1947. Радіофікація

Повоєнні роки були нелегкими для українців. Важка праця на відбудовах і голод виснажували людей. Проте вони жили з великою надією на краще. Згадаємо, про що писала у 47-му «Кіровоградська правда».

Із перших же чисел після новорічних вітань й увесь січень «Кіровоградська правда» висвітлювала хід висування кандидатів у депутати до Верховної Ради УРСР. Влада дбала про достойне інформування ходу виборчої кампанії. У райцентрах Чигиринського, Маловисківського, Новоукраїнського, Новогеоргіївського районів обладнували нові радіовузли.

28 січня колгоспи області звезли на центральну площу імені Кірова виготовлені власними силами віялки і з двох десятків агрегатів влаштували виставку. Правда, однотипні, зібрані з підручних матеріалів, конструкції не дуже нагадували виставкові експонати, але ентузіазм – насамперед.

29 січня в обласному драматичному театрі показали виставу «Загибель ескадри», що знайшла схвалення публіки. Водночас у кінотеатрах Кіровограда крутився фільм «В степах України». Зоряний час драматурга Олександра Корнійчука.

Утім, парадний бік життя не виключав наявності й інших сторін повсякдення у суспільстві. Наприклад, 5 січня конюхи колгоспу імені 17 з’їзду Червоно-Кам’янського району Лубенець, Мартиненко, Руденко сигналізували про розкрадання сторожем Єрником того, що він повинен охороняти – фуражу.

Жителі Цвітного, що в Єлизаветградківському районі, організували банду і вчиняли збройні напади на млини, комори та сільський актив. Наприкінці січня суд виніс їм вирок – смертна кара.

Цього ж місяця відбувався суд над знешкодженою шайкою грабіжників-гастролерів, котрі промишляли в потягах. Не зупинялися навіть перед «мокрими» справами, скидаючи жертв із вагона на повному ходу. Їх усіх засудили до розстрілу.

Після виборів 8 лютого агітаційний вал схлинув. Газета 19 лютого вже закликала працівників села зосередитися на підготовці до весняної сівби. Урожай минулого року був нікудишній, тому колгоспникам довели завдання здавати зерно ще й з особистих запасів. Фішкою цієї агровесни став масовий збір вічок із картоплі, як насіннєвого матеріалу під майбутній урожай. Активність проявили жителі Великовисківського, Онуфріївського, Новоархангельського районів. Ось 26 лютого навіть учениці жіночої школи №24 на Кущівці пішли попід хатами (тоді там був колгосп) та й зібрали 50 кілограмів збіжжя.

У газеті за 8 березня 1947 року опубліковано розгорнутий некролог із фото про загибель на посту двох міліціонерів. Суть їхнього подвигу не розкривалася. Аж через 70 років «КП» описала подробиці гучного пограбування ювелірного магазину на вулиці Леніна. Нагадаємо, двоє грабіжників зайшли до ювелірки, щойно відкрився магазин і на вулицях було малолюдно. З награбованим вискочили і кинулися врізнобіч. Один зник у підвалах центрального скверу, а інший вирішив сховатися у колишньої коханки, яка жила у квартирі на вулиці Луначарського. Проте злодія виказала мала собачка, яка затято на нього гавкала. Це вказало прибулим міліціонерам на злодія. Втікаючи, той почав відстрілюватися і вбив двох правоохоронців. Злочинець відбув 25 років в’язниці.

Писалося про колгоспні артілі «Червоний реконструктор», «Червоний прапор», «Червоний партизан», які освоїли виготовлення возів. А от заводу-флагману «Червона зірка» натякнули, що від них чекають вагоміших результатів. А ще в зимові місяці старші сільські школярі та дорослі виходили в поле розставляти щити для затримки снігу. Взагалі агротехнічні заходи для збереження вологи в грунті практикувалися дуже широко і навіть примусово. Наприклад, 3-5 квітня колгоспники артілі імені газети «Правда» Новоукраїнського району в обов’язковому порядку вийшли з коровами боронувати виораний восени клин.

Обласний центр потерпав від нестачі води. Тому в Лелеківці та на Озерній Балці 2 квітня почалося спорудження водонапірних башт, куди повинна закачуватися вода з водозаборів. Кіровоград на кілька десятиліть вирішував нагальну проблему. Шостого квітня на станції Користівка затримали двох студентів Одеського сільськогосподарського інституту. Вони розрахувалися за буханець хліба фальшивими 30-рублівками. Справу передали до суду, де фігуранти зізналися у скоєнні злочину. Одержали по п’ять років із конфіскацією всього належного їм майна.

15 квітня «КП» сповіщала, що до розстрілу засудили злочинну групу (Нетовкін, Дехтяр, Стоянов, Смиченко, Куненко, Кур’ян, Загнеєва). Їхнім збройним нападам наражалися токи, комори, пункти заготзерна. Тільки за грудень-січень вивезли зі сховищ понад 16 тонн зерна. Такі об’єми вкраденого свідчили про ретельне планування, організаційне забезпечення, використання транспортних засобів, чудову фізичну підготовку членів банди. Іншими словами, проглядалися ознаки організованої злочинності.

Навесні і влітку в Олександрійському районі великого розмаху набула боротьба з польовими гризунами. Іван Андолєв зловив 5800 ховрахів. Здав шкурки і одержав винагороду: 20 пудів цукру, 10 пудів солі, 90 кг гасу, 70 метрів мануфактури. Тепер мав намір покращити здобутки. Третьокласник Гриць Чайковський за 1200 ховрахів отримав премію: шість метрів тканини, п’ятдесят кілограмів борошна та один пуд солі. На 18 квітня 47-го хлопчина зловив уже 475 шкідників.

25 квітня газета написала про старого колгоспника Павла Кіндратовича Лободу з артілі «Борець за краще життя» Олександрійського району. Голова Гуртовий запропонував йому посильну для його віку роботу у колгоспному дворі. Дідусь навідріз відмовився. Мотивував тим, що зобов’язався відловити 10000 ховрахів і хоче відрапортувати про те самому товаришу Сталіну. Після цих заяв голова колгоспу залишив ветерана у спокої. Тут ще треба розуміти, що за розповідями старожилів, у той непростий рік ховрашине м’ясо займало значне місце в меню українського села. Ці гризуни просто рятували людей від голоду, бо їсти не було чого. Варто сказати, що в жодній публікації «Кіровоградської правди» не прозвучало слово «голод». Як, до речі, і в усіх інших засобах масової інформації величезного Радянського Союзу. Але ще 7 січня Міністерство держбезпеки УРСР повідомило МДБ СРСР і ЦК КП(б)У про важкий продовольчий стан колгоспів Кіровоградської області. Приблизно 1223 сім’ї не мали продуктів і перебували у виснаженому стані з ознаками дистрофії. Особливо постраждали сім’ї колгоспників, загиблих на фронті, багатодітні, сім’ї інвалідів Великої Вітчизняної війни Червонокам’янського, Олександрійського, Піщано-Бродського, Устинівського, Підвисоцького, Новогеоргієвського, Великовисківського і Добровеличківського районів.

До першотравневих свят деякі села обзавелися своїми тепло і гідроелектростанціями. ТЕС побудували в Турії Златопільського району і в Небелівці Підвисоцького. У тому ж Підвисоцькому районі село Свердликове пустило в експлуатацію малу ГЕС. Колгосп імені Леніна Чигиринського району також знайшов кошти для такої ж станції на Тясмині.



А люди тішилися особистими радощами й перемогами. Один колгоспник артілі імені Сталіна Новоукраїнського району, ім’я котрого не розголошувалося, виграв на сторубльову облігацію 50000 карбованців. Буханець хліба тоді коштував 120 карбованців.

Коваль С.Солов’ян вдосконалив механічний молот. Тепер ним можна керувати припасованою педаллю без участі молотобойця. Раціоналізатор одержав матеріальне заохочення.

Час від часу висвітлювалася вугледобувна галузь області. Скажімо, в квітні з’явився допис вибійника Дмитра Гончаренка з кіровоградської шахти «Піонер», у якому автор закликав покращити роботу підприємства. Для того необхідно завчасно готувати робочі місця, аби шахтарі могли відразу взятися за вирубку вугілля. Треба було покращити забезпечення кріпильним лісом і нагостреним відтягнутим справним інструментом, чого не практикувалося на підприємстві. Велика будова розгорнулася в Олександрійському районі, де знайшли великі запаси бурого вугілля, придатного для розробки відкритим способом. Паралельно з розкриванням шарів буровугільного комплексу виростав житловий масив для майбутніх гірників під назвою «Велика Олександрія». Втім будівництво селища пригальмувалося. Основним будматеріалом стали дешеві шлакоблоки, виготовлені на місці з гірничих та промислових шлакових відходів. Науковці, було, заперечили можливість використання шкідливих для здоров’я людини матеріалів, але зрештою економічна доцільність взяла верх. Ось із цього приводу 20 червня й розгорілася полеміка на сторінках «КП».

Крім проявів відвертого бандитизму, процвітали «інтелігентніші» злочини: ошуканство, азартні ігри, економічні правопорушення. Показовим прикладом стала справа начальника обласного карткового бюро Липовецького. В умовах карткової системи в країні він об’єднав групу підлеглих для присвоєння продуктових карток. Усього вкрали 4126 таких документів, що дозволило злочинцям одержати «навар» близько 1 мільйона карбованців. Про цю гучну аферу йшлося в останніх номерах «Кіровоградської правди» за червень.

Із ранньої весни і майже до кінця жовтня раз по раз друкувалися статті, дописи, офіційні документи щодо збирання врожаю зернових. 2 липня пленум ЦК КП(б)У вимагав від усіх органів влади забезпечити успіх цієї кампанії. Критика недоліків стала мало не щоденною. Під гарячу руку, певно, з видами на майбутнє, 12 липня жорстко розкритикували незадовільну роботу колективу «Червоної зірки».

І тільки після передруку 14 жовтня передової з московської «Правди» про дострокове виконання Україною плану хлібозаготівлі цей потік змілів. Характерно, що й редактор обласної газети П. Шагін уже наступного дня пішов у відпустку і тільки 18 листопада знову підписав газету.

Останні місяці присвячені виборам до місцевих Рад, новій оранці на зяб та «Постанові Ради міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) про проведення грошової реформи і скасування карток на продовольчі та промислові товари».

Цього року в «Кіровоградці» з’явилися світлини Дібровного, малюнки й карикатури Бондаренка, фейлетони Павла Ріпки.