Кіровоградець покинув навчання, щоб допомагати військовим

Артурові Мунтяну з обласного центру – 24. Революція Гідності застала хлопця на студентській лаві університету імені Богомольця – навчався на медика. Втім Майдан кардинально змінив його життя. Спочатку разом із іншими активістами надавав допомогу пораненим під час акцій протесту в столиці, а потім узагалі пішов добровольцем на фронт. Чому змінив студентський білий халат на камуфляж – розповів журналістам.

На Майдані Артурові доводилося лікувати різні поранення – від так званої «резинки», коли до модифікованих світлошумових гранат примотували цвяхи, саморізи й інші гострі дрібні предмети, до кульових середньої тяжкос­ті. А після Революції пішов на фронт.

– Вирішив їхати у складі 34 загону Добровольчого українського корпусу «Правий сектор». Взяли без проблем, але до завершення своєї служби, а був там чотири місяці, не числився ні в рядах Збройних сил, ні будь-яких інших формувань, – розповідає він.

Про те, що хлопець ризикує життям у зоні АТО, рідні не знали. Каже, мамі зізнався про службу лише за півтора місяця.

На початку літа 2014-го­разом із побратимами кіровоградець чергував на блокпостах – це було ще до затяжних кривавих боїв із сепаратистами.

– Спочатку не було навіть зброї, отримали її вже під час боїв. Спершу доводилося виходити на позицію з дробовиком, а вже потім отримав важкезний АКМ 1964 року, але при цьому працював автомат ідеально, – пригадує співрозмовник.

200 діб на передовій, 50 бойових виїздів, дві легкі контузії – так увірвалася війна у життя Артура.

Далі був кулеметником в «Азові», опісля – перейшов до полкової медичної служби. Між тим закінчив курси медсанбату, які проводили колеги-медики з Києва.

Анестезіолога-реаніматолога з позивним «Доктор Лектор» боєць називає вчителем і дякує усім, хто на практиці навчив його медицині.

Співрозмовник каже, у якості медика на передовій постійно доводилося допомагати скаліченим побратимам. 90% поранень – осколочні від гаубичних снарядів різного калібру.

– Нас закріплювали за бойовими ротами. У групі евакуації було троє чоловік на позиції і на найближчі 15 кілометрів ніхто надати медичну допомогу не міг. Солдатів доводилося витягувати і під кулями. Медик – це смертник. Він зобов’язаний винести пораненого тоді, коли всі інші сидять в окопі, – розповідає герой. – Заходили в «жовту» зону і надавали допомогу до прибуття полкової швидкої допомоги: треба було підтримувати людину і 15 хвилин, і півтори години... Максимальний час евакуації – 2,5 години.

Нині Артур – студент Донецького медуніверситету у Кіровограді. Цьогоріч вступив на другий курс. Він не шкодує, що покинув навчання у столиці заради порятунку військових на сході. Єдине, про що жалкує, – не продовжив службу у Збройних силах, бо не вистачило елементарного диплому, аби бути військовим лікарем.

Повернувшись додому, колишній вояка планує таки здобути медичну освіту, а паралельно хоче вчити молодь основам реаніматології, першої медичної допомоги.

Зараз готується до відкриття студентського товариства з невідкладної медицини.

– Це буде не лише теорія, а й практика, – уточнює він і зізнається, по завершенні навчання хоче стати анестезіологом-реаніматологом. – То моя мрія років із чотирнадцяти, більше ніким я себе в цьому житті не бачу.

фото: Донецький медичний університет