Німці дуже доброзичливі. Особливо поважно ставляться, коли чують, що ти з України
Офіційна статистика каже, нині за кордон виїхало близько десяти мільйонів українців. Фактично – цифра значно більша. Італія, Іспанія, Португалія, Польща, Чехія, Німеччина, Фінляндія… Де тільки не зустрінеш наших співвітчизників. Вони, маючи вищу освіту, ладні обходити літніх італійців, будувати польські дороги, збирати фінські ягоди, аби тільки прогодувати власні сім’ї на батьківщині, вивчити дітей, зробити ремонти… Кажуть, чужий хліб нелегкий, але ладні терпіти, бо ті кількасот євро на руках щомісяця – справжній статок, порівняно з українськими зарплатами.
Про життя гастарбайтерів «КП» писала неодноразово. Нині ж – розповість історії двох кіровоградок, які виграли щасливий квиток еміграції. Олена Ерет і Ліза Булгачова виїхали до Німеччини кожна у свій час. Перша – три роки живе у Берліні, друга – три тижні як оселилася у Дортмунді. Здавалося б одна і та ж країна, але кожна її побачила по-своєму.
Олені Ерет – за сорок. Вона – щаслива донька, дружина, мама і бабуся. До Німеччини разом із чоловіком – спадковим німцем – виїхала у травні 2014 року. Каже, останнє рішення про переїзд далося непросто, але зрештою оцінивши усі за і проти, вирішили ризикнути.
– Чоловік має німецьке коріння. Його прабатьки – були німцями. До війни жили в Україні. Під час війни німці вислали їх до Польщі, а Сталін погнав у концтабори, – розповідає Олена. – Ще у 2001 році ми почали збирати документи на виїзд. Це був перший наш такий порив. Але тоді нам відмовили. Змирилися, вирішили, отже така доля. Втім Німеччина згодом прийняла поправки до законодавства і стала запрошувати до себе усіх, кому раніше відмовляла. Ось так через роки нам прийшло запрошення. Ми ризикнули.
Співрозмовниця «КП» пояснює, з дев’яностих у Німеччині триває демографічна криза. Тож, мабуть, саме через неї тамтешня влада прийняла рішення про так звану репатріацію, а також відкрила кордони біженцям.
– Сьогодні і я, і чоловік працюємо в охоронній фірмі. Я – у бізнес-центрі на ресепшині. Не можу сказати, що це робота моєї мрії, але поки маємо те, що маємо, – продовжує Олена. – Знання мови тут одне з найголовніших. І чим вищий її рівень, тим кращу вакансію можна отримати. Ми закінчили піврічні курси. Склали державні іспити німецькою в промисловій палаті. Мій рівень згідно з офіційним сертифікатом, відповідає розмовному – В2. Але цього замало. Ще потрібно вдосконалювати. Щойно ми приїхали сюди, держава одразу призначила нам вивчення мови. І це обов’язкові уроки. Якщо прогулюватимеш – позбавлять соціальної допомоги. Перше і найголовніше правило німців – є закон і його потрібно дотримуватися. В усьому. Після закінчення курсів, держава допомагає з пошуком роботи. Як тільки ти працевлаштувався – припиняють виплачувати соціальну допомогу. Однак, якщо заробітної плати не вистачає – допоможуть із орендою квартири.
Узагалі, ділиться Олена, німці в основному орендують житло. Пенсіонери, молодь, люди середнього віку особливо не переймаються відсутністю власного будинку чи квартири.
– На відміну від українців, які «бояться вмерти в чужій хаті». До речі, такі ж забобони мають і турки, з якими тут потоваришували, – додає вона.
Про життя німців, їхній менталітет жінка розповідає стримано. Попри доброзичливість тамтешніх людей, їхню терплячість і толерантність до приїжджих, вона не завжди розуміє цю націю.
– Німці дуже доброзичливі. Особливо поважно ставляться, коли чують, що ти з України. Потрібна допомога – підтримають. Водночас вони дуже терплячі. Навіть якщо щось їх не влаштовує, ніколи про це не скажуть на людях. А тим більше не покажуть. Ми в цьому плані відрізняємося. Ми більш емоційні, – розповідає Олена. – Але чого я не можу зрозуміти, так це їхніх відносин у сім’ї. Для нас родина – батьки, діти, внуки – понад усе. Тут інші стосунки. Якось я стала свідком ситуації, яку, мабуть, ніколи не забуду. Підходжу до свого будинку і бачу стоїть припаркована машина з не берлінськими номерами. З неї вийшов молодий чоловік. Ми практично одночасно підійшли до під’їзду. Він набирає номер на домофоні і каже: «Мам, я приїхав». А у відповідь: «Добре, але я зараз відпочиваю…». Це мене так вразило! Син приїхав до мами. А та каже, що відпочиває! Ну як так?! У нас, коли діти приїздять, батьки ладні останнє віддати! Я десь розумію, що має бути особистій простір. Але прийняти це не можу. До речі, це було вдень, десь між дванадцятою і третьою годинами, коли у них, так званий негласний сонний час. Тоді не можна вмикати голосно музику, пилосос чи щось таке, бо діти і літні люди можуть спати…
А ще, констатує співрозмовниця «КП», німці дуже економні. Втім, не зважаючи на те, що в супермаркетах просто гігантський вибір харчів – на різний гаманець, вони не поспішають готувати вдома.
– Їдять або на ходу, або в кафе чи ресторанах, – зауважує вона. – Я ж готую вдома. У моєму холодильнику – українські страви, до яких ми звикли. Борщ варю, пиріжки печу… До речі, я зовсім незгодна з заявою міністра Реви – німці їдять багато, а на вулицях огрядних людей значно більше ніж у нас. Щоправда, останнім часом тут ведеться кампанія зі здорового способу життя, помітно побільшало велосипедистів, що серйозно ускладнює рух водіям авто – потрібно постійно бути дуже пильними.
Олена розповідає, на батьківщині була досвідченим водієм, а в Німеччині довелося і їй, і чоловікові перескладати екзамени на водійські права.
– Один практичний екзамен на права тут коштує двісті євро! Вартість теоретичного – 20-30 євро. Ціна заняття з інструктором – до 75 євро. Якщо інструктор не впевнений у твоїх уміннях – до екзамену не допустить, а відтак доведеться ще і ще купувати уроки. Ми з чоловіком за першим разом не склали екзамен – лише за другим. Загалом права на нашу сім’ю обійшлися десь у дві з половиною тисячі євро! – зізнається вона і наголошує, усі послуги в Німеччині дуже дорогі. – Особливо б’є по кишені медицина. Тому багато вихідців з України їдуть додому, наприклад, лікувати зуби, обстежуватися тощо. У нас і лікарі кращі, і дешевше!
Олена каже, нинішній процес реформ в охороні здоров’я на батьківщині – це правильний крок. Час давно змінити стару систему, коли ні лікарі, ні лікарні не отримують необхідного.
– Але я сподіваюся, що в Україні буде дещо інша модель, ніж у Німеччині. Тут немає поліклінік – є лише приватна практика. Щоб здати кров на аналіз, доведеться записуватися за кілька місяців. А якщо не з’явишся у визначений час і не попередиш – штраф. Натомість ургентна допомога тут така, що нам і не снилося. Я була свідком, як на подвір’ї вертоліт швидкої допомоги сідав! Щоправда, на відміну від нас, тут швидка не приїде на виклик, якщо, наприклад, у дитини температура. Батькам самотужки доведеться везти маля в лікарню, або просто порадять ліки. Також високі штрафи, якщо людина, викликаючи швидку, збреше про симптоми і нагальність надання допомоги. Вони можуть сягати і 500 євро! – продовжує кіровоградка. – Дуже імпонує догляд за пенсіонерами. Літні німці отримують ліки від держави. Також їм надається соціальний помічник, який щодня приходить і допомагає по дому.
Дороге задоволення і ветеринарна допомога. Операція собаці, констатує Олена, яка б в Україні коштувала максимум п’ять тисяч, у Німеччині обійшлася у півтори тисячі євро (майже 45 тисяч гривень)!
– Переїхавши до Німеччини, ми забрали і нашого сліпого від народження собаку, адже вдома не було на кого залишити його. Так склалися обставини, що довелося робити негайно операцію. Для українських ветеринарів – це рядовий випадок, нічого складного. Тут вона обійшлася у півтори тисячі євро раз, а потім був рецидив, то ж довелося заплатити ще стільки ж знову, – вражається співрозмовниця «КП». – Це сталося ще тоді, коли ми були без роботи. Довелося залазити в борги…
Загалом, визнає Олена, Німеччина хороша країна для життя і насамперед своїми правилами, прозорими податками і соціальними гарантіями. Але щоб там жити гідно, потрібно дуже багато працювати.
– Кожен їде за кордон зі своєю метою. Когось влаштовує варіант соціальної допомоги від держави, а хтось прагне більшого. Так, тут кращі дороги, тут краще працює транспорт, тут розмаїття продуктів, тут інше ставлення до громадян, тут діє закон… Але ж і в Україні можна такого домогтися! Нічого складного ж немає! Я вірю, що колись і в нас будуть такі зміни! Залишатися до віку у Німеччині я не планую, бо ж є родина! Ще трохи попрацюємо-поживемо і повернемося, – підсумувала вона.
Єлизаветі Булгачовій – 34. Три тижні тому вона разом із сином Іллею переїхали до німецького Дортмунда за програмою єврейської еміграції. Наразі вона ще оформлює необхідні документи і потроху звикає до нового життя. Зізнається, Україну і Кіровоград дуже любить, але вимушена була виїхати заради кращого майбутнього для сина.
– Ми свою реальність будуємо самі. Якби я відчувала, що в Україні у нас є забезпечене майбутнє, я б нікуди не їхала. Але коли у нас із кожним роком усе гірше, гірше і гірше, то це міняє свідомість, – розповідає «КП» Єлизавета і додає, своїм рішенням про переїзд вразила рідних. – Тато був шокований, коли дізнався, що я вирішила переїхати. Узагалі ніхто не очікував. Я довго зважувалася на таке рішення. Але думка про синове майбутнє все розставила на свої місця – як мама, я хочу бути впевненою, що зробила достатньо і більше, аби в Іллі було гарне майбутнє. Зараз він закінчив 4 клас. Поки малий, було б добре, аби отримав європейську освіту, виріс у Німеччині, а у 18 років уже сам мав змогу вирішити, куди хоче далі. Набагато гірше шкодувати, що чогось не зробила.
За короткий час проживання у Дортмунді Ліза відчуває лише захоплення. Не додають дьогтю навіть бюрократичні процедури.
– Зараз чекаємо на внутрішні паспорти, бо поки користуємося тимчасовими. Я одразу ж стала на облік у центр праці – це щось схоже на нашу службу зайнятості. Мені вже відкрили рахунок для виплат із безробіття. Склала мовний тест. Також нам уже дали дозвіл на пошук постійного житла. За нього сплачуватиме центр, оскільки я ще не працюю, – розповідає вона. – Картку для виплат, пін-код, та й загалом усі необхідні документи, отримую і відправляю поштою. Я так сміялася, – у нас би повідкривали усі поштові скриньки. Тут із цим проблем немає. І нікуди не треба бігати!
Вразили Єлизавету й привітні люди, зокрема водії, що у Кіровограді велика рідкість.
– Якщо щось питаєш, мало хто відмовляє в допомозі. Люди дуже гостинні, всі посміхаються. Навіть водії, коли заходиш в автобус, з тобою вітаються, бажають гарного дня. У Кіровограді це дикість, – ділиться враженнями емігрантка. – А ще мене приємно шокувала доступність міста для людей із особливими потребами. Окрім ідеальних доріг, якими візочникам легко пересуватися, є спеціальні заїзди, відкидні пандуси мають і автобуси…
Радіє Ліза доступності не тільки в інфраструктурі, а й в наявності продуктів.
– Тут узагалі немає проблем із їжею. Ще у Кіровограді я почала правильно харчуватися. На роботу брала з собою лоточки з обідами, бо вискочити десь поїсти те, що мені треба, поряд було ніде. А тут в усіх магазинах є полиці здоров’я. Це мені дуже подобається, – зізнається співрозмовниця.
Ціни у Дортмунді, констатує Ліза, відчутно вищі за українські. Втім соцвиплат наразі цілком вистачає на життя.
– За три тижні усі ціни я ще не встигла вивчити, але розрив великий. Проте тут інший рівень життя, інші зарплати… На ті гроші, які мені зараз виплачує держава, я можу не лише нормально харчуватися, а й їздити в інші міста, одягатися, сплачувати рахунки... Моєї зарплати у Кіровограді не завжди вистачало, аби розрахуватися за опалення взимку... А про рівень українських соцвиплат узагалі годі говорити, – додає співрозмовниця.
Кіровоградка розповідає, емігрантів у Німеччині забезпечують соціальними посвідченнями і квитками, які діють рік і завдяки яким приїжджим надаються значні знижки і пільги.
– Тут дуже недешевий проїзд. Проїзний квиток на усі види транспорту на місяць мені обійшовся у 75 євро, а для сина – 60. Це без соціальних карток і квитків, які видають, коли стаєш на облік у центрі праці. Соціальний квиток дасть мені 50% знижки на проїзд. Квиток Іллі, через те, що він уже ходитиме до школи, коштуватиме до 20 євро. Відтак 60-70 євро будемо економити на проїзді, – продовжує Єлизавета. – Також я з Іллею можу безкоштовно або з невеликою доплатою відвідувати парки, звіринці, басейни, бібліотеки... Тобто тут дуже багато різних пільг для приїжджих і біженців. Україна і Німеччина у цьому плані – реально небо і земля.
Як маму школяра, вразила Єлизавету і система освіти.
– Ми ходили в установу, щось на зразок нашого Міністерства освіти. Це цікаво! Ми заповнили форму. За тиждень нам прийде лист, у якому повідомлять, яку школу відвідуватиме Ілля. Йому треба пройти медогляд, так само, як і в Україні, але мене вразило, що Іллі тут же видали шкільне приладдя у подарунок. Де у нас щось дають безкоштовно? І таке ставлення до усіх школярів, – ділиться Ліза. – А ще, не менш важливе, у Німеччині не можна дитину залишати саму. Після уроків вона має бути або на заняттях, секціях, або з батьками, або має хтось за нею доглядати. Якщо залишити вдома саму – штраф.
Загалом Єлизавета зізнається, наразі лише звикає до нового життя, усім цікавиться, розпитує... За Україною поки не сумує, а от рідних поряд не вистачає.
– Німці для мене якісь інші, вони вільні, вони в голові не такі, як ми. Мій друг живе тут чотири роки, зібралися у зоопарк. Думаю, нароблю бутербродів – на цілий день все-таки ідемо… А він мені: «Ти де взагалі? Які бутерброди? Ну витрать 10 євро і пообідай десь нормально. Розслабся, ти вже в Німеччині. Відпочивай і отримуй задоволення. Веди себе, як німкеня», – розповідає вона. – Якби я була впевнена, що в Україні почнуться зміни на краще і в мого сина є, як кажуть, світле майбутнє, я б не їхала. Я люблю Україну і Кіровоград. Проте вдома для сина я не бачу поки перспектив. Я обов’язково приїздитиму щоліта в гості. В Україні мої рідні, друзі, улюблене місто…
фото: надані героями та Віталій Останній
