Тисяча клятих діб у полоні. Дружини кіровоградських спецпризначенців третій рік борються за визволення чоловіків із полону

, Наталка Маринець

01305Про кіровоградських спецпри­значенців Олександра Корінькова і Сергія Глондара «КП» писала неодноразово. 11 листопада виповнюється тисяча днів, як чоловіки перебувають у полоні російських бойовиків. За цей час у Сергія підростає друга донька, якої він ще не бачив. А в Олександра – досі «медовий місяць»…. Рідні бранців за майже три роки провели сотні акцій, мітингів, зустрічей, написали безліч звернень... І поки вони вперто вимагають звільнення, шахраї збирали гроші, щоб нібито викупити вояків із полону. Останній раз близькі чули голос Сергія і Сашка торік улітку, зараз через волонтерів передають листи і дуже чекають відповіді. А ще більше чекають повернення додому.

– Минає тисяча(!) днів, як наші хлопці у полоні. Не живуть, а існують, у муках, стражданнях, у неволі. Тисяча діб – це дуже страшно, хлопці просто кинуті напризволяще, нікому не потрібні. Як ми уже говорили неодноразово, – головне, що вони у той момент обов’язок виконали. А далі – як вийде. Зараз нікому, крім нас, вони не потрібні. Ні у перший день полону, ні на п’ятдесятий, ні на тисячний, – скаржиться дружина Олександра Корінькова – Юлія.

Уже майже три роки дружини військовополонених Юлія і Катерина оббивають пороги усіх можливих інстанцій, пишуть звернення, влаштовують акції… Але жінкам дають лише відписки і футболять від одного чиновника до іншого.

– За ці тисячу діб ми зробили тисячі дзвінків, акцій, мітингів, брифінгів, пікетів, написали безліч прохань, звернень… Але наш крик про допомогу ніхто не чує. Або не хочуть чути. Писали ми уже в усі інстанції нашої держави, зверталися і до королеви Великобританії, і до Папи Римського, і до міжнародних дипломатів про допомогу. І колективні звернення писали до президентів дев’яти країн. Але все марно. На превеликий жаль, – зітхає Юлія.

– Дзвінки від чоловіків востаннє були ще торік у червні, листи – ось у серпні, – додає дружина Сергія Глондара – Катерина. – Через волонтерів Червоного Хреста ми передаємо їм посилки, листи і чекаємо відповіді. Хоча б рядочок, хоча б слово. Але зараз немає впевненості, чи доходять їм наші передачі. І вже точно не знаємо, де саме вони зараз. Їх перевозять з одного місця в інше. Питаємо в СБУ, чи дійсно перевозили, кажуть, що у них факту підтвердження немає. Але вони завжди так відповідають.

У той час, поки рідні вперто борються за визволення Олександра і Сергія, псевдоволонтери у соцмережі оголосили благодійний збір на викуп одного з них із полону.

– У мене немає нормальних слів, щоб це описати. Кому війна, а кому мати рідна. У мене був просто шок, це так обурило, – зізнається «КП» Юлія. – Поки я їжджу, борюсь, оббиваю пороги, виявляється хтось десь збирав гроші, аби «викупити» Сашка з полону. Те оголошення було написане майже рік тому, зараз воно вже не актуальне. Але все одно… На жаль, у наш час є люди, які наживаються на нашій біді.

Майже три роки жінки щохвилини чекають своїх коханих. Щиро сподіваються, що незабаром чоловіки будуть вдома, вони разом святкуватимуть дні народження, Різдво…

– Думаємо, от-от все налагодиться. Чекаємо щодня. От завтра вони повернуться вже, на Новий рік повернуться, ну на Різдво…. І отак тисячу діб. У нас життя поділилося на до і після війни. Постійно думки лише, що і як зробити, аби визволити. Ми тільки чуємо, що змінюються­ цифри, формули, правила звільнення полонених. Щоразу нам кажуть: «Ми працюємо, але не можемо знайти компроміс», «Ось ми запропонували нову формулу, чекаємо відповідь»… І ми чекаємо! І так від зустрічі до зустрічі! Їм важко… Важко – це повертатися додому і вкотре казати дітям, що тато сьогодні знову не прийде, – з повними очима сліз, підвищуючи трохи голос, каже Катерина.

Доньки Сергія і Катерини так само з нетерпінням чекають батька додому. Тільки вони ще маленькі і не зовсім розуміють, чому ж його так довго немає вдома. А менша навіть не знає, що таке татова любов… Адже вона народилася, коли Сергій уже був у полоні.

– Старша ледь пам’ятає батька. А менша знає тільки по фотографіях... Кожен день запитує: «Де тато?», «А який тато?», «А коли він приїде?», «Коли ми підемо гуляти з татом?», «Чому в садочок усі прийшли з татами, а нашого немає?»… Намагаюся пояснити, що він служить, працює, але це ж діти, у них власне сприйняття світу, наївне. Важко пояснити, – витираючи сльози, продовжує Катерина. – Старша, про те, що Сергій у полоні, дізналася у садочку. Прийшла і каже: «Мамо, чого ти мене обманюєш, де мій тато?». Я ж її питаю: «Де, доню?», а вона мені: «Він у полоні, мамо». І з цього моменту у нас почалося ще більше запитань. А нещодавно ми йшли повз в’язницю і вона каже: «Мамо, а це тут наш тато сидить? Давай зайдемо до нього»…

Все частіше питання собі задають і Юля з Катериною. Чому? За що? Чому влада така пасивна? Скільки ще хлопці будуть у полоні?

– До такої страшної дати – тисяча діб, ці запитання нікуди не зник­ли. Коли буде звільнення, за що вони там? Коли про них ще хтось згадає і зробить кроки, аби хлопці повернулися додому? Нам не дають права ні жити нормально, ні відчувати радість бути дружиною, мати родину, – не стримуючи сліз, каже Юля. – Крім нас, вони нікому не потрібні. Не знаємо, що і як, але будемо боротися й далі!

 

фото: Ігор Філіпенко

e-max.it: your social media marketing partner