже перевершила мене». Тато завжди повчав: працювати не для редактора чи заради гонорару, а служити читачам. Я намагалася дотримуватися цього правила…

Свого роду легенькою «розминкою» перед роботою стала практика в «Кіровоградській правді» після третього курсу Львівського державного університету, а потім на початку п’ятого, – переддипломна для Лариси Демчук. У редакцію вона прийшла в 1984 році і почала працювати в час, коли на Кіровоградщині виходило лише два обласних друкованих видання.

– Надзвичайної відповідальності вимагає власне журналістська робота. Я, певно, не одну сотню разів згадувала епізод із чергуванням на випуску газети, який мені закарбувався особливо, – пригадує співрозмовниця «КП». – Уже газета підписана до друку, уже на ротаційній машині йде технологічна наладка виходу номера в тираж. Між деталями тієї машини наді мною натягнулося паперове полотно з відбитками газетних полос. І на цьому полотні з різних за розмірами текстів і фото, схожому на клаптикове, я поглядом ловлю свій «клаптик». Машину то зупиняють, то, відлагоджують якість друку, запускають знову. А я ще раз «прокручую» в голові, чи все в моїй публікації гаразд із назвами, цифрами, прізвищами. Врешті ротації задають потрібну швидкість, безкінечне друковане чорно-біле газетне полотно пролітає з такою швидкістю, що я вже не бачу свого тексту, і мені перехоплює подих, бо усвідомлюю: разом із публікаціями моїх колег читатимуть і мою десятки тисяч передплатників.

«Кіровоградську правду» називали школою журналістської майстерності, кузнею журналістських кадрів, зауважує Лариса Демчук.

– Читачі передплачували газету заради публікацій їхніх улюблених журналістів, – переконана вона. – Мені пощастило пізнати дух командної роботи, познайомитися з силою-силенною людей, імена яких вписані в історію нашого краю завдяки їхнім талантам, досягненням, здобуткам, неординарним думкам і рішенням. Цим вони змінювали життя, всіх навколо себе. Дуже рада, що газета дожила до свого сторіччя. Люди, які її творять, молоді, отож, незважаючи на свій дуже поважний вік, дух у газеті свіжий. Вітаючи всіх нас, щиро зичу «Кіровоградці» довголіття і відданих передплатників, нових цікавих героїв публікацій.

Шлях у професію відкрила «Кіровоградська правда» і Сергію Полуляху.

– Так вийшло, що ця газета в моєму житті відіграла дуже помітну роль, з нею я перегорнув не одну сторінку свого життя. Ще в юності отримав від «Кіровоградської правди» перший болючий урок – не вважати себе генієм. Навчаючись в олександрійській СШ №10 так полюбив свої вірші, що надіслав їх у газету і завмер в очікування слави. Моє ім’я таки з’явилося, але в критичному контексті. Молодого автора не помітили, і він образився, – сміється він, згадуючи перше знайомство.

Уже коли став тележурналістом на олександрійському приватному каналі НТА, пригадує співрозмовник «КП», видання було наскільки авторитетним, що на першому поверсі Олександрійської міської ради власний кореспондент «Кіровоградської правди» мав окремий кабінет і про нього пошепки казали, що він начебто «відчиняє двері у високі районні кабінети ледь не ногами»...

– У середині 2000-х тодішній редактор Михайло Пісковий протягнув мені руку допомоги в скрутну хвилину, і я став кореспондентом найтиражнішої і найавторитетнішої газети області. Пізніше журналістом «Кіровоградки» стала і моя донька Ірина, чим я пишаюся, і за що вдячний газеті, – ділиться спогадом Сергій Полулях і додає, його постійний пошук тем і підготовка матеріалів навчили бачити новини в повсякденності, вирізняти головне, чітко формулювати думку і уважно опрацьовувати інформацію, бачити оригінальне в звичайному, окреслювати проблему і навіть пропонувати шляхи вирішення. А ще – кожним матеріалом намагатися допомогти людям, адже нерідко жителі області зверталися до газети, як до останньої інстанції в пошуках правди.

У «Кіровоградську правду» прийшла працювати у рік 50-річного ювілею газети Валентина Нікульшина. Юність, молодість, зрілість – все пройшло в рідній газеті, пригадує колишній директор рекламного агентства газети і теплими словами розповідає про багатьох своїх колег.

– Кожен із нас жив своїм життям, але усіх нас об’єднувала газета – планірки, відрядження, нічні чергування, суботники. Згадуючи роботу у рекламному відділі, скажу, що реклама не завжди була в пошані. Був час, коли від реклами навіть доводилося відмовлятися. У часи, коли редакція отримувала фінансування з обкому партії, не можна було показувати, що газета може самостійно заробляти багато грошей, бо тоді могли урізати дотацію. Але у 2000 роки ситуація змінилася кардинально, і вже реклама була головною в газеті, бо треба було самим заробляти і на друк, і на зарплату, – констатує Валентина Нікульшина і пригадує, діти й онуки, які частенько бували у неї на роботі, нині цікавляться долею газети, у якій пройшло сорок років її життя. – Приємно, що нинішній колектив пам’ятає про нас, які багато років будували фундамент найповажнішого видання області. Радію, що газета дожила до такого поважного віку і бажаю усім колегам натхнення, здоров’я і миру.

Заслужений журналіст України, колишній редактор «Кіровоградської правди» Володимир Бєлінський свій ліричний спогад про роботу в газеті вилив у віршовані рядки.

Люблю гортать старі підшивки
І відчувать на дотик час.
Осів він тут, як сейфа зливки,
На пожовтілих сторінках.
Осіли радості й тривоги, щасливі дні і дні сумні,
Шляхи від Бога і до Бога, які пройшли ми, атеїсти,
В безбожному житті.
До храму довгою була дорога,
Крізь пекло радіації, що ятрить досі чоловічі сни,
Коли графіт з реактора лопатами скидали,
Зверталися до Нього: – Господи, спаси!
Й на Кандагарськім перевалі,
В афганських жорнах непотрібної війни,
Молили небо українські очі – сині, сірі, карі: – Господи, спаси!
Душманські каравани ми не переймали
І з монстром атомним не бились день при дні,
Ми лінотипами сердець відвагу й віру земляків в рядки передплавляли –
Така вже в нас професія, газетярі!
Рядки, рядки... Без пафосу і фальші,
На ситах совісті просіяні, як борошно в млині,
Шеренгами в статтях, немов солдати в безстроковім марші,
Такі далекі і близькі.
Ви в наступ йшли і захищали,
Карали зло і бились за добро,
Картали, вчили, викривали, дошкуляли, жартували –
Аби життя хоч на краплинку кращим все-таки було!
Чи ми таким його зробили?
Про це судить, мабуть, не нам.
Не в журналістиці себе, а журналістику, повірте, ми любили,
І серце, як учитель дітям, віддали читачам.

фото: Олена Сідорова