Століття «КП». 1984

, опубліковано в Століття «КП»

01044Країна знову попрощалася з генсеком – на цей раз із Андроповим. Йому на зміну заступив Черненко. Область тим часом переймалася, як утримати людей у селах. Житло було найкращим мотиватором, тож нові будинки, як гриби, виростали на території. Щоправда, якість їх була далека від бажаної. Про це і писала «Кіровоградська правда».

Стаття Вовченка «Кіровоградський сувенір» за 1 січня і програма «Час» всесоюзного телебачення сповістили, що комсомольсько-молодіжному колективу імені 60-річчя ВЛКСМ цеху №2 заводу радіовиробів присудили Державну премію СРСР. Те стало справді подарунком для дільниці під проводом Раїси Кащеєвої, де виготовлялися сувенірні малесенькі, мов сигаретна пачка, радіодинаміки для дротової мережі.

У цьому ж числі газети Броніслав Куманський у нарисі «Ательє для Білосніжки» розповів про майстра-закрійника Валентину Ірху, котра шила одяг для незвичайних замовників. Її «клієнтами» були персонажі вистав лялькового театру.

4 січня газета сповістила про вибори до Верховної Ради СРСР, які мали відбутися рівно через два місяці. Зарясніли списки кандидатів у депутати, перелік виборчих дільниць, заголовки типу «Високого довір’я гідні», «Народні висуванці», «Велика відповідальність», «Названо достойних» тощо.

У «Кіровоградській правді» відновили рубрику «З підприємств і будов». Першим у ній став репортаж «Старт ливарників» із чавуноливарного заводу, – того, від якого народилося селище Нове. Знову з 5 січня замелькали гасло «Продовольча програма – справа всенародна», матеріали «Аграрно-промисловий комплекс» із відповідними наголосами. Це означало, що харчова проблема в країні ніяк не давалася до вирішення.

Зачастили матеріали «Йшли танки в атаку», «Орден лейтенанта», «Той незабутній січень», «Війна, війна, війна», «Ворог не пройшов».

У рубриці «Кіровоград і кіровоградці» подали серію про почесних громадян міста – Родімцева, Жадова, Самчука та інших, дотичних до тих пам’ятних днів. Увесь рік став зоряним для крає­знавства з воєнної тематики. «Небо для дівчат» Михайла Біденка про Героя Радянського Союзу «нічну відьму» Антоніну Худякову з Олександрії (29 січня), «Шумів суворо Чорний ліс» Максима Пушкаря про партизана Ілька Діб­рову (31 січня), «У небі Балтики» про загиблого уродженця Первозванівки Тимофія Витопова (4 лютого), «Прорив» Віктора Ганоцького про Героя Радянського Союзу Дмитра Осатюка, котрий пов’язав післявоєнне життя з Кіровоградом (14-18 лютого), «Броньова гвардія Ленінграда» учасника війни Василя Саржевського (5 березня), «На Захід!» Іллі Гельмана (1 липня), «Партизанський комбриг» про уродженця села Іванівки Олександрівського району, який водив у білоруських лісах цілі з’єднання народних месників (16-28 вересня). Тему піднімали профільні рубрики «Кіровоградський напрям», «Прапор Вітчизни», «У пам’яті народній». До них часто підпрягалися «Недільна панорама», «Степові кларнети» та інші, славлячи незламну волю наших героїв у Великій Вітчизняній війні. Але про іншу війну – афганську – ні «Пульс планети», ні «Світ за тиждень», не кажучи вже про інші розділи, не обмовилися жодним словом. Це й зрозуміло, бо йшов «круглий» сороковий рік визволення Кіровограда і всієї України. А участь Радянської армії у афганській авантюрі не афішувалася, хоча паралелі між двома війнами дехто намагався намітити.

Багато уваги в газеті приділяли виконанню рішень партійних форумів. 7 січня почалася ХХІ обласна партійна конференція. Тривала до 10-го, висвітлюючи виконання рішень грудневого 1983 року Пленуму ЦК КПРС. А 13 січня почався Пленум ЦК КПУ. Під цю марку область 24 січня прийняла соціалістичні зобов’язання.

Обласний центр розростався. Новий район з основною магістраллю проспектом Маршала Конєва уже спроектували і починалося його будівництво. Більше 13 тисяч жителів готувалися заселяти новобудови, радувала містян «Кіровоградська правда» 21 січня. Однак, «Історія одного новосілля» 15 квітня від Михайла Піскового була не в ейфорії від якості житлового фонду, що споруджувався.

Місто долало труднощі розвит­ку, брало за руку ділків різного штибу. А що вони нікуди не зникли і при андроповському «закручуванні гайок», говорив матеріал 31 січня «Куди поділась гречка». Журналіст Олена Басенко виявила, що штучний дефіцит виник внаслідок приховування популярного харчового продукту від масового споживача. «Прес-клуб: економіка і ми» узяв 4 лютого під журналістський мікроскоп заводи «Гідросилу» і «Друкмаш». Автори Спектор і Пісковий в аналізі «Процент економії» констатували, що той процент мав би бути значно більшим. Дещо пізніше Анатолій Романюк із такими ж критеріями підступився до раціоналізаторства на олександрійському «Автоштампі».

9 лютого помер радянський лідер Юрій Андропов. За генсеківським стандартом йому виділено 11 і 12 лютого по дві траурні сторінки. Похорон відбувся 15 лютого. Костянтина Черненка обрали на пости, що звільнилися.

Володимир Босько 19 лютого розкрив витоки творчості польського письменника Ярослава Івашкевича. «Земля, яка мене сформувала…» дає відповідь – це Україна і Єлисаветград, де майбутній літератор закінчив гімназію.

26 лютого в «Кіровоградській правді» оприлюднили біографії людей, запропонованих областю до ВР СРСР. Це фрезерувальник із «Гідросили» Іван Мошнягуца, перший секретар обкому Микола Самілик, доярка колгоспу «Зоря комунізму» з Новоархангельського району Марія Монаша, знатний механізатор Олександр Гіталов і якийсь Борис Бакін з Уралу. І зразу ж побачила світ серія нарисів про кандидатів: «Вірність землі», «Право бути першою», «В одному строю» тощо.

А вже 4 березня – «Курсові партії вірні! Свято народовладдя! Схвалюємо, підтримуємо! День для щастя, для добра! За розквіт Вітчизни, за мир на землі!» – все злилося у день виборів в один суцільний речитатив, де губилися поодинокі голоси і окремі, навіть найправильніші заклики.

Вперше в обласній практиці 10 березня, поряд із вшануванням переможців соціалістичного змагання, назвали тих, що плелися у хвості. Трапилося так, що відстаючими виявилися вчорашні передовики – об’єднання «Олександріявугілля», «Червона зірка», кіровоградські взуттєва і кондитерська фабрики, олександрійські заводи електро-механічний і підйомно-транспортних машин, деякі колгоспи.

Тим часом Михайло Біденко 17 березня організував «Прес-клуб: економіка і ми», де дав рекомендації використати сировинну базу звалищ. «Другі надра чекають» називалася в газеті його стаття на цю тему.

Відновилися польові роботи. «Полю весняному – щедрий засів!», закликала газета 20 березня аж на трьох сторінках. На почин відразу ж відгукнулися цілою сторінкою працівники «Зорі комунізму» з Надлака: «Людьми ставиться, людьми славиться». П’ять їхніх монологів запевнили, що все в них вийде.

І в цьому ж номері подали «Анатомію падіння», де голова правління колгоспу «Комуніст» Іван Козяр завалив господарство, а потім, увійшовши в конфлікт з парторгом Пономаренком, опустився до рівня анонімника-наклепника на своїх односельчан (Листопадове, Андріївка Новомиргородського району). Одержав три роки позбавлення волі.

Тривало освоєння космосу. З 8 лютого до 11 квітня на орбітальній станції «Салют-7» побували п’ять радянських космонавтів (Атьков, Малишев, Кизим, Стрекалов, Соловйов) та індус Ракеш Шарма. На цю ж станцію літали 17-29 липня Джанібеков, Савицька, Волк. Усі польоти і операції екіпажу у відкритому позаземному просторі висвітлювалися у «Кіровоградській правді».

Життя то виходило на ясне сонце, то ховалося в тінь і нав­паки: олександрійських шахтарів то критикували за невиконання поставлених виробничих задач, через місяць – 24 квітня – нагородили орденами й медалями півсот­ні чоловік.

Наказом Міністерства чорної металургії СРСР 19 червня організували дирекцію Криворізького гірничо-збагачувального комбінату окислених руд у Долинській. Себто, майбутній гігант металургії одержав права «громадянства». Почалося його багатостраждальне будівництво.

Цього ж року у Маловисківському районі розпочалася активна стадія спорудження ще одного стратегічного об’єкту економіки – Новокостянтинівської уранової шахти та забезпечення розвіду­вальних і гірничо-капітальних робіт, які планово виконувалися до початку 90-х років минулого століття.

Для утримання людей на селі приймалися різні програми. Веселівка, що неподалік обласного центру, наприклад, забудовувалася силами кіровоградських підприємств особняками для окремих сімей. «Червона зірка», «Гідросила», «Радіовироби», «Друкмаш» сподобилися на п’ять будинків кожний. Дрібніші заводи й організації – по 1-2. Найкраще і найшвидше з завданням упорався завод радіовиробів, писав 6 травня і 2 вересня Юрій Матівос. «Новосілля на вулиці Шефській» першою святкувала родина молодих спеціалістів-учителів Володимира і Галини Вольських.

28 липня в Лос-Анджелесі відкрилися XXIII Олімпійські ігри, в котрих не брали участі СРСР і соціалістичні країни за винятком Румунії та Китаю. То був бойкот у відповідь за відмову США від участі в Московській олімпіаді 1980 року. «Кіровоградська правда» теж не втрималася, щоб не заявити 29 червня у статті «Під знаменами «хрестового походу» про небезпеку для радянських спортсменів брати там участь. Мовляв, сіоністи та українські буржуазні націоналісти тільки чекають нагоди для своїх чорних замислів. А тут ще й президент Рейган десь прилюдно і невдало пожартував: «Дорогі американці, я радий повідомити вам, що щой­но підписав закон про оголошення Росії поза законом на всі прийдешні часи. Бомбардування почнеться через п’ять хвилин». Зрозуміло, одержав одразу різку відповідь: «У Радянському Союзі з осудом ставляться до безпрецедентно ворожого випаду президента США. Подібна поведінка несумісна з високою відповідальністю, яку несуть керівники держав, насамперед тих, що володіють ядерною зброєю». Обидві заяви враз стали «хітами» в розділах «Пульс планети», «Світ за тиждень», «Світ капіталу».

З 9 вересня Карпов і Каспаров ділили шахову корону.

У кінці жовтня здали в експлуа­тацію Байкало-Амурську магістраль. І ніхто вже не пам’ятав, що її будівництво почалося ще в 1934 році руками в’язнів ГУЛАГу.

Між тим матеріали «Село і побут», «І «вибачте» не сказали» та інші, написані Миколою Семенюком за листами до газети, були приземленіші, далекі від глобальних світових проблем.

Тут тільки диву даєшся, як багато деталей із роману-антиутопії «1984» Оруелла, написаному сорок років до того, співпали в СРСР із реальним 1984-им.

 

01045

фото: архів «КП»

e-max.it: your social media marketing partner