Претензій було багато завжди: не туди поставила взуття, почепила рушник, поклала одяг, посуд не помила чи раковину…

Важке дитинство, убивство сусіда на очах, життя на смітнику, виховання в дитбудинку й інтернаті, докори в прийомній сім’ї, сльози від безвиході – з усім цим зіткнулася героїня нашої розповіді 20-річна Ярина. «КП» продовжує розповідати про життя «державних» дітей.

Вітчим зарубав сусіда, а бабуся зникла безвісти…
Життя Яринки ще з самого дитинства сповнене розчарувань і невдач. Їй доводилося просто виживати у сім’ї алкоголіків.

– Я жила у звичайній сім’ї. Щоправда, тільки умовно звичайній... Мої дідусь і бабуся сильно пили, мама теж була залежна від алкоголю. Дідусь із бабусею постійно билися, а батьки сварилися. Жити так було важко. Мама з вітчимом, дідусь і бабуся – всі працювали на міському смітнику. Підбирали сапки, виделки, ложки, мисочки – так добували метал і здавали. На буханець хліба вистачало і було добре,  – пригадує своє сумне дитинство Ярина.

Про вітчима дівчина і нині розповідає з острахом. Пояснює, його всі боялися, коли приходив п’яним.

– Як нап’ється, ставав неконтрольованим – у нього очі наливалися кров’ю, починав усе навколо трощити, а хто б не потрапив під руку, він міг зробити з ним, що завгодно. Мене він бив так, що шкіра тріскалася, – ділиться спогадами Ярина і розповідає історію, яка викреслила вітчима з її життя назавжди. – Якось зайшов до нас сусід, щось запитати у мами. Вони розмовляли, а вітчим вилетів із будинку розлючений і побачив це. Він приревнував маму. Тоді він пішов до цього чоловіка у двір, взяв сокиру і зарубав його. Так вітчима посадили. Два роки тому він мав вийти на волю, але я про нього нічого не знаю – чи живий він взагалі.

Після цієї жахливої трагедії, біда не залишила родину. Якось, коли Ярина прийшла з мамою зі школи, зникла бабуся. Досі дівчина не знає, де вона.

– Ми питали в сусідів, чи її не бачили, вони сказали, що вона десь пішла. Декілька днів ми шукали бабусю, чекали, але її не було. Ми написали заяву в міліцію про зникнення. Минув тиждень, два, місяць, півроку, а потім її зареєстрували як таку, що зникла безвісті, – говорить Ярина.

П’ятирічною дитиною ночувала на смітнику
Коли всі діти раділи своєму безтурботному життю, ходили у дитсадок, їли морозиво, бешкетували, каталися на гойдалках, п’ятирічна Ярина переживала жахіття. Наступна біда прийшла коли дід пропив будинок, де вони жили з мамою. Маленькій дівчинці доводилося ночувати в сусідів, на смітнику...

– Мама просила сусідів, щоб мене пустили переночувати, бо я ж була мала. Але частіше ми жили на смітнику, там будували курені, – згадує нині доросла Ярина і додає, що якимось дивом її забрали в дитячий будинок. Далі був інтернат.

– До нас часто приходили баптисти, розповідали про Ісуса і різні історії з Біблії. Одна жінка сказала, що запам’ятала мене, коли я потрапила в дитбудинок вперше у трирічному віці. Після цього вона до мене ставилася добре, більше уваги приділяла, ніж іншим дітям. А напередодні мого дня народження пообіцяла, що з чоловіком забере до себе. Для мене це була надзвичайно гарна новина. Тоді я свого дня народження чекала, як різдвяну ялинку в дитинстві, – посміхається спогадам Ярина, розповідаючи далі. – Жінка мене забрала, як і обіцяла… Я відчула батьківську опіку, якої раніше практично не знала. У десять років я вперше зрозуміла, що комусь потрібна.

Нові люди потроху заповнювали життя Ярини фарбами. Вона відчувала, що їм потрібна, що нею опікуються і безмежно цьому раділа. Але увесь цей час дівчинка знаходилася в інтернаті – додому вона йшла тільки на вихідні й свята.

– Якось на одне зі свят мені повідомили, що хочуть взяти в сім’ю, щоб я стала цим людям донькою. Для мене було великим щастям таке почути! Я плакала, раділа, кинулася всіх обіймати, цілувати. Я зрозуміла, що матиму родину, що про мене піклуватимуться і любитимуть. Раніше я такого ніколи не відчувала, – зізнається Ярина і констатує, що біологічна мама нею ніколи не цікавилася. – Вона навіть мене не шукала, не хвилювалася, добре мені чи погано. Вона мене віддала і позбулася всіх своїх проблем.

Життя в прийомній сім’ї – не мед
Нове життя і нові емоції, які вселила нова родина повинні були б перетворити життя Ярини на казку. Вона цього дуже хотіла, але, на жаль, так не сталося.

– Ці вісім років були, як каторга… Почала проявлятися «ніжна любов» батька. Він забороняв спілкуватися з хлопцями чи з будь-ким іншим, крім нього. Додому я повинна була приходити рівно о восьмій вечора і ні на хвилину пізніше. Якщо не помила посуд звечора, то посеред ночі він міг кричати. Претензій було багато завжди: не туди поставила взуття, почепила рушник, поклала одяг, посуд не помила чи раковину… Практично кожного вечора я плакала, бо мене вичитували, якщо я щось не так зробила, завжди все повинно було бути по-їхньому, – з болем пригадує Ярина своє виховання у прийомній сім’ї.

Через півтора року після того, як дівчині виповнилося 18, вона наважилася на серйозний крок – переїхала в інше місце, але фактично – втекла від прийомних батьків.

Найулюбленіше захоплення – гра на флейті
Зараз Ярина підтримує зв'язок лише з сестрою. Два місяці тому у Кіровограді вона побачила свою біологічну маму, просила її піти на лікування від алкоголізму в реабілітаційний центр, але та відмовилася, сказавши, що не може без горілки жити. Де вона зараз – дівчина не знає.

Нині минуло більш як півроку з того часу, коли Ярина переїхала від прийомних батьків. Вона розповідає, що два місяці тому вони написали відмову від опіки над нею і прийомною сестрою.

– Сказали, що все для нас зробили. Звичайно ж, коли їм перестали платити гроші – я стала їм непотрібною. Вони за мої гроші зробили ремонт у будинку, замінили меблі і вікна. Будинок зробили гарним, – каже Ярина. – У 18 років гроші отримували уже ми, а не батьки. Тоді вони казали, що я мало їм даю, що стала дуже самостійною, що сама вирішую, чим займатись тощо. Змушували шукати роботу, бо казали, «чому мене повинні даремно годувати?» В один прекрасний момент моє терпіння вичерпалося.

У Ярини є захоплення – гра на флейті. Вона навіть навчалася два з половиною роки в музичному училищі, але так сталося, що вимушено зробила перерву у своєму захопленні. Нині дівчина мріє заробити грошей і продовжити навчання. Поки ж Ярина працює, а своє дитинство пригадує, як страшний сон.