Лор і музикант: Дехто сміється, що я на концертах навмисне гучно граю, псую людям слух, щоб вони до мене на прийом ішли

Бориса Дрібіна знають в обласному центрі як одного з найкращих сурдологів. Це той лікар, якому витрачатися на рекламу не варто, бо про нього говорять самі пацієнти. Кожен, хто хоча б раз потрапляв до його професійних рук, знає, – він не лише вилікує, а й настрій підніме. У лікарському арсеналі – не лише уміння і знання, а й чимало захоплюючих історій про музику і власний гурт.

Багато лікарів займаються музикою

– У п’ять років я пішов у музичну школу, грав на блокфлейті, кларнеті, – розповідає майбутній лор. – Але за півроку до закінчення навчання покинув цю справу, бо захопився спортом і вже не хотілося грати. Тоді просто не розумів усього кайфу від музики. Проте якось мені випала нагода поїхати на екскурсію до Москви й Ленінграда. Дорогою у потязі я почув як одна дівчина грала на гітарі. У той момент подумав: «У мене ж абсолютний слух. Вона ніде не вчилася і так класно грає. Чому я не граю?». Її пісням мало не весь потяг аплодував, а я що, на кларнеті зіграю? Після цього вирішив навчитися ще й гри на гітарі.

З часом, навчаючись у полтавському медінституті, Борис Дрібін створив свій перший музичний гурт.

– То був період, коли всі любили рок. Ми теж хотіли грати те, що подобається публіці. Це були не кавери, а авторські пісні у стилі а-ля російський рок. Розумієте, коли музикант каже, що хоче грати те, що подобається йому, а не аудиторії, він обманює. Всі хочуть грати те, що подобається людям. Грати тільки для себе – не цікаво, – констатує співрозмовник «КП».

Уже в Кіровограді, на початку 2000-х, він заснував другий гурт – «Техніка безпеки», який існує досі. Грають панк.

– Почалося все з того, що у мене був гараж і одна контора запропонувала мені здати його в оренду, – пригадує лікар-музикант. – Тоді так сталося, що представник цієї контори побачив, що у мене там лежать барабани. Попросив їх продати, бо син хоче грати. Я відмовився, але познайомився з сином – Діма Васильєв нині грає у групі на бас-гітарі. Також у нас є баяніст Віталік Лисенко і я – гітарист і вокаліст. У нас було чимало виступів. Зараз граємо менше, бо в кожного з’явилися родини, та й контингент слухачів змінився. Нині люди більше хочуть слухати кавери. Але ми не любимо перегравати інших виконавців. Це їхні пісні, які краще ніхто не зіграє.

Коли у місті був лише один магазин музичних інструментів, творчі люди скаржилися, що техніка дорога, а вибору катма. Аби вирішити проблему, разом із компаньйоном Романом Костюком відкрив свою крамницю і взявся активно підтримувати молоді таланти. Сьогодні у них є ще й студія звукозапису, концертне агентство, апаратура, сцена…

Лікар – це моя професія

Та попри захоплення музикою, Борис обрав професію лікаря.

– Я себе відчуваю лікарем, бо це моє, – зізнається співрозмовник «КП». – Але люблю грати, бо це моє хобі. Професія – це те, чим ти заробляєш гроші. Дехто сміється, що я на концертах навмисне гучно граю, псую людям слух, щоб вони до мене лікуватися­ приходили.

Професійним музикантом, каже, також хотілося стати, і пропозиції були, втім переміг здоровий глузд.

– Свого часу я не взяв на себе відповідальність за фінансову долю всієї групи, – говорить Борис. – Людей, які хочуть стати зірками, – дуже багато, втім прориваються одиниці. Тому ми вирішили, що краще матимемо основну роботу й іноді приділятимемо час хобі. Так більше упевненості, так спокійніше і приємніше. Я отримую задоволення. Приходжу додому – і мені хочеться пограти. А не так, що я прийшов на чітко визначений час, взяв до рук інструмент, почав грати і паралельно дивлюся, як хтось їсть під мою музику, як запитують: «А Мурку можеш?»…

Сурдолог – лікар, який працює зі слухом

Більше 15 років співрозмовник «КП» працює сурдологом. Це фахівець, який займається діагностикою, лікуванням і профілактикою захворювань, пов’язаних із розладом слуху.

Шахтарі, АТОвці, особливо артилеристи, працівники шумних цехів на заводах, трактористи – постійні його клієнти. Приходять до лікаря і з тубдиспансеру, бо там призначають антибіотики, які доб­ряче впливають на слух.

– Коли пацієнти приходять до нас глухими, а виходять зі слухом – це приносить неабияке задоволення, – втішається Борис. – Але коли вони не виконують рекомендацій – страшенно дратує. Наприклад, є серйозна проблема. Я призначаю певний перелік ліків. За тиждень до мене приходить пацієнт і заявляє: «Лікарю, ану подивіться, у мене щось не те…». Дивлюся, а проблема дійсно не минає. Кажу: «Принесіть мені всі коробочки від ліків, які приймаєте». У результаті зі списку призначення бачу лише вітаміни і якісь найдешевші ліки, а основних препаратів немає! І тут шокуюча відповідь: «А воно дороге! Мені в аптеці сказали, що і так пройде». Ось у таких ситуаціях злість просто розриває, бо я на людину витратив купу часу і безрезультатно.

Втім сурдолог розуміє, часто такі випадки трапляються через низькі статки людей.

– От буває приходить людина, я їй призначаю обстеження. А мені говорять: «Знаєте, лікарю, я це обстеження не робитиму. Дорого». Кажу: «Ну, я розумію. Але тоді повної картини я не побачу, тому призначу лікування «пальцем в небо».

Проте, щоб не витрачати багато коштів на лікування, наголошує Борис Дрібін, необхідно своєчасно звертатися за меддопомогою.

– Чим довше чекати – тим дорожче вийде. Людський організм – не машина, зламану деталь замінити не можливо, а здоров’я не пробачає зволікань, – зауважує він.

Я не найкращий лікар, а просто затребуваний

Та попри любов і повагу пацієнтів, співрозмовник «КП», не вважає себе найкращим лікарем. Скромно зауважує, усі лори однакові, просто він більше затребуваний.

– Звісно, є лікарі, які заради піару кажуть, що вони номер один. Але то все неправда, – переконаний Борис. – Мене можуть запитати: «Якщо ти найкращий лор у світі, то чому працюєш у Кіровограді? На тебе ж усюди чекають!». А я вважаю, що лікар просто повинен робити свою справу добре. Можна намагатися бути кращим, застосовуючи нові методики, новітню апаратуру... Як я намагаюся робити. Нас усіх однаково вчили, ми всі їздимо на одні і ті ж конференції. Але головне, чим різняться лікарі, – це підходом. Для мене всі пацієнти однакові, не розділяю їх за статусом. Усіх обслуговую однаково. Себе вважаю не найкращим, а просто затребуваним. І цей показник затребуваності – коли йдеш додому перекособочений, бо було багато операцій і обстежень, коли приймаєш за день чотири десятки чоловік, хоча повинен півтора. Тому без позитиву тут ніяк. Це рятує. Відтак, якщо лікар сам веселий і задоволений, то і хворому легше.

 

фото: Ігор Філіпенко