Гонщик, багі і його команда
Мати захоплення на все життя, та таке, щоб аж дух перехоплювало, похвалитися може не кожен. А от кіровоградець Микола Старченко не тільки сам займається улюбленою справою, а й долучив до неї всю родину. Тепер із гордістю каже: вони – команда гонщиків!
Та чи не найголовнішим членом цієї команди, про якого дбають понад усе, є спортивна машина багі. Вона має вже досить поважний вік, тим не менш вражає неймовірною історією. Більш як за два десятиліття розлуки спорткар повернувся до свого першого власника.
– Усе своє життя живу на Кущівці в обласному центрі. Неподалік на Завадівці часто проходили авто- і мотогонки. Малим бігав на них дивитися і з дитинства мене це так захопило, що вирішив будь що, а стану гонщиком, – згадує Микола Старченко.
Після служби в армії до захоплення поставився більш серйозно, каже співрозмовник «КП». Влаштувався на роботу на завод «Гідросила» і паралельно став членом щойно створеного автоклубу «Вікторія». Саме тоді виникло бажання позмагатися у дорослих гонках.
– Усі друзі змінили мото- на автоспорт. У мене тоді машини не було, але було велике бажання взяти участь у змаганнях. Тож вирішили зробити авто власноруч. На заводі зібралася команда однодумців, мозковим центром якої став Василь Коваленко, і ми взялися до роботи. Будували машину рік. Починало нас п’ятеро, а до фінішу дійшли тільки я і Василь Васильович. Власними руками на базі «ГАЗ-51» ми зробили багі, – пригадує автогонщик.
Машина була велика, масивна, але викликала масу емоцій, адже кожна деталь зберігала в собі тепло рук майстрів і надихала на перемогу. Утім перші гонки в Запоріжжі, у яких Микола взяв участь, завершилися невдало. Транспорт зламався.
– Повернулися з тих змагань із нічим, але та невдача нас ще більше розізлила, – пригадує співрозмовник «КП». – Відремонтували багі і вже наступні гонки в Олександрії завершилися для мене з другим призовим місцем. Згодом поїхав на Чемпіонат України в Кривий Ріг – і знову друге місце. Ці перемоги неабияк надихнули і вже на всесоюзні гонки «Азовська чайка» у Бердянськ їхав упевнений у собі. Саме ці гонки стали для мене визначальними. Я зайняв у змаганнях перше місце і новину про це показали у програмі «Время» на весь колишній Радянський Союз.
Перемога у тих змаганнях окрилила молодого автогонщика, але він розумів: велика, масивна саморобна багі має менше шансів, ніж професійна гоночна машина. Тому насмілився просити у керівництва заводу придбати таке авто з заводу у Тольятті.
– Тодішній керівник «Гідросили» Гарій Бугреєв не міг самостійно приймати такі рішення, тож зібрав збори. У 90-му одна така багі коштувала 15 тисяч карбованців. На ці гроші можна було купити три машини «Жигулі»! От директору на зборах і кажуть, на таку суму можна кожному робітникові заводу купити м’яч. А він відповів: футболом і волейболом може займатися кожен, а Микола Старченко прославив наш завод на всю країну. І тоді таки купили одну багі, п’ять картингів для дорослих і десять – для дітей, – розповідає Микола Старченко.
Дитячі картинги одразу передали у відомчий піонертабір у Трепівку Знам’янського району. Туди, пригадує співрозмовник «КП», їздив тренуватися уже з сином Максимом, тож із ранніх років привчив малого до керма. А сам став ганяти на новенькій багі.
Перші гонки на новій машині для Миколи Старченка – Чемпіонат Радянського Союзу – відбулися у 91 році у Кіровограді на Завадівці. Це був останній союзний Чемпіонат, а Микола зайняв у ньому 25 місце. Трохи доробив машину і вже наступні змагання у Коломиї принесли гонщику п’яте місце. Ті перегони запам’яталися найбільше, бо з Кіровограда на них їхала ціла колона учасників, а гонки видалися досить складними.
Утім усі змагання за часів Радянського Союзу Микола Старченко згадує з теплом. Каже, завжди за призові місця учасники отримували якусь нагороду. Здебільшого це була побутова техніка: телевізори, магнітофони, радіоприймачі і навіть холодильники.
А потім почався розпад Союзу. Не було ні пального, ні запчастин, ні грошей, щоб утримувати спортивну машину.
– На завод прийшло нове керівництво і вирішило позбутися зайвого баласту. Мою багі продали за три тисячі купонів, отих, що відрізали ножицями.., – з сумом пригадує Микола Старченко і додає, зробили це таємно. – Так машина пішла у вільне плавання і я про неї нічого не знав.
Утім, доля таки ще раз звела багі з її першим власником. Більш як через два десятиліття у 2013-му вже дорослий син Максим, який пішов слідами батька, захотів переобладнати свій «ВАЗ-2101» і поставити на нього потужніший двигун. Тоді батько запропонував йому не морочити голову, а знайти його стареньку багі. Знав, що з Кіровограда вона так нікуди й не ділася.
– Уже за годину після нашої розмови син знайшов мені і власника машини, і адресу. Поїхали, подивилися. Вона була в жалюгідному стані, а ціну господар за неї попросив таку, що ми відклали ідею ще на рік, поки назбирали грошей, – розповідає Микола і зізнається, усі ці роки думав про свою багі. – Рівно за рік, день у день, ми вдарили по руках із власником і забрали машину.
Так у 2014 році багі знову повернулася до свого першого власника, але за її кермо сів уже син. Того ж року в Олександрії стартувала гонка Чемпіонату України, у якій Максим Старченко встиг позмагатися і одразу зайняв четверте місце. Це надихнуло всю родину, каже батько, багі повністю реконструювали і вже наступного року знову Чемпіонат і…машина поламалася. Фінішували з п’ятим результатом. Взнаки дався «пенсійний» вік спорткару. Довго ремонтували, переобладнували і за рік вичерпали всі фінансові можливості. Микола Старченко вирішив спробувати останній шанс і знову, як у юності, звернувся до керівника заводу Юрія Тітова. А той погодився, щоб «Гідросила» стала генеральним спонсором команди гонщиків.
– Саме підтримка рідного підприємства повернула багі до життя, а ще – віру в перемогу. Уже цього року Максим Старченко бере участь у Чемпіонаті України, який складається з восьми етапів. Сім уже позаду з першим і другим результатами, попереду – останній, який відбудеться у ці вихідні у Світловодську. Вся команда і весь колектив заводу вірять, що Максим повернеться з перемогою. До речі, на підприємстві Старченків неабияк підтримують, бо там вони працюють сімейною династією.
Як до такого сімейного захоплення ставиться дружина і мама? Микола Старченко посміхається і каже, вона – теж член команди.
– Нас у команді п’ятеро: моя дружина Людмила відповідає за харчування і побут, механік Юрій Козирєв – це мозковий центр команди, другий механік Олександр Майський – душа команди і гуморист, я і син Максим, – представляє своїх однодумців співрозмовник «КП».
Утім, скільки б зусиль не докладали учасники команди, нині старенька багі не може скласти гідну конкуренцію сучасним спортивним автівкам. А гонщики на досягнутому не хочуть зупинятися – мріють про участь у міжнародних змаганнях.
– Багі свій ресурс вичерпала, та й вимоги до автомобілів-учасників змагань нині інші. Хочемо змагатися на новому сучасному спорткарі, який відповідає європейським стандартам. Коли такий буде, зможемо брати участь у міжнародних гонках, – поділився насамкінець мрією Микола Старченко і запевнив, уся команда готова докласти зусиль, аби мрія здійснилася.
