Вимираюча нація. Чому вітчизняна медицина не лікує, а калічить?

Українські демографи б’ють тривогу. Населення країни стрімко скорочується. Служби статистики стверджують, показник смертності дорівнює приблизно шестистам тисячам чоловік на рік. Народжуваність за цими цифрами ніяк не встигає. Наприклад, торік у країні померло на 184 тисячі людей більше, ніж з’явилося на світ. І це досить велика різниця! Ще в 1990 році народжуваність майже на 30 тисяч перевищувало смертність. Показник 2016 року лякає: поступово від цифри зменшення населення на 150 тисяч українців, яка зберігалася протягом кількох останніх років, держава наближається до планки у щорічні мінус 200 тисяч населення.

Багато хто традиційно спише усе на війну, погіршення криміногенної ситуації, ріст числа аварій на дорогах... Але пряма статистика не погоджується з такими поясненнями. Як і раніше, основною причиною смертності українців залишаються­ хвороби. Причому динаміка дуже гнітюча. Візьмемо, наприклад, дані десятилітньої давності. Згідно з ними, від серцево-судинних захворювань померло 62,5%, від новоутворень (онкологія) – 11,7%, від хвороб органів дихання, органів травлення і деяких інфекцій – разом близько 9,9%. Іншими словами, загальні «жнива» хвороб забирали щорічно 84% від загальної кількості померлих. Нині цей показник дорівнює майже 90%. Причому найбільший ріст смертності фіксується внаслідок серцево-судинних захворювань (67,3%) та онкології (13,3%). Задумайтеся, це вісім із десяти померлих!

Те, що нас убиває...

Простіше кажучи, українці вимирають через те, що хворіють. Ми говоримо про смертність, але маємо дані й про захворювання живих. І наша самооцінка здоров’я демонструє найгірші результати в Європі. Майже половина українців страждають на гіпертонію. Кожен четвертий має проблеми з серцево-судинною системою. Кожен сьомий по собі знає, що таке артрози чи артрити. За показником захворюваності на туберкульоз Україна займає п’яте(!) місце в світі. І це не дивно. Адже за нормативами Всесвітньої організації охорони здоров’я, замість необхідних 90%, в нашій країні від сухот щеплені всього 39% дітей першого року життя.

За іншими позиціями цифри ще більш плачевні. Від кашлюка, дифтерії, кору, паротиту і краснухи вакциновані 26% новонароджених, від гепатиту – 24%. Це означає, що зовсім скоро страшну статистику смертності «розбавлять» інфекції. Низький рівень імунізації ставить країну під майбутню загрозу масових інфекційних захворювань, про які уже давно забули в цивілізованому світі.

Поки прогресивне людство розвиває медицину, знаходить сучасні методи лікування, витрачає мільйони на розробку і дослідження нових препаратів, вітчизняна система охорони здоров’я не в змозі справитися­ з елементарним. Щорічно в медзак­лади країни звертаються більше тридцяти мільйонів пацієнтів. Але що вони отримують?

Опитування соціологічної групи «Рейтинг», яке проводилося минулої осені, показало, 70% українців не задоволені послугами державних медзакладів за останні п’ять років. Більше того, 55% респондентів відчули істотне погіршення якості цих послуг.

...убиває за наші ж гроші

Хтось скаже, що у всьому винне погане фінансування медицини. Але це не зовсім так. Дійсно, гроші на охорону здоров’я виділяються не в тому обсязі, як, наприклад, у розвинутих країнах. У тій же Європі медицині віддають 5-8% ВВП. У нас максимальний показник був у 2013 році і склав 3,9% ВВП (зараз на рівні 3,4%). Але це теж немало, враховуючи економічну ситуацію в Україні.

Інше питання в тому, що права на безкоштовну медицину, прописаного в Конституції України, уже давно ніхто не дотримується. Крім того, що ми платимо за систему охорони здоров’я своїми податками (звідки і беруться ці 3,4%), так ще змушені буквально все купувати власним коштом. І мова йде не тільки про дефіцитні ліки, але й банальні перев’язочні матеріали, шприци... А ще існує так звана «добровільна благочинність» на користь лікарень чи конкретних лікарів, без якої пацієнтові не зроблять навіть найпростішої операції. Історії про те, що людину не оперують, поки родичі не привезуть гроші, вже давно перетворилися з розряду міських легенд на банальну правду життя.

Повертаючись до вже згаданого опитування соціологів, 83% респондентів відповіли, що лікування для них і їхніх сімей обходиться дорого. Більше того, 77% опитаних наголосили на високій вартості лікування саме в державних медичних закладах. Так-так, саме тих, які за законом мусять надавати послуги і відповідні препарати абсолютно безкоштовно.

Причинно-наслідковий зв’язок

При цьому якість двічі оплаченої медицини (з бюджету, тобто податків, і безпосередньо з кишені пацієнтів у вигляді «добровільних внесків» і придбання ліків) залишає бажати, м’яко кажучи, кращого. Кожен, хто користувався послугами державних закладів, знає, там страшно помирати, не те, що лікуватися. Багато з них перетворилися на фабрики смерті, хоча повинні бути центрами здоров’я.

Логічно, що будь-яка мисляча людина поцікавиться: а де ж діваються гроші?

Із державної казни виділяється певна сума – і, до речі, немала, у 2017-му це близько 90 мільярдів гривень. Більша її частина у вигляді субвенцій направляється у регіони, а вже там кошти розподіляються далі. У підсумку до конкретної лікарні гроші надходять крізь кілька етапів чиновницьких рішень. І з кожним таким сума тільки зменшується.

Але не лише побори локальних чиновників, які визначають, куди спрямувати кошти, винні в існуючій ситуації. Так само, коли гроші доходять до медичних закладів, принципи їх розподілу далекі від ідеалу. В Україні ще з радянських часів діє система, якою нині не користується практично ніхто в світі. Фінансування розраховується не від кількості вилікуваних пацієнтів (або хоча б тих, хто звернувся в лікарню), а від кількості наявних ліжко-місць!

Якщо порівняти, то це ситуа­ція приблизно така ж, коли на автовокзалі вас змусять платити не за те, що довезуть із пункта А в пункт Б, і навіть не за те, що ви проїхали в автобусі, а просто за сам автобус і наявність у ньому певної кількості місць. Дурість? А саме так працює вітчизняна медицина. Тому й не дивно, що керівництво лікарень зацікавлене не в пацієнтах та їхньому лікуванні, а в збереженні цих самих ліжок.

За даними експертів, реальна зайнятість ліжко-місць у вітчизняних медзакладах складає не більше 27-30%. Іншими словами, 2/3 грошей витрачаються на порожні місця, а також на їхнє освітлення і обігрів (комунальні платежі), утримання будівель і територій та інше.

Якщо за показниками здоров’я населення ми пасемо задніх, то за кількістю ліжко-місць Україна – попереду всієї планети. І це не перебільшення. Згідно з даними Всесвітнього банку, ми займаємо четверте(!) місце у світі за цим показником. На тисячу населення в нашій країні припадає 8,7 лікарняних ліжок. Україну випереджає тільки Білорусь, Російська Федерація і Японія.

Ліжок багато, а лікарів мало

Витрачаючи стільки грошей на порожні ліжка, держава вимушено економить на всьому іншому. На превеликий жаль, до цього «іншого» належать і лікарі. Сьогодні в Україні це одна з найбільш низько оплачуваних спеціальностей, хоча у всьому світі саме медики формують еліту суспільства.

Не дивно, що вітчизняні хірурги і терапевти, травматологи й окулісти масово тікають із країни. За різними даними, щорічно на роботу за кордон їдуть шість-вісім тисяч висококваліфікованих спеціалістів. У результаті дефіцит лікарів у нашій країні сьогодні оцінюється на рівні 30 тисяч фахівців. І це переважно дефіцит у сегменті відносно молодих людей. У первинній медицині близько половини всіх лікарів – це представники пенсійного і передпенсійного віку.

Тобто не за горами ті часи, коли ми зовсім залишимося без кваліфікованих кадрів. Зате у нас буде багато ліжок, на яких українці зможуть помирати в очікуванні допомоги не зрозуміло звідки.

Залишати нинішню ситуацію без змін не можна. Необхідно терміново вживати рішучих заходів. Бо латання дірок не допоможе вітчизняній медицині – необхідно ламати всю систему. І саме про це говорять політики, які виступають за прийняття медичної реформи.

Що маємо в залишку?

Експерти кажуть, запропоновані зміни не ідеальні, але вони здатні докорінно змінити сьогоднішній стан. Перш за все, гроші дійдуть до конкретного хворого, адже реформа передбачає фінансування медичних послуг, а не незайнятих ліжок. Причому дійдуть не через численний чиновницький «фільтр», у якому раніше осідали бюджетні асигнування, а напряму: з державного бюджету – конкретній лікарні, а в окремих випадках – конкретному лікарю.

Крім того, відчують зміни і самі медики. Ефективно працюючий лікар зможе отримувати до тисячі доларів на місяць. Це, звичайно, ще не західний рівень зарплат, але і не ті копійки, якими задовольняються сьогодні наші спеціалісти.

Чи є такі зміни позитивними? Будь-яка нормальна людина скаже, що так. Але чому ж тоді реформа зустрічає таку хвилю супротиву? Згадайте про чиновницький фільтр. Уявляєте, скільки грошей втратять недоб­росовісні бюрократи, якщо у них заберуть функцію розподілу? А ще згадайте головлікарів на дорогих автомобілях, які самі нікого не лікують, але утримують лікарні з великою кількістю ліжок і жебрацькими зарплатами персоналу. Ось і проста відповідь.

Утім, на всіх цих любителів поживитися за рахунок пацієнтів необхідно знайти управу. Бо українці як нація вимирають. І цей процес потрібно зупинити.

 

текст: Олексій Середа

фото: tsn.ua