Століття «КП». 1992-1993

Дев’яності сьогодні згадують здригаючись. Україна стала на свій незалежний шлях і одразу почала набивати гулі. Першою ознакою самостійності стали власні гроші – купони. У лексиці чи не кожного українця з’явилося слово бартер. Міняли все на все, на промисли вийшли бізнесмени нового часу – акціонери перших приватизованих підприємств, мов гриби почали з’являтися нові банки, деякі з них луснули одразу ж, ніби мильні бульбашки. Це був золотий час не тільки для народження нових видань, перших приватних підприємств, а й для розгулу рекету.

Рік почався без Горбачовського вітання, оскільки фактично він уже місяць залишався номінальним президентом ефемерного СНД. Зате генеральний конструктор і генеральний директор Кіровоградського об’єднання «Грунтопосівмаш» Валентин Хорунженко став чи не першим академіком Національної академії інженерних наук у незалежній Україні, про що повідомила «Кіровоградська правда» 3 січня. Цього ж дня на тих же сторінках народився і російськомовний поет Василь Гутник – генеральний директор об’єднання «Червона зірка». Проте найпомітнішою була Постанова Кабміну України «Про заходи у зв’язку із введенням в обіг купонів багаторазового використання». Назріли відмова від радянських грошових знаків і перехід на власну валюту. 4 грудня газета дала повне роз’яснення стосовно купонної ситуації.

У Кіровограді тролейбусники вийшли на страйк. Які вони висували вимоги, з чим не погоджувалися і що сприймали, до яких дій вдалися – ніхто не вичитав зі статті «Невдалий страйк». Пасажири, вірніше, пасажирки зрілого віку, одностайно наступаючи грудьми на водіїв, відновили статус-кво. Про цю подію писала газета 5 січня 1992 року. Сьогоднішніх вершителів доль – маршрутників – тоді ніхто й уявити собі не міг.

Закон України «Про приватизацію державних підприємств» опублікували 22 січня. Найметкіші відразу кинулися в кашу, що заварилася, і до кінця року дехто встиг відхопити свій шматок пирога у вигляді цілих підприємств та організацій. Тут слід зазначити, що омріяний бізнес давався не кожному. Хтось не мав потужної правової або чиновницької підтримки, інший слабував знаннями. Був великий відсоток інфантильних або менший – просто совісних людей.

У нових умовах стара система також знаходила аргументи проти роздержавлення. Дехто, непогано почуваючись і при суспільній формі власності, не поспішав у ринкові відносини. «Біймося запаморочення від успіхів» цитував у заголовку Сталіна 3 березня генеральний директор обласного торгово-виробничого об’єднання держторгівлі Іван Марковський. Він вважав, що комерціалізацію в торгівлі слід впроваджувати зі знанням справи, вдумливо і без поспіху. Між тим, маса новостворених фірм замість товарного виробництва зайнялася­ перепродажем виробленого іншими. Показовою видається діяльність однієї організації, описана в інтерв’ю Віктора Погрібного «Отже, товариство «Союз»» і подана 28 травня. Фірма, дійсно, перепродувала сільгосппродукцію (зерно, цукровий буряк, садовину, мед, тваринницькі продукти, горіхи) або й просто міняла на метал, прокат, ліс, шифер, товари ширвжитку тощо. Наприклад, з Кіровоградщини везли пару вагонів пшениці або цукру у Закавказзя, щоб, затоварившись там винами й коньяками, обміняти на газетний папір для обласної преси. І на кожній операції мати собі кількаразовий прибуток.

«Кіровоградська правда» стала тепер ще більше зорієнтованою на проблеми сільського виробника. Тож сторінки рясніли рубриками «Село: як жити сьогодні і завтра» (25 січня), «Сівба: а ви готові?» (27 лютого, 3 березня), а також персональною рубрикою Олександра Кердіваренка «На сільських перехрестях». Зрозуміло, кілька наведених подач – то далеко не всі. 21 квітня три автори – Людмила Момот, Валентина Селезень та Олександр Кердіваренко – на цілій сторінці описали у трьох просторових вимірах і в часі Береславку Бобринецького району – «Там, у степу, село». Критерії вибору села: бригадне, віддалене, неперспективне. Намічалася серія таких сторінок, але, здається, щось не заладилося.

Свої особисті рубрики, що регулярно з’являлися, завели також Наталія Кльована «Довір­лива розмова. Читач-газета», Сергій Шевченко «Історія без ретуші», Тарас Бабак «Уроки народознавства».

На Кіровоградщині знайшли золото! Геологи взяли глибинні проби – вміст промисловий! Газета просто не мала права залишити без уваги таку обнадійливу новину.

Тим часом у Кіровограді з’явилися нові банки – «Укрексімбанк», «Укрсоцбанк», «Промінвестбанк». Найбільший галас при народженні вчинив банк «ІНКО», але й найперший збанкрутував. У місті заснували нові газети «21 канал» і «Все про все», з’явився перший журнал «Поріг».

Але між добрих новин вкрадалися і перші тривожні сигнали, так би мовити, міжнародного аспекту. Наприклад, 8 лютого «Кіровоградська правда» звернула увагу, що вже через півтора місяця після Всеукраїнського референдуму про незалежність у Росії на найвищому державному рівні зазвучала вимога включити Крим до складу Росії. З цього приводу Верховна Рада України висловила офіційний протест. Під цей шумок «Кіровоградська правда» влаштувала «круглий стіл» щодо невідомо ким підкинутого питання про перейменування обласного центру. І зразу ж 16 червня зіштовхнулися лобами «П’ять назв для одного міста».

Матеріал «Кіровоградські контрабандисти», 19 листопада оприлюднений у газеті прес-секретарем СБУ Федором Шепелем, сповіщав про спробу вивозу через митницю в аеропорту незадекларованої горілки і брухту кольорових металів. Той брухт був кількома великими мішками із… радянськими карбованцями. Можна уявити, як намучилися вантажники, вергаючи тяжкі лантухи. Хто, що, куди, кому, навіщо, скільки – навіть сьогодні залишається без відповіді. Але вже тоді за тим усім проглядалися каверзи «старшого брата», у які тут ще ніхто не вірив.

13 жовтня Леонід Кучма очолив Кабінет Міністрів України. У грудні найвищий міліціонер області Юрій Кравченко перебрався до Києва на посаду заступника міністра – начальника кримінальної міліції МВС України.

Доки названі люди осмислювали і освоювали нову відповідальність, набіг і 1993 рік.

У першому ж числі «Кіровоградська правда» влаштувала «Новорічний вогник» із вітаннями, гостями, дружніми посиденьками. Вітали нардеп Володимир Ігнатенко, чиновник молодої генерації Костянтин Рейзвих, довгожителька з Бережинки Параска Грішнова, художник Микола Добролежа.

«Тільки сліпий не побачить, а глухий не почує». Так називався відкритий лист, опублікований 23 січня в газеті, підписаний чотирнадцятьма профспілковими лідерами основних підприємств Кіровограда і направлений Кравчуку, Плющу, Кучмі, Стояну. У листі проаналізували тогочасне становище Кіровоградщини. Воно було не те, щоб катастрофічним, але й не нормальним. Не хочеться­ принижувати державницького пориву голів профкомів, втім відчувалося, що без стусана їм у бік тут не обійшлося. Припущення підтвердилося – 30 січня «Кіровоградська правда» надрукувала матеріал «Пора визначатися з вибором шляху» першого заступника голови облдержадміністрації, президента обласної спілки промисловців і підприємців Едуарда Рейзвиха, де ще більше актуалізувалися тези згаданого відкритого листа.

Директор «Червоної зірки» Василь Гутник описав, як колективу вдалося завдяки потенціалу людських душ, майстерності й таланту виконавців вийти з екстремальної ситуації перехідного періоду. «Ринок без прикрас» 20 лютого – так називалася його стаття.

Редакційний колектив зустрівся­ з міським головою Василем Мухіним і його заступником Анатолієм Перевозником. Керманичі обласного центру прийшли поговорити про міські проблеми та роль газети у висвітленні. У звіті 12 червня загальними реченнями надрукували зміст перемовин. А що то були саме перемовини, стало зрозумілим із реальних дій обох підписантів угоди дещо пізніше. Першою ластівкою спів­праці став матеріал «Куди «поїде» Кіровоград? На аеродром» про проб­лему розширення меж міста. Куди не поткнися – щось заважає. І ось тільки в напрямку аеропорту є вільна для забудови земля. Але вона належить військовому відомству, з яким міськрада не в силах змагатися. Сам же аеропорт перенести в Канатове. Ось група кіровоградців на чолі з Анатолієм Перевозником і виставила під стінами Верховної Ради щось на зразок пікету. З десятка народних обранців від Кіровоградщини вимагали зустрічі тільки з Панченком і Шишкіним. Можливо тому, що ті представляли Кіровоград. Розмову почули з обох боків. Однак, з висоти сьогоднішнього дня, через чверть століття, видно, наскільки проблема була надуманою і популістською. Місто не забудовувалося ні на сантиметр у бік аеропорту.

Усі ті відкриті листи, пікети, інші сигнали до столиці спонукали приїзд Прем’єр-міністра Кучми на Кіровоградщину. Репортаж 15 липня про перебування високого гостя розгорнув сторінки під пером Юрія Репейника. Читачі дізналися, що нададуть «Комбінату у Долинській – зелену вулицю», що «КрАЗ береться добудувати ливарний завод» у селищі Новому, що «Червона зірка» на своєму застарілому обладнанні довго не протягне, що прем’єра зацікавив комбайн «Гайворонець» і ще багато іншого.

З початку року «Кіровоградська правда» під новий логотип запровадила популярний розділ «100 рядків у номер». У ньому 17 липня згадувалися «гарячі точки СНД» і виказувалося побоювання, що кремлівський шабаш щодо майбутньої долі Криму рано чи пізно відлунить бідою. Як у воду автор дивився.

Газета відверто фліртувала з банками. «Банк професіоналів» – довірчо нашіптувала потенційним клієнтам 10 липня і наводила приклад «Гідросили», що тримала кошти в Кіровоградському регіональному управлінні «Промінвестбанку». А банк замовляв і щедро оплачував рекламу, забираючи час від часу під неї по цілій великоформатній сторінці. Паралельно виник подібний «роман» і з «Приватбанком».

Такі орієнтири газети дозволили Олександру Кердіваренку в одному з матеріалів з повним правом запитати: «Де ті, хто лякав нас голодом?».

 

 

фото: архів «КП»