У Бельгію поїдеш? Покоївкою. Шість євро на годину…

Історія жительки обласного центру, яка, як і мільйони співвітчизників, гайнула за кордон, просто вражає. За півроку жінці довелося уникнути рабства, вона змогла вижити без копійки в кишені, а потім чимдуж тікала від романтичних стосунків із психопатом. Про свої пригоди кіровоградка відверто розповіла «КП», аби вберегти інших заробітчан від необачних кроків. Єдине, попросила не називати її справжнє ім’я та прізвище.

Олена – цілком самодостатня жінка. Їй за 50. До рішення податися на заробітки мала улюблену справу. Зізнається,­ поїхала за кордон скоріше за враженнями, ніж за грішми. На це її підбила знайома, яка займається відправленням робітників закордон. Тож торік у січні кіровоградка таки пристала на пропозицію.

– До мене на масажі ходило багато клієнтів, серед них – оця знайома, – пригадує жінка. – Вона мені казала: «Що ти тут копійки заробляєш? Давай відправлю тебе закордон. З твоєю професією будеш добре заробляти». Півроку вмовлянь і я таки погодилася, але попросила, щоб вона спочатку знайшла мені роботу. Подала тим часом документи на візу. Але знайти роботу масажиста було не так легко, тож вона пропонувала то продавцем їхати працювати, то на заводи… Договір підписаний, гроші проплачені, віза відкрита, а роботи немає. Візу відкрила у січні, а відправлення чекала до лютого. Місяць очікувань! В один день вона дзвонить мені і каже: «В Бельгію поїдеш? Покоївкою. Шість євро на годину». Я погодилася, бо планувала додатково підробляти масажами. Спитала, чи це легально. Вона мені відповіла: «Так, це польська фірма відправлятиме тебе начебто у відрядження».

За кілька днів Олена виїхала у Варшаву, звідти – до Ольштина, де її зустрів поляк.

– Там у хостелі ми – чотири жінки з України – чекали два тижні на відправку у Бельгію. Нас познайомили з представником тієї фірми, показали документи, що це начебто все легально, ми підписали контракт. Привезли нас у Бельгію, але житло нам не забронювали. Дзвонити нікуди, ми у чужій країні стоїмо на вулиці, десята вечора, чекаємо бозна чого… – каже жінка.

Після кількох скандальних дзвінків за дві години до них підійшли турки. Згодом уже з’ясувалося – саме вони є роботодавцями.

– Нас про це не попереджали, – продовжує співрозмовниця «КП». – Вони поселили нас у хостел. Відразу на три дні. Казали, що буде робота, але її все не було і не було… Гроші закінчувалися, їжа також, їхати назад уже не було за що. Жили ми так місяць! Пишу поляку, пишу своїй знайомій… У цьому транзитному ланцюжку вийшли задіяними сім осіб! Всі від нас відхрестилися. Пішла в комуну (це такий орган місцевого самоврядування, який вирішує питання населення), принесла туди всі документи, а жінка мені каже: «Ви ці документи нікому не показуйте, бо ви тут знаходитеся нелегально, вас обманули, можуть депортувати». Щоранку сиділи на валізах.

На 8 Березня жінку побили співмешканки, вибили пальця. За що – досі не розуміє.

– Я просила турків відвезти мене до лікарні, а вони відвезли в аптеку. Пообіцяли ввечері доставити до медиків. А яка лікарня ввечері? Я злякалася, зібрала речі і втекла. Знайомі, які знайшлися завдяки тому, що я підробляла масажами, дали мені прихисток. У якийсь момент з’явилася думка, що так нас навмисне заганяли в борги. А дівчата молоді… Могли б не виїхати, поки не відпрацюють. Боялася, що турки мене шукатимуть... Не зрозуміло, які у них на нас були плани, – ділиться вона.

Не впасти у відчай Олені допомогла її комунікабельність. Жінка не давала собі опускати руки, хапалася за будь-яку роботу і за будь-яку оплату.

– Якби я не була пробивна, не знаю, що було б... Не сиділа без діла, шукала роботу в інтернеті, – ділиться кіровоградка. – Підроб­ляла масажами. Не гребувала, коли пропонували прибрати в квартирі або працювати в кафе. Через інтернет знайшла чеченську дівчину, якій треба було шити сукні для інтернет-магазину. Вона надала мені техніку, я розробляла моделі, самостійно шила. Єдине, чеченка забороняла мені комусь розповідати, що я шию. Про її справу не знав навіть чоловік – бізнесом вони займаються за їхніми спинами. Деякі чеченські жінки такі справи провертають, що страшно й уявити. Мені здалося,­ що чеченські чоловіки – привітніші і ввічливіші, ніж їхні жінки.

Заробляла в середньому 15 євро на день. Каже, це дуже мало, вистачало лише на те, щоб не вмерти з голоду. Перспективи відкладати кошти на дорогу додому не було, тому доводилося шукати додаткові заробітки.

– Мене неодноразово намагалися вмовити вийти заміж за якогось дуже заможного чеченця, – розповідає Олена. – Я відмовлялася, бо не хотіла змінювати віру. Попросила мене більше цим не тривожити. Таке враження було, що мене насильно хочуть віддати заміж. На мої відмови реагували досить агресивно, так, начебто мене вже продали...

Врятуватися від нав’язливих пропозицій заміжжя Олені допомогло знайомство з чоловіком із України, який тривалий час живе в Бельгії.

– Одного дня він мені запропонував поїхати в Париж, – пригадує жінка. – Так ми двічі з’їздили туди на каву. Коли в мене почалися проблеми з роботою і житлом – кошти, які мені мали заплатити, не заплатили, натомість влаштували агресивну переписку, а наступного дня мали бути розбірки, – він серед ночі перевіз мене до себе. Змінила номер телефону, відключила геолокацію і почала нове життя. З’явилися почуття до цього чоловіка. Так ми почали спільне життя, яке тривало три місяці. Були і прекрасні моменти, і проблеми, бо стала помічати в нього психічні розлади.

Каже, могла повністю реалізуватися поряд із ним, але була беззахисною. Натомість він бажав, щоб Олена займалася його доглядом. Зрештою жінка втекла від нього в Україну.

– У нього після інсульту права рука і права нога не працюють, – розповідає Олена. – Але машиною кермувати може. Я працювала з ним як масажист і психосистемолог. Разом займалися домашніми справами, були поряд 24 години на добу. Спочатку наче все влаштовувало. Але пізніше почала помічати агресію, неадекватність і неконтрольовані емоції, одним словом – психопат. З його проблемами не зв’язувалися би навіть психологи! От ввечері він погрожує мене закопати, а зранку встає: «Доброго ранку! Каву будемо пити?». Пізніше ще з’ясувала, що він був бандитом – сидів у в’язниці за розбої у Бельгії. Я до нього дуже добре ставилася, сподівалася, що він зміниться, але водночас усвідомлювала, в мене немає тилу і захисту, тому вирішила не терпіти. Вже пізніше зрозуміла, що могла звернутися до поліції, вони б мене врятували раніше. Може тоді ситуація змінилася б.

Загалом людині, яка опинилася в чужій країні, зауважує Олена, важко адаптуватися і стати на ноги самотужки.

– Мови не знаю, знайомих немає, грошей на дорогу також, звернутися за допомогою немає до кого. Не дай Боже, щоб зі мною щось сталося… – навіть уявити боялася співрозмовниця «КП». – Рятувало знання англійської і вміння пристосовуватися до умов. Розбиралася в законодавстві, ходила на безкоштовні екскурсії, вивчала досвід країни. На тлі тих умов, в яких я жила, у мене було ще й інше завдання – пізнати нову країну. За цей час подивилася майже всю Бельгію. В Брюсселі дуже добре орієнтуюся. Місяць жила ще в одному невеликому містечку, в якому всі один одного знають. Там щовихідних жителі збираються на площі і спілкуються між собою.

Олена не зламалася завдяки силі духу. А що могло б статися з іншою людиною – не наважується припустити.

– Не хотіла б, аби люди потрапляли у такі ситуації, – каже жінка. – Я позитивна людина, перемолола все це у своїй душі, виокремила хороше і погане. Для мене баланс позитиву і негативу був – подивилася варіанти життя, побачила Бельгію, набралася емоцій, вивчила досвід країни, зокрема у сортуванні сміття, зробила висновки.

До останнього моменту жителька обласного центру не розповідала дітям, через що їй довелося пройти за кордоном.

– Було соромно! – зізнається вона. – Соромно, що я – розумна жінка, а втрапила в таку халепу! Коли терпіти вже було не сила, подзвонила сину, розповіла ситуа­цію і він мені допоміг фінансово, щоб я повернулася додому.

Зараз в Олени нові плани на життя, нові ідеї для розвитку, мрії, але інколи настають моменти, коли хочеться подивитися в очі тієї знайомої, яка гарантувала їй безпеку працевлаштування, а відправила ледь не в рабство.

– Психологічно ці півроку були важкими, – констатує Олена. – І звичайно, я б хотіла побачити людину, яка влаштувала мені таку поїздку. Вона продовжує працювати. Коли я звернулася до неї з проханням допомогти виїхати додому, вона сказала: «Закрий рота, сиди мовчки, бо тебе депортують».

Історія Олени – не виняток, а скоріше правило, бо зазвичай заробітчани не розказують на батьківщині, які кола пекла і принижень їм доводиться пройти.

– Наші працюють там дуже важко, – пояснює жінка. – В основному це люди з західної України. Вони пашуть там, вбивають­ своє здоров’я, заробляють гроші, а коли приїздять додому – будують шикарні будинки, які просто стоять роками порожні, бо господарі далі їдуть на заробітки. Питаю одного: «Навіщо тобі такий великий дім?». А він: «Щоб померти в ньому». Щастя в очах я не побачила. Жоден не сказав, що після заробіток йому стало краще жити. Дивний менталітет…

– Мене часто обманювали, але я продовжую вірити людям, – з оптимізмом підсумовує вона. – Бо завжди є хороші люди, які допоможуть. Для чогось мені ці випробування давалися. Інколи розповідаю, як там було цікаво. Але ж тавро на душі лишилося. І поки цей рубець є, я постійно про це думатиму і жадатиму справедливості. Хочеться застережити тих, хто їхатиме за кордон: вивчіть країну, в яку плануєте їхати, дізнайтеся більше про людину, яка вас відправляє. І бережіть своє життя, бо окрім вас, за нього ніхто не відповідає.