Невловима
Лариса Віталіївна любила вихідні. Це особливі дні, коли вона читає газети, перевіряє зошити, пече пироги, зустрічає гостей. Вихідні – це смачні дні для себе, коли весь світ залишається за вікном, а ти живеш своїм...Лариса Віталіївна завершувала перевіряти зошити. Цього тижня вона дала дітям завдання написати твір на тему: «Ким я себе уявляю через двадцять років?». Скільки тут мрій, ви навіть не уявляєте! Іринка хоче бути перукарем, як хрещена, Даринка – вчителькою, як бабуся, Степан – фермером, як батько, Катруся – артисткою, щоб показували по телевізору, Соня – лікарем, бо мріє всіх вилікувати і щоб ніхто ніколи не хворів. І, звичайно ж, ще є мрії стати співачкою, стилістом, агрономом і навіть космонавтом.
Такі мрії у п’ятикласників ще, ой, як можуть змінитися. А можуть і ні, якщо вони справжні і заслуговують на здійснення.
– Доброго дня! Ваша пошта! – Лариса Віталіївна почула, як стукає поштарка, легенько відкриваючи двері.
– Привіт, Марусечко! Ой, дякую, дякую, тобі за пошту! – жінка радісно брала газетки, розпитувала у листоноші про новини в селі.
За десять хвилин дізналася чимало: баба Оля з сусідньої вулиці захворіла, тож викликали цю ніч швидку; до сім’ї Несвітайлих приїхали онуки зі столиці; сьогодні скасували автобус до міста через ожеледицю. Таке маленьке село, розташоване від міста лише за десять кілометрів, у якому все про всіх знають. Жінка подякувала за пошту і попрощалася з поштаркою.
Лариса Віталіївна поклала на стіл газети і так смачно вдихнула цей запах сторінок, ніби щойно привезли їх із друкарні.
Її улюблена «Кіровоградська правда». Як давно вона її читає, не злічити, мабуть, ці роки… Відколи себе пам’ятає маленькою допитливою дівчинкою, яка хотіла знати все і про всіх. У їхній сім’ї ця газета була завжди. З неї дізнавалися про всі новини, історії про людей різних професій і покликань. Вона пам’ятає, як дідусь їй читав історії з газети, як мама читала рецепти, як сама читала статті. Навіть більше – писала кілька разів вірші і нариси, вкладала їх у конверт і надсилала до редакції. Це все ніби було так недавно… А ту газету, де надрукували її вірш, Лариса Віталіївна береже досі у скриньці з дорогими серцю споминами.
– Діти, сьогодні нашу лінійку розпочнемо з приємної новини – з привітань учениці сьомого класу Ларисі. Її вірш надрукували в обласній газеті «Кіровоградська правда».
Його прочитає вся область! Вітаємо і бажаємо натхнення для творчості! – директорка вперше відзначила Ларису перед усією школою, від чого дівчина була неймовірно щаслива.
Після того Лариса списала чимало зошитів своїми віршами. Та й зараз, буває, пише… Пише вірші про дорогі серцю речі, важливі почуття, далекі мрії… І складає все те добро у шухлядку, немов боїться комусь показати, адже там – сокровенне.
…Ларисі Віталіївні 27 років. Усе життя прожила в селі. Тому вибір, де працюватиме після університету, впав одразу на рідну школу, у якій сама здобувала знання. Жила у бабусиній хаті, а її батьки на сусідній вулиці – у власній. Дівчина захотіла бути самостійною, тому вирішила, що буде саме так. Але не вистачає тій самостійності щастя, думали в селі. Ні чоловіка, ні дітей...
– Он, учителька йде! Гарна, струнка, не курить, не п’є, лихого слова від неї не чула. Справною господинею була б для чоловіка! – перешіптувалися на лавочці бабусі.
– І діток їй пора. До чужих ставиться, як до рідних. Ще ніхто в селі не скаржився, що вона чиюсь дитину лаяла. І дітки її люблять, туляться, – бабусям не було спокою.
Чи не хотіла цього Лариса Віталіївна, чи не мріяла?.. Хотіла, мріяла, але… Берегла у серці кохання, ніби вчорашнє.
Коли навчалася в університеті, закохалася в одногрупника, – такого сміливого, веселого і мужнього Дениса. Спершу соромилася його, очі опускала долу, боялася зустрітися в коридорі чи взагалі залишитися наодинці. Боялася, що її почуття помітять одногрупники чи сусідки по кімнаті, або ж інші дівчата з гуртожитку. Страшно було на люди показувати свої почуття… А тим часом тихенько мріяла. Як він візьме її за руку, як водитиме вулицями міста, як запросить у кав’ярню і запропонує чаю, як колись подарує ромашки чи пригостить цукерками. Таке світле кохання полонило її серце вже на першому курсі… Намагалася не думати, готувалася до пар, учила конспекти, ходила на практику у школи, намагалася відчути міське життя, навіть із дівчатами бувала на дискотеці в нічному клубі. Вона мала стати міською дівчиною з сильним характером. І ставала… Коли не бачила Дениса – ніби все складалося ідеально, щойно він з’являвся – все сипалося з рук.
– Ти знаєш, ми ніби і навчаємося разом, але за весь перший курс не пригадаю, щоб ми з тобою спілкувалися чи відпочивали в одній компанії. Ти для мене невловима, – якось зупинив її хлопець перед лекціями на початку другого курсу.
– Невловима? Якби було бажання – впіймав би, – гостро відповіла, посміхнулася своєю милою посмішкою і пішла на пари.
– А Денис так і залишився в коридорі. Щось є в цій дівчині особливе, захоплююче…
Лариса за це літо сильно змінилася: де взялося у ній скільки сміливості – і сама не знала. Вона вже не боялася і не ховалася від Дениса, не уникала зустрічей, а стала вільнішою, упевненішою. Мабуть, таки життя в місті зробило своє.
– Ти знаєш, Лорочко, я досі не можу зрозуміти, чому раніше тебе не помічав. У тебе гарна зачіска і теплий колір волосся.
Біля тебе, як біля сонця, – Денис захопився одногрупницею, засипав її компліментами, дивувався своїй неуважності.
А Лариса розчинялася у його словах. Нарешті такі жадані слова, погляд... І таке довгоочікуване зізнання... Майже рік уявляла перше побачення з ним… Вона – у легкій синій сукні, такого ж кольору, як
її очі, а він – із квітами. Вона була романтичною натурою до кінчиків волосся, тому свої побачення малювала лише так і навіть описувала у віршах.
– Тримай ромашки! – протягнув улюблені квіти.
– Звідки ти знав про ромашки?
– Серце підказало!
Такі щирі слова, довіра. Усе було так легко і просто, ноги робилися ватяними, голова крутилася і здавалося, що отот з’являться крила і вітер підхопить до самих небес.
– Ти бачиш он ту картину, – показав Денис на літній парк із закоханою парою. – То мій друг автор. Він дуже талановитий. Захочеш, він і нас намалює!
Лариса з ним відкривалася. І змінювалася. Вона з ним росла – розквітала, наповнювалася любов’ю. Ставала такою жіночною. Вона раділа кожному дню, кожній миті. Та роки навчання спливли і їхня історія, яка, здавалося б, мала закінчитися щасливим акордом, раптом обірвалася.
– Ти розумієш! Я хочу їхати за кордон. На мене там чекають.
Мама домовилася про стажування в одному ліцеї. Там будуть перспективи. Я не хотів тобі раніше казати, але завжди мріяв побувати за океаном, там жити і розвиватися.
Щойно все налагодиться, я отримаю досвід і старт, повернуся, повір мені, – Денис далі словами так гарно будував спільне майбутнє…
Але Лариса ніколи не прийме такого рішення – поїхати за тисячі кілометрів і десь там шукати щастя... Вона уявляла все поіншому: романтична пропозиція, її радісне «Так», нове життя у місті, спільні бажання… Але… У них були різні мрії… І кожен до них ішов своєю стежкою…
Прощалися… Довго прощалися. Він її заспокоював, просив не плакати, просив повірити, чекати, казав, що обов’язково повернеться до неї, його Лорочки, його дівчинки…
Лариса повернулася у село, їй пообіцяли місце вчительки у рідній школі. Вона почала готуватися до роботи – знову купувала зошити в лінійку, строгий діловий костюм на перше вересня. Вона стала Ларисою Віталіївною… Тепер її дні наповнювалися дитячим сміхом і галасом, домашніми завданнями, контрольними і самостійними роботами, диктантами, батьківськими зборами, літературними вечорами… У школі вона себе максимально завантажувала, аби тільки менше думати про те, як він там, як живе без неї, як його мрія, чи збувається… І зараз, перечитуючи дитячі твори про мрії, вона знову згадує про нього.
Про свого Дениса, який розкривав її і наповнював любов’ю, змушував ставати іншою, кращою…
Лариса заварила запашного чаю і знову відкрила «Кіровоградську правду». Перед очима – оповідання про кохання. Перечитала – там історія, як дівчина покинула все і поїхала за коханим, як відмовилася від усього і почала хтознаде будувати з ним нове життя. Лариса знову поставила собі питання: чи змогла б сама зараз, крізь пройдені роки, змінити все?.. Чи покинула б дітей, школу, село, зрештою, звичний ритм життя заради кохання?..
…На календарі 1 лютого. Лариса Віталіївна готує з учнями святкову програму до дня Святого Валентина. Репетиція пісень, читання ліричних віршів, придумування сценок… Вона розчиняється у шкільному житті. Знову все сокровенне ховає у скарбничку з дорогими серцю споминами.
– Після школи обов’язково на пошту, – подумала вона. – Оформити передплату на «Кіровоградську правду». Дивна манера робити це в лютому, а не в грудні, але вже так звикла.
Сніг притрусив стежку і зробив її білоюбілою, ніби полотно, на якому можна було малювати картини нового життя. Лариса Віталіївна планувала, що після пошти зайде до батьків, бо на вихідних не встигла. Двері у приміщенні пошти чомусь були відчинені. На вулиці холодно, не бережуть тепло, подумала.
– Доброго дня! – привіталася з порогу. – А що це у вас двері відкриті?
– Ось і вона, ваша Лариса Віталіївна, – почула відповідь на своє питання.
І не встигла здивуватися, як помітила, що до неї прямує чоловік… Високий, мужній, закутаний у шарф, одягнений у темне пальто… Аж раптом – знайомі кроки, риси обличчя, посмішка…
– Денис? Денис, як ти сюди потрапив? – зраділа, зовсім не очікуючи, бо вже втратила всі надії на зустріч.
– Автомобіль у дворі, на ньому і приїхав, – посміхнувся й одразу обійняв, так тепло і ніжно, ніби лише вчора вони бачилися.
– А ти все жартуєш?
– Я просто не знав, де шукати твій будинок. Подумав, на пошті знають все, а тут і ти зайшла.
– Я завжди цього дня оформлюю передплату на «Кіровоградську правду»!
– Тоді для тебе цей день буде пам’ятним на все життя!
За традицією – Лариса Віталіївна оформила передплату на газету собі і батькам. А потім разом із Денисом сіла в його автомобілі. Він тримав її за руку, вкутував в обійми і хотів так багато розповісти...
– Де ти був усе моє життя?
– Як і казав тобі, втілював свою мрію. І ти знаєш, все вдалося! Тепер ось повернувся у місто. Тепер буду тут, поряд із тобою. Мені тебе там так не вистачало. Господи, якби ти тільки знала! Я так давно хотів тебе побачити. Дякувати Богу, могли хоч через інтернет спілкуватися! Але мені так не вистачало твоїх обіймів, твого тепла, поцілунків, моя Лорочка, – і він, ніби фокусник, дістав для неї улюблені ромашки і каблучку.
«Щаслива. Надзвичайно щаслива.
Ми удвох здійснили свої мрії. Ми витримали відстань. Дочекалися одне одного… Мрії повинні здійснюватися. І мрія нашого життя вже зовсім незабаром здійсниться – ми чекаємо на народження синочка», – так Лариса Віталіївна розпочала писати оповідання про своє кохання, яке одразу надішле у «Кіровоградську правду», щоб усі знали і вірили у свої мрії і почуття.
