Рора – Лола
Рора з одногрупниками готувала творчий вечір. Вона була бездоганним організатором, тому за університетські вечори відповідала саме вона.Михайле, ти граєш неймовірно! Ми зараз готуємо одну пісню для творчого вечора, тому ти нам дуже потрібен, – Рора вперше звернулася до Михайла, коли почула його виконання на гітарі.
Рора і Михайло стояли на студентській кухні. Хлопці грали на гітарах різні пісні, здебільшого ті, які замовляли дівчата. Рора того вечора нічого не просила. Вона лише слухала і дивилася на третьокурсника Михайла, який перевівся до них із заочного відділення, а не навпаки, як робить більшість студентів. Він лише грав, а його колега, значно сміливіший, грав і співав добре відомі хіти.
– Авроро!.. – несміливо звернувся.
– Можна Рора, – вона зупинила Михайла. – Для друзів я Рора.Сподіваюся, ми станемо друзями, адже ти не відмовиш мені у проханні, правда?
– Розумієш, Рора! У тебе дивне і гарне ім’я… Все було б добре, якби я не боявся сцени. Ця проблема у мене ще зі школи.
– Пообіцяй, що ти наберешся сміливості і прийдеш до нас на репетицію у вівторок у 212 аудиторію. Буде лише друга репетиція. Познайомлю тебе з усіма. Я теж колись боялася виступати, виходити на сцену і навіть слова писала на листочку, щоб сказати все, що хотіла. Повір мені, я тобі допоможу подолати цей страх! – сказала з надією.
Михайло посміхнувся на слова нової знайомої. Вперше бачить цю дівчину, але чомусь їй вірить.
– Не знаю чому, але я тобі вірю, – сказав.
Того вечора вони ще довго розмовляли. Їхні друзі пішли в нічний клуб танцювати до ранку, а вони непомітно відстали. А потім зрозуміли, що обоє йшли зовсім не в нічний клуб, а в затишну кав’ярню, яка неподалік гуртожитку.
– Рора, ну де ви з Михайлом? – телефонувала подруга.
– Ми де? – розсміялася, зрозумівши, що вони абсолютно не там, куди планували йти. – Ми за кілька кроків від нашої кав’ярні.
– То вас чекати? – подруга не задавала зайвих запитань.
– Рора подивилася, як Михайло крутив головою, кажучи «ні». Вона теж саме відповіла подрузі.
– Як таке може бути? – Рора знову розсміялася переливчастим сміхом, адже ще нікому не вдавалося її так заговорити, щоб вона змінила свій маршрут.
– Мабуть, нам не по дорозі з ними, – Михайло теж сміявся. – Ну що, давай у середину. Не стоятимемо ж ми на вулиці у січні.
Обоє замовили каву з корицею. Всміхнулися на свій вибір. У кав’ярні звучала «АВВА» із «The Winner Takes It All». Рора відчувала мелодію кожною клітинкою, вона розчинялася у словах нового знайомого, якого хотілося відкривати, пізнавати, досліджувати. Навіщо це їй, ще не зовсім розуміла. Але саме зараз вона хотіла знати про нього все.
– Я з цією проблемою довго живу. Скажу тобі по секрету, я навіть пішов із музичної групи, бо дуже ніяковів на сцені. Навіщо мені через це нервувати? – Михайло відповідав на питання Рори, коли вони сиділи і грілися за кавою.
– Пішов із групи і прийшов в університет на стаціонар?
– Можна і так сказати. Я міг би піти працювати, заробляти гроші. Але і я, і мої батьки завжди наполягали, здобути професію, а вже потім іти у самостійне життя. Тому так довелося, – Михайло потроху розповідав про себе, адже Рора задавала питання одне за одним.
На якусь мить хлопець зупинився. Йому 22 роки, але в нього є таємниця. Він не знав, як про неї сказати, тому спочатку вирішив промовчати. Він хотів теж розпитати про дівчинку Рору, найперше – хто їй придумав таке рідкісне ім’я, навіщо їй, майбутньому дизайнеру, займатися організацією творчих вечорів, чому вона досі не знайшла своє кохання, чи любить вона дітей…
– Роро, вечір минув. Ти про мене тепер знаєш майже все, а я про
тебе – нічого. Точніше одне слово – Рора, – казав, коли вже провів її до гуртожитку.
– Ціле життя попереду, Михайле. Ти приходь на репетицію, продовжимо розмову, – сказала на прощання і йшла до дверей. Не спізнилася, до гуртожитку прийшла вчасно.
– І Михайло таки прийшов на репетицію. Довго вагався: йти – не йти. Три роки грав у місцевій групі, та коли довелося виходити на сцену, відчував у собі страх. А потім життя перевернуло всі плани, з’явилися нові обов’язки, в серце прийшла біда, не брав гітару, забував за навчання, нікуди не ходив, майже ні з ким не спілкувався, допоки батьки не сказали, що так не може тривати, що у Михайла все буде добре, що він знову буде щасливим.
– А ти боявся, Михайле. У тебе все виходить бездоганно. Нашим ти сподобався, вони підтвердили, що ти – талант. Правда, я
і досі не розумію, чому ти не виступаєш на сцені, – Рора всміхалася, біля неї було тепло, добре, вона дійсно дарувала надію, допомагала, відкривала життя, запрошувала на репетиції і навіть на виставки у музей, а одного разу до театру.
Михайло відчував, що з Ророю його життя змінюється, що він знову вчиться радіти.
– Ти знову поспішаєш додому? А цього разу чому така терміновість? – якось запитала Рора на вихідних, коли вони поверталися з кіно.
– Іншим разом, Роро. Іншим разом розкажу, – поцілував на прощання і знову розчинився у вечірньому місті.
У такі миті Рора думала, що в нього є дружина, що він поспішає до неї, адже як пояснити його поведінку. Він спочатку спілкується по телефону, а потім за десять хвилин прощається і йде…
Цього разу Михайло не давав знати про себе цілих три дні. Спілкування щодня – зустрічі, репетиції, виступи, побачення, розмови по телефону. І раптом пауза. Вона у її житті, назавжди? Де шукати його, чому зник без пояснень, що сталося, невже в нього є дружина? Де шукати хлопця, з яким не хотілося прощатися, який поводився не так, як його однолітки, був мудріший у словах, діях, почуттях.
У них не було спільних друзів, вона не знала його адреси… І коли в такому стані побачила її подруга, якій вона розповіла все на одному подиху, адже уже півроку отак тримала у собі всі вагання, пообіцяла допомогти, адже працює в деканаті і може знайти в документах адресу. І знайшла.
Рора стояла біля його будинку. Що вона скаже, якщо двері відкриє його дружина?.. Скаже, що вона – його одногрупниця, прийшла забрати самостійну роботу, щоб викладач не поставив двійку, адже йому потрібно здавати все вчасно, а домовленості не допомагають.
Двері квартири відкрила жіночка п’ятдесяти років, з короткою зачіскою, у домашньому халаті. Очі такі, як у Михайла.
Мабуть, це мама.
– Доброго дня! Мене звати Рора. Чи вдома Михайло? – не розгубилася.
– Доброго дня! Рора, це ви? Я чула про вас від Михайла, проходьте, будь ласка, він вийшов в аптеку, скоро має повернутися! Надійка захворіла три дні тому, – і жінка закривала двері квартири, допомагаючи скидати верхній одяг, запрошуючи гостю до кухні, ставлячи чайник.
– Бабусю, бабусю, а хто до нас плийшов? – до кімнати забігла маленька дівчинка років трьох, гарне кучеряве волосся, і очі такі, як у Михайла і його мами…
– Боже, я так і знала! Пробачте, пробачте, що я прийшла, – Рора не ви
тримала і ледь не розплакалася.
Мама Михайла покликала свого чоловіка, щоб він забрав малу. Запросила Рору сісти, обом налила чаю, поклала свою руку на її, намагаючись заспокоїти.
– Я знаю про тебе, Роро… Я кожного вечора про тебе слухаю… Ти небайдужа Михайлу…
– Але він не знав, як тобі сказати про доньку, боявся, як ти відреагуєш. Три роки тому у Михайла була дівчина – однокласниця,
з якою вони хотіли жити разом. Після одинадцятого класу вона завагітніла. Втім через хворобу вагітність протікала важко. Пологи були складними, вона не витримала, померла… Лікарі врятувати лише донечку Надійку… Я зараз не можу тобі розповісти все те, що пережив Михайло. Він нічого не хотів, він не знав, як житиме далі. Ми втрьох – Михайло, я і мій чоловік гляділи Надійку. Михайло лише вступив на заочне, пішов із групи, закрився в собі… Важко це все було. Лише наприкінці минулого року ми вмовили його перейти на стаціонар. А потім у його житті з’явилася ти… З тобою він почав повертатися до життя. Це все мав тобі розповісти Михайло вже давно, але він не знав, як ти відреагуєш, і не хотів тебе втрачати, – жінка ще тримала Рору за руки.
А Рора розплакалася: як, чому, навіщо?.. Тепер усе зрозуміло, але як він це все тримав у собі, скільки пережив і перетерпів.
– Ось чому на багато речей він дивиться не так, як усі, бо зрозумів ціну життя, – Рора почала аналізувати їхнє знайомство і спілкування. – А як дівчинка? Їй краще? Ви казали, що вона захворіла!
– Так, краще! Закінчився сироп від кашлю. Михайло зараз має принести.
– Це добре, що одужує.
У цю мить до кімнати забігла Надійка, яку не міг втримати дідусь.
– Мала росте допитливою, їй дуже кортіло знати, хто там сидить на кухні, – до кімнати зайшов дідусь за малою.
– Мене Рора звати! – дівчина присіла до Надійки!
– Лола? – мала не вимовляла букву «р» і всі почали сміятися.
– Гаразд, поки можна і Лола. А тебе як звати?
– Надійка, а хочеш, я покажу тобі свою ляльку? – дівчинка навіть не дочекалася відповіді, взяла ЛолуРору за руку і повела до себе в кімнату, де біля комода була купа м’яких іграшок, серед яких і велика лялька. – Це мені Дід Молоз подалував, адже я була чемна і слухалася татка, бабусю і дідуся…
Батьки Михайла стояли збоку і дивилися, як Надійка розповідає ЛоліРорі про свої іграшки, як їх звати, де вони живуть. А Рора все розпитувала і розпитувала, то про тигра, то про собачку, то про дельфіна... Непомітно до квартири зайшов і Михайло, помітивши на вішалці речі Рори, розхвилювався. А коли підійшов ближче до батьків – завмер. Там була гармонія – Надійка вже дістала книжечку про пори року, а Рора з неї читала віршик.
– Тато, а до нас Лола прийшла! Чому вона ланіше не плиходила? – мала першою побачила, що у дверях кімнати стояв татко.
– Привіт, Лола! – посміхнувся Михайло.
– Привіт, тато. Ти чому раніше не приводив до Надійки Лолу? – Рора продовжила тему малої, а Михайло в очах помітив, що не буде образ, розлучень, суму і печалі, він відчув, що буде нове життя.
– Тато, нехай Лола піде з нами гуляти! – Надійка не вгавала і тулилася до Рори, немов знала її дуже давно.
