Практично про кожне фото я можу розповісти його унікальну історію. Інна Голодняк із Кіровоградщини знайшла своє покликання у Львові

, Наталка Маринець

00155Інні Голодняк – 29. Вона родом із Новоукраїнки, але вже шість років живе у Львові. У дитинстві мріяла стати вчителем, у студентські роки мала власний гурт, здобула вищу економічну освіту, обожнює подорожувати і слухати «важку» музику… Але ця тендітна дівчина ані вчителем, ані економістом так і не стала.­ Інна займається фотографією.

– Мама – вчитель початкових класів у школі, де навчалася і я, і моя старша сестра. Тому, певно, так і склалося,­ що найцікавіше спілкування в мене було не з моїми однокласниками, а з маминими колегами і часто у неформальній обстановці. Тож і я потім поривалася пов’язати майбутнє з освітою. Бачила себе в біології. Але зрештою отримала вищу економічну освіту. От як дивно, буває, ведуть стежки людського життя, – розповідає «КП» героїня.

Вирісши серед освітян, Інна тим не менш не надто була схожа на «вчительську дитину». Вона обожнювала та й нині не уявляє собі життя без тяжкого року. Каже, ще в дитинстві батько привчив до особливої музики – замість звичних колискових, маленька дівчинка засинала під балади «Scorpions».

– У захваті від хорошої музики. Особливо важких її напрямків. Дуже рідко йду кудись без навушників та музики, що резонує в той чи інший момент із моїм настроєм. Шалено радію концертам, на які потрапляю, та рок-фестивалям. Музика – невід’ємна частина мого життя. Пам’ятаю, як ще зовсім маленькою засинала під балади «Scorpions», які ставив на старенькому магнітофоні мій тато. Чомусь саме вони запам’яталися. А ще у тата була гітара, на якій він трішки вчив мене грати. Потім уже в студентські часи, певно на другому курсі, на зароблені під час літніх канікул гроші купила свою першу гітару, яка є у мене по цей день. А з Індії привезла собі джембе, і тепер із превеликим задоволенням освоюю­ цей інструмент у барабанній школі, – ділиться співрозмовниця.

Та, окрім музики, Інну надихають подорожі й цікаві люди.

– Обожнюю подорожувати, особливо надихають мене далекі поїздки мотоциклом. Та й узагалі, поїздки окриляють, сповнюють енергією, як особистою, так і творчою. Розширюють особисті рамки, ламають стереотипи та шаблони, змінюють тебе як особистість. Не розумію тих, хто все життя сидить на одному місці. Я в щирому захваті від величі, спокою, могутньої прадавньої сили гір та океанів. Коли опиняюся поруч із ними, то увесь вихор переживань, що переповнюють мене, важко навіть описати, – розповідає Інна. – Мене також невимовно захоплюють нешаблонні, розумні, харизматичні люди, які зустрічаються на моєму шляху.

Саме подорожі змінили життя героїні. Завдяки ним і своєму чоловікові вона стала фотографом.

– Життя мені подарувало прекрасну можливість після завершення навчання пожити рік в Ужгороді, а потім – переїхати до Львова. Першими кадрами, зробленими мною, були вуличні портрети людей, що гуляли набережною Ужгорода на камеру тоді ще майбутнього мого чоловіка.., – з ностальгією посміхається співрозмовниця. – Власне мій творчий шлях почався після переїзду до Львова зі спільного з моїм чоловіком Артемом захоплення – зйомки репортажів із різноманітних рок-концертів, фестивалів, подій. Захоплення згодом переросло в потужний веб-ресурс. Тоді ж я закінчила навчання в одній зі львівських фотошкіл, викладачами якої були фотографи, що надихають­ мене по цей день.

Нині Інна займається портретними фото. Каже, робота приносить не лише задоволення, за кожною світлиною – ціла історія!

 

00158

– Максимально щирий підхід у роботі з кожною моделлю перей­няла від мами-вчителя, що саме так працює зі своїми дітьми в початковій школі. Показуючи друзям, наприклад, якусь фотосесію, а це може бути сотня знімків, я розповідаю цілу історію, як це робилося і що відбувалося тоді, які цікаві випадки трапилися...­ Практично про кожне фото можу розповісти історію створення, – пояснює фотограф і додає, працювати доводиться у різних умовах, нерідко трапляються й неприємні моменти. Саме завдяки такому в Інни з’явилася власна фотокамера. – Коли ми з чоловіком фотографували концерти, довелося взяти додаткову камеру, аби зняти захід із високої точки. Це був фестиваль на стадіоні. Ми встановили техніку на штативі високо на трибунах. Усе йшло прекрасно, аж раптом подув сильний-сильний вітер… Камера зі штативом упала з висоти близько п’яти метрів! Закономірно, все розбилося. Треба ремонтувати, камера ж не наша. Зрештою ми її відкупили, відремонтували і вона стала моєю…

Світлини Інни захоплюють. За шість років кар’єри до її об’єктиву потрапили сотні людей. Доводилося фотографувати і відомі особистості.

 

00156

– Трохи фотографувала Майка Террана. Це відомий барабанщик. Зустрічалася з ним, ще коли знімали концерти. А потім уже працювала особисто. Кілька музичних гуртів фотографувала, «Jinjer», наприклад. Це така важка сучасна українська музика. І дуже відома насправді група за кордоном. Остання, кого пам’ятаю, це співачка Олеся Киричук (стоматолог зі Львова, яка у 2006 році перемогла у проекті «Шанс», – «КП»)... Періодично працюю з журналом «Сучасна вишивка», – ділиться співрозмовниця.

Набивши руку, нині Інна не проти ділитися своїми знан­нями та навичками з іншими охочими до фотографії.

– Шість років – з одного боку не малий термін, а з іншого, знаючи майстрів, які займаються фотографією 20-30 років, то це такий ще дитячий садок. Але у будь-якому випадку, коли людина чимось займається досить довгий час, досягає якихось успіхів, має знання, навички, їй є чим поділитися з іншими. Щоб викладання мене дуже цікаво – ні, але один-двоє учнів у мене періодично бувають. Роблю щось на кшталт експрес-курсів. Проте останнім часом стала задумуватися над тим, що, можливо, варто зробити щось масштабніше, поділитися досвідом з більшою кількістю людей. А чому ні? Думаю, мені є що запропонувати, – зізнається насамкінець Інна.

 

0015700159

фото: надане героїнею

e-max.it: your social media marketing partner