Італійці люблять борщ і підтримують українців у війні на сході

За офіційними даними майже 400 тисяч українців нині працює в Італії, неофіційно їх там кілька мільйонів. За сухими цифрами – доля конкретної людини, особиста дорога, яка повела українців у пошуках кращого життя далеко від дому. Такою дорогою тринадцять років тому поїхала з рідного дому і кіровоградка Світлана. Щороку вона навідує родину в Україні, але знову і знову повертається в «сонячний чобіток», бо на те є свої причини. Як живуть українці в Італії, які тамтешні звичаї запозичили для себе, а які українські прижилися там, що болить заробітчанам найбільше і за що поважають італійці українців, Світлана розповіла «КП».

Нині жінка згадує своє рішення поїхати на заробітки і зізнається, якби тринадцять років тому мала той розум, що зараз, ніколи б не покинула родину, рідний дім і не поїхала б шукати кращої долі. А тоді життєві обставини і бажання дати синові краще майбутнє випхали її на заробітки.

– Так сталося, що поховала тата, а за ним згодом і чоловіка… Засліплена горем, а ще більше тим, що сама не в змозі забезпечити синові майбутнє, як хотілося б, вирішила їхати в Італію. Я тут мала хорошу роботу, проте розуміла, що тих заробітків не вистачає, щоб звести кінці з кінцями, – пригадує Світлана. – Мама і брат прийняли моє рішення, хоч і відмовляли, але підтримали мене. За цю підтримку я вдячна рідним до останніх моїх днів. Вони у той час замінили моєму дев’ятирічному синові і маму, і тата. Я знала, що дитина буде доглянута, не потрапить у погану компанію, вчитиметься у школі. Їхала туди з упевненістю, бо там уже працювала моя двоюрідна сестра, яка допомогла знайти роботу. Зразу працювала у маленькому містечку Чепрано, а потім переїхала у більше – Генуя.

Жінка каже, їй пощастило, її заробітчанська доля склалася певною мірою добре. Вона доглядала там літню жінку, потрапила в хорошу родину, де її прийняли дуже тепло. Там вона попрацювала десять років. Згодом перейшла на іншу роботу, теж доглядати літнього дідуся. Утім не всім украї­нкам так щастить.

– Наших жінок можна поділити на три категорії і визначальними у цьому є перші три місяці перебування на чужині, – пояснює співрозмовниця «КП». – Саме в цей час жінки або не витримують­ і повертаються додому, або ламаються, інколи навіть накладають на себе руки, або ж адаптуються і тоді працюють там багато років. Найскладніше на початку, коли не знаєш­ мови, не розумієш, що від тебе хочуть, може й лають, а ти безпорадно слухаєш і кліпаєш очима. Мені пощастило, бо бабуся, яку я доглядала, була вчителькою початкових класів. І вона, як першокласницю, вчила мене мови. То була дуже добра жінка. Її звали Марія-Тереза, але вона попросила називати її просто бабуся…

Світлана з теплом згадує італійську родину, де її прийняли, як рідну, і каже, італійці взагалі дуже шанують матір і жінку, особливо таке ставлення виявляють чоловіки.

– Для італійців культ матері – це святе. Щойно жінка народила дитину, все – вона богиня. До речі, там молодь не поспішає одружуватися, жінки народжують пізно, а за дітьми більше доглядають татусі, ніж мами. Італійські тата, наче квочки, жінки менше приділяють уваги вихованню дітей, ніж чоловіки, а дітям там дозволяють все, – розповідає Світлана.

Співрозмовниця «КП» пригадує, зразу по приїзду її вразило те, що італійці їдять дуже багато макарон. Там їх називають паста і виготовляють дуже багато видів із різних злаків.

– Ми не звикли їсти так багато макаронних виробів, для украї­нців основний продукт – картопля, а італійці можуть постійно їсти пасту. Щоправда згодом побачила, що разом із нею вони їдять багато риби, м’яса, овочів, різних приправ, про які нам залишається тільки мріяти. Там же овочі і фрукти збирають майже круглий рік, їх вдосталь, і вони доступні. Ось до цієї страви в Італії я звикла, – ділиться заробітчанка і додає, що українки, які працюють там у сім’ях, привчили італійців до української кухні і багато страв їм припали до смаку. – Дуже люблять український борщ, голубці, холодець, млинці з сиром, торт «Наполеон» і навіть салат «Олів’є», але без ковбаси чи м’яса. Але цей салат вони вважають російським. Якось я приготувала цю страву і запросила до столу італійську родину, а вони кажуть: це російський салат. Я кажу, та його ж придумав француз. А вони – ні, його найбільше готують в Росії, тож він звідти, – сміється жінка і додає, там страви готують, щоб одразу з’їсти, а не так, як у нас – борщ на два дні.

Італійці лояльно ставляться до українських заробітчан, каже Світлана. Там віддають перевагу саме нашим жінкам, бо вони порядні, відповідальні і не розбещені. До того ж тамтешні закони дозволяють­ нашим співвітчизникам легально працювати і заробляти собі пенсію.

– Я працюю легально, сплачую податки, в які входить і медичне страхування. Якось, коли я тільки приїхала і ще не мала офіційних документів на перебування там, мені стало зле. Мої роботодавці відвезли мене в лікарню, де мене повністю обстежили, призначили лікування. Все це було безплатно, ніхто мені не відмовив. Про таке ставлення до українців розповідають багато заробітчан, – каже співрозмовниця «КП» і додає, зараз вона отримує лікування безплатно, але якщо сума витрат на ліки перевищує 150 євро, то держава їй повертає цю різницю.

Щороку Світлана декларує свої доходи і сплачує податки. Каже, якщо раптом її дохід перевищив мінімальний рівень, вона мусить доплатити податок, бо потім можуть виписати штраф у кілька тисяч євро.

Звісно, зізнається жінка, не все так райдужно складається на чужині. Пригадує, що перші півроку вона тільки віддавала борги, а коли отримала першу зарплату, яку змогла залишити собі, накупила всіляких гостинців і передала додому. Каже, тоді була така щаслива, що змогла нарешті порадувати рідних. Але багаторічна розлука і робота на чужині має свою високу ціну.

– Найболючіше розуміти, що за цей час мій син виріс, а я цього і не бачила, – зі сльозами на очах каже жінка. – Я не могла обійняти маму, відсвяткувати з рідними Різдво чи дні народження. Коли я їхала, я обійняла сина, стоячи на колінах, і ми були рівні на зріст, а коли повернулася, він став майже вищим за мене. Я тоді відчула шок. Ці психологічні моменти дуже тяжко переживати, там набагато гостріше відчуваєш розлуку з рідними. Багато жінок на чужині цього не витримує, до того ж у кожної власна, може, трагічна історія, бо здебільшого ця розлука руйнує сім’ї. – Дякую Богу і тій розумній людині, яка придумала сучасні засоби зв’язку, з допомогою яких можу без обмежень спілкуватися з сином, з мамою, з рідними. Звісно це набагато полегшує розлуку, але ніщо не замінить обійми рідних, – із жалем констатує жінка.

Аби допомогти одна одній і підтримати, українки гуртуються у громади. Одна з найбільших в Італії така громада є в місті Генуї, де працює Світлана.

– Ми збираємося в українській церкві, де править отець Віталій Тарсенко. Для нас це не просто церква, це – наш дім. Там кожен може отримати розраду, підтримку. Ми збираємося на всі свята – церковні, державні і навіть дні народження. Там одружуються, хрестять дітей. Усією громадою ми подорожуємо, влаштовуємо тури вихідного дня, – каже жінка і додає, українська громада в Італії надає велику підтримку і нашим воїнам, які нині перебувають в АТО.

Згуртованість і небайдужість заробітчан до подій на сході рідної країни викликали неабияку повагу італійців до українців.

– Прості італійці дуже вболівають за нашу країну, за наших рідних. Вони інколи навіть обурюються, що їхні телеканали мало і неправдиво висвітлюють події в Україні. Багато тамтешніх людей розуміють, що відбувається, і підтримують нашу країну, – упевнена співрозмовниця «КП».

Щороку Світлана приїжджає у відпустку додому. Каже, їде з упевненістю, що вже повернулася назавжди, але, побувши вдома, знову їде в Італію, бо змушують обставини. Утім сподівається, що колись таки повернеться до рідного дому назавжди…

 

фото: із соцмережі