Шанс від держави. У кіровоградському центрі матері і дитини дають путівку у життя усім жінкам. Та чи скористаються вони нею?

Нескінченні сварки з чоловіком, непорозуміння з родичами, відсутність житла і роботи, та ще й вагітність… Глухий кут? Життя ніби скінчилося, хоч у петлю лізь. Єдиний вихід, як здається у той момент, позбутися дитини і спробувати влаштувати якось життя.
Отямитись жінкам, які втратили будь-яку надію, допомагає держава. Саме для них в Україні створюють соціальні центри матері і дитини. Поки їх дев’ятнадцять. Один із таких позаторік з’явився в Кіровограді. «КП» продовжує цикл публікацій про державних підопічних.

Вихід із безвиході
З моменту відкриття центру шанс на нове життя отримали три десятки жінок. Загалом заклад розрахований на десятьох мам із дітьми. Наразі там знаходиться семеро матерів і восьмеро малюків. Очікують на прибуття ще трьох жінок із дітьми.
– Доволі часто телефонують із районів і запитують, чи є у нас вільні місця, бо жінка народила і їй нікуди повернутися. На жаль, допомогти усім ми не можемо, адже кількість місць обмежена. Проте є чимало випадків, коли вирішити складні життєві обставини жінкам допомагають фахівці із соціальної роботи, – пояснює новопризначений директор Кіровоградського обласного соціального центру матері та дитини Інна Жолобова, уточнюючи, що до закладу направляють жінок, у яких склалася безвихідна ситуація.
Жінки, які тут перебувають, у минулому сироти чи виросли без батьківської опіки, говорить «КП» Інна Жолобова. Головна проблема – у них немає власного житла, практично відсутні родичі, тож перебування у закладі  – не лише можливість мати дах над головою, а й неабияка психологічна підтримка, якої їм так не вистачає.
У соціальному центрі розповідають, що за час перебування там, жінка може накопичити гроші, які виплачують на дитину, і придбати житло у селі. Зазвичай більшість з них так і робить. За ці кошти жінки купують невеличку хатинку. Підібрати і облаштувати житло допомагають фахівці центру.
Директор розповідає, що часто сюди потрапляють жінки, які стали жертвами насильства від родичів чи чоловіка.

Замість рідних – психологи
Даний заклад не закритого типу, тож жінки можуть виходити на прогулянки, навідувати рідних, або ті можуть приїздити до них.
– Ми багато уваги приділяємо спілкуванню мами з дитиною. Пояснюємо, що мама повинна спілкуватися з дитиною постійно, любити її, обіймати, пестити, розмовляти, адже саме вона формує перше уявлення малюка про світ. Соціальний педагог, психолог та медична сестра навчають жінок дитячих віршиків, колискових, розвиваючих вправ для дітей, формують розвиток емоційної прихильності матері до дитини, що є життєво необхідним. Такий підхід їм дуже важко зрозуміти, адже, на жаль, багато дівчат цього не знають, бо не росли у сім’ї, у них немає мами, яка б щось підказала. Все це жінки бачать тут фактично вперше. Ми намагаємося до кожної знайти індивідуальний підхід, – розповідає Інна Жолобова, зауважуючи, що жодна жінка, яка вийшла з центру, не відмовилася від своєї дитини, і це надзвичайно важливо.

Усе адаптовано до реалій
Соціальний центр матері та дитини знаходиться на території селища Нове. Там держава створила всі умови: просторі умебльовані кімнати з необхідною побутовою технікою, дитячими іграшками... Є пральня, санвузол, гостьова кімната. Умови перебування майже нічим не відрізняються від домашніх.
– У нас є також літній дитячий майданчик, де мами люблять гуляти зі своїми дітьми. Коли надворі теплішає, жінки з радістю спілкуються на свіжому повітрі. Також привчаємо їх до праці – тут є невеличка земельна ділянка, де вони можуть вирощувати петрушку, цибулю, квіти, – розповідають у соціальному центрі.
Утім, як запевняє директор, у закладі жінок не тримають у штучних умовах. Там вони самі собі готують страви. Щодня отримують необхідні продукти. У раціоні - риба, м’ясо, молочні продукти, крупи, картопля, консервація. Інші продукти можна купити за власні кошти. Про корисні продукти для немовлят жінкам розповідає медична сестра.
Деякі з мам спочатку взагалі не вміли готувати, тож колектив соціального центру допомагав їм і в цьому.
– Соціальний педагог вчила пекти млинці, завгосп із ними борщі і супи варила, вареники ліпила. Тут вони вчаться бути жінками, мамами і господинями, – ділиться керівниця закладу. – Жінки миють після себе посуд, прибирають кімнату. Роблять те, що повинні були б робити вдома. А ще вони тут творчо розвиваються – малюють і вишивають. З одного боку ми їм допомагаємо, але робимо це так, щоб вони не втрачали власний простір і розуміли, що невдовзі доведеться самостійнопідшукати житло.

Із соціального центру – на власний хліб
Працівники соціального центру працюють із жінкою не лише тоді, коли вона перебуває там, а підтримують і після виходу.
Інна Жолобова запевняє: у даному напрямку ведеться тісна співпраця з районними центрами соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Їхні спеціалісти допомагають також у пошуку житла.
– На кошти, які вдається зекономити жінці, перебуваючи у нашому закладі, можна придбати житло в селі. Це може бути невеличка хатинка, але вона своя. Жінки цьому дуже радіють. Хтось із них повертається додому, бо проблеми, які раніше були, вдається вирішити, – говорить директор центру.
– От нещодавно чоловік приїхав забрав жінку з дитиною і вони щасливі поїхали додому, – додає вона.

Опіка за «показаннями»
Як пояснює Інна Жолобова, до закладу можуть потрапити жінки за конкретних умов.
– Існує перелік документів, відповідно до якого жінку можуть прийняти у центрі. Обов’язкова вимога -  наявність медичних довідок  від гінеколога, лікаря-педіатра, дерматолога. Не приймають у центрі жінок, хворих на туберкульоз, а також у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння, які мають гострі інфекційні захворювання. Буває, що потрапляють до нас ВІЛ-інфіковані особи. З ними проводиться відповідна робота, але тут важливо дотримуватися конфіденційності. З такими жінками працює психолог, – зауважує директор.
За словами Інни Жолобової, перебувати у центрі жінка може до досягнення дитиною півторарічного віку. Але якщо вона вирішить свої проблеми раніше, відповідно може піти до кінця терміну перебування.

Їм потрібна підтримка
– На жаль, чимало жінок у чому були одягнені, у тому до нас і потрапили. Нам дуже допомагають жителі селища Нового, приносять речі, теплий одяг. Це значна і потрібна підтримка, – зізнається Інна Жолобова, і просить небайдужих і надалі підтримувати. – Ми будемо дуже вдячні, якщо нашим жінкам люди надаватимуть допомогу. Не зайвими будуть і гроші. Вони підуть на придбання речей першої необхідності мамам та малюкам.

Історія Ірини
Ірині 35 років. До соціального центру вона потрапила без паспорта, без свідоцтва про народження чи інших документів, які підтверджували б її особу. Коли і куди вони зникли, Ірина не каже. У неї не було ні одягу, ні будь-яких інших речей. На руках - лише дитина. Як з’ясувалося потім, п’ята за рахунком. Старші діти були в інтернаті. Жінку позбавили батьківських прав.
У неї не було власного житла. Раніше вона ночувала в одного дідуся в сараї у якомусь селі. Там у жінки почалися пологи. Поки дід побіг за швидкою, Ірина народила і сама перерізала пуповину. Під час пологів виникли ускладнення. Вона п’ять місяців лежала в лікарні. Дитина – інвалід. Нині центр займається оформленням відповідних документів, а раніше допоміг із паспортом. І хоча це була тривала процедура, проте довести справу до завершення спеціалістам закладу все ж вдалося.
Нині, коли вся бюрократична тяганина позаду, Ірина отримує матеріальну допомогу на дитину. Цих коштів вистачить аби придбати житло в селі. Фахівці соціального центру кажуть, їх приємно вразило те, що мама запитала, чи є в тому селі дитсадок і школа. Щиро вірять, що мама думає про майбутнє малюка.

Історія Тетяни
Таня потрапила до центру у підлітковому віці. Їй було 14. Худа, втомлена, виснажена, тривожна. Її мама і вітчим алкоголіки. Сестри Тетяни знаходилися в інтернаті. Вона жила з батьками. Вітчим її ображав, бив. Доходило до того, що навіть не давав їсти.
Перший час у закладі Тетяна просто спала – у неї не було сил навіть розмовляти. Сон на той момент став кращими ліками.
Зараз дівчина – зразкова мама. Її донечці майже рік. За нею вона доглядає, як за скарбом. З родичів Таня спілкується лише з тіткою, яка час від часу їй телефонує, із друзів – з однокласницею. Дівчина каже, що коли донька підросте, подумає про своє подальше навчання, адже закінчила лише дев’ять класів. Її мрія  – купити власний будинок, облаштувати його і забрати до себе з інтернату своїх молодших сестричок. Мріє, що всі житимуть дружньо і щасливо.

Історія Олени
Олена виросла в інтернаті. Закінчивши його, ходила між людьми, жила на вулиці. Потім освоїлась на певний час у циганів. Там вона виконувала різну хатню роботу. Її тішило лише одне – вона отримала  хоч якийсь не який дах над головою. Її цивільного чоловіка посадили за грати. Дівчина залишилася сама з двома дітьми на руках.
Коли Олена потрапила до центру – одне дитя було на руках, інше – під серцем. Старшому хлопчику було трохи більше року, а менший от-от мав з’явитися на світ.
Нині всі гроші жінка відкладає на житло. Вона вже уявляє, як клеїтиме шпалери, які повісить штори. Мріє створити затишок для своєї родини.

Історія Лариси
У соціальний центр матері і дитини Лариса потрапила у дев’ятнадцять, одразу після закінчення Пантаївської школи-інтернату. Дівчина була сиротою за живих батьків. Їх позбавили батьківських прав. Коли Лариса перебувала у закладі, їй повідомили страшну новину  – старший брат убив матір. Проте відреагувала на цей жах вона цілком спокійно. Психологи кажуть, можливо тому, що не мала емоційної прив’язаності до жінки, яка її народила.
Нині Лариса живе у власному будинку. Житло виділила сільрада. Як далі складеться її доля – не відомо, але свій шанс вона отримала.