Збережене життя
Сергій Петрович двадцять років працює в жіночій консультації. Стільки ж років він носить білий накрохмалений халат, виписує рецепти, заглядає у монітор комп’ютера і каже жінкам приємні й довгоочікувані слова.У вас уже дванадцять тижнів. Ось дивіться, – медик повертає монітор до своєї худорлявої пацієнтки і показує на екрані маленький плід.
– Так, бачу. То хто у мене буде? – цікавиться майбутня мама.
– Дівчино, тільки дванадцятий тиждень. Ще зарано вам знати, – посміхається лікар, а потім диктує медсестрі дані для заповнення довідки УЗДаналізу.
Дівчина щаслива виходить із кабінету, радіє, що вагітність проходить добре, плід її кохання росте.
Сергій Петрович на якусь мить дістає зпід столу журнал із кросвордами, бере ручку, читає завдання і встигає вписати кілька правильних відповідей. Ця його юнацька звичка переросла у добру традицію, яка вже закріпилася роками. Йдучи на роботу, він обов’язково загляне у газетний кіоск, де купить свіжий журнал із клітинками.
Двері кабінету відкрилися. Жінка років тридцяти п’яти невдоволено протягнула медсестрі направлення на УЗДобстеження. Сергій Петрович поглянув на випуклий живіт пацієнтки і зробив висновок, що вона десь на шостому місяці вагітності.
– У вас буде хлопчик, – повідомив медик, провівши обстеження.
– Хлопчик?.. – перепитала пацієнтка, але без особливих емоцій.
– А ви хотіли дівчинку? – посміхнувся Сергій Петрович, адже знав, що жінки потім однаково люблять своїх дітей.
– Я нікого не хотіла, – відрізала пацієнтка, сідаючи на кушетку.
– Вам запізно робити аборт, – сказав медик, розглядаючи вагітну.
Йому завжди важко було сприймати слова жінок, які казали про аборт. Добре, що він не гінеколог і йому не потрібно переривати дитячі життя. Скільки до нього приходило отаких безвідповідальних жінок? За двадцять років роботи –багато. Вони озвучували різні аргументи, виправдовуючи себе, і зовсім не думали про маленьке життя під серцем. І тим жіночим виправданням не було кінцякраю: або занадто молода, або хлопець покине, якщо народить, або кар’єра попереду, або грошей немає на виховання, або вже є двоє чи троє, а це випадково…
– Що у вас сталося? – запитував, бо пацієнтка мовчки збиралася і нічого не пояснювала.
Але жінка продовжувала мовчати, немов не почула запитання. – У кожного з нас трапляються свої випробування. І ми не повинні дозволяти їм ламати наше життя.
Схоже, ці слова повернули жінку до реальності. Вона стала обличчям до лікаря.
– А як долати випробування? Як прожити на мінімальну заробітну плату? Як самій виховувати синапідлітка? – почала виправдовуватися.
– Звичайно, наше життя непросте. Але ви повинні шукати можливості для свого кращого життя, не вказувати на проблеми, – лікар жив своєю філософією і вважав себе правим.
– Ви знаєте, лікарю, – пацієнтка знову сіла на кушетку. – Якби ж так все було просто, як вам здається…
Жінка намагалася взяти себе в руки і не плакати. Правда, її голос почав тремтіти, немов вона потрапила під дощ. Вона дивилася на Сергія Петровича і розповідала історію, яку до цього моменту носила в собі.
– Я тоді поверталася з роботи. На вулиці вже сутеніло. Не чула, що за мною хтось ішов. Уже відчула, як мене штовхнули на траву. Я хотіла кричати, але той чоловік затулив мені рота, погрожував ножем… Він мене згвалтував, а потім утік.
Мені було так боляче, гидко, я себе почала ненавидіти. Я лежала і плакала. Поряд ніхто не проходив, бо вже було пізно і темно. Я ледь дійшла додому, прийняла душ, випила таблетку і міцно заснула. Нікому нічого не казала. У міліцію не ходила, було страшно, що люди дізнаються, що будуть тикати пальцем. Потім я дізналася, що вагітна від того гвалтівника.., – і жінка розплакалася.
– Вибачте, я не знав, що у вас таке склалося. Пробачте мене, – Сергій Петрович не знаходив собі місця.
– Я нікому не розповідала цього, мені було страшно. Я не знаю того гвалтівника, але у мене тепер під серцем його дитина, – продовжила.
– Не його, а ваша.
Навіть не кажіть собі, що дитина його, від цього вам ще гірше буде.., – лікар не знав, як заспокоїти жінку.
У цей момент двері кабінету відчинилися. То вже була наступна пацієнтка, яка не могла дочекатися, поки вийде попередня.
– Почекайте, одну хвилинку, – попросила медсестра, на що дівчина махнула головою і зачинила двері.
Жінка намагалася себе опанувати. Витерла сльози. Забрала у медсестри результат обстеження і попрощалася.
– Тримайтеся, прошу, – уже на ходу кинув лікар.
Сергій Петрович хотів допомогти згвалтованій пацієнтці. Під кінець робочого дня у записах медичної сестри прочитав, що її звали Оленою. Цілий робочий день думав про неї. Йому на мить здалося, що в її очах помітив якусь надію на те, що вона не буде переривати вагітність…
Після роботи він ще зазвичай лишався на кілька хвилин. Пив чай і розгадував кросворд, але не сьогодні. Інші думки лізли в голову. Він тепер боявся за життя цієї жінки, адже вона дотепер нікому не розповідала, що з нею трапилося. А нині відкрила душу і стривожена пішла.
Сергій Петрович мав їхати додому. Однак автомобіль рухався зовсім в інший бік. Він пам’ятав домашню адресу своєї пацієнтки і за десять хвилин уже стояв біля її будинку.
– Чого вам? – відкрила двері і не зраділа гостю.
– Як ви себе почуваєте?
– Уже краще…
– Я хвилювався.
– Ви за всіх пацієнток хвилюєтеся?
– Олено, вибачте, я не хотів лізти вам у душу. Я побоявся, що щось могло трапитися.
– Не вигадуйте. У мене син, я його не залишу.
– Дякувати Богу. Знаєте, за цілий день різні думки лізли в голову.
Олена слухала чоловіка і не розуміла його поведінки. Вона шкодувала, що відкрила йому душу. Але ж чого правду таїти, стало трохи легше, коли з ним поговорила.
– Чим я можу вам допомогти?
– Ви не повинні мені допомагати, – здивувалася на пропозицію Олена.
– Якщо потрібно буде, ви звертайтеся, – наполягав і протягнув свою візитівку.
За п’ять хвилин Сергій Петрович їхав додому.
Дорогою думав про день, що минає, про Олену.
Йому було її шкода. Він не знав про неї нічого. Але думав про її сумні очі…
Вдома, як зазвичай, було порожньо. Сергій Петрович не любив ці самотні вечори. Діти з онуками приїздили на вихідних, галасували і знову зникали на тиждень, а то й більше. Він жив сам, дружина ще п’ять років тому пішла до іншого. Він досі не розуміє її вибір, як у такому віці можна робити такі рішучі кроки.
Не зрозумів, але прийняв. Зараз вони спілкуються лише про дітей і внуків, всі інші теми – табу. І хоча йому всі ці роки було до болю самотньо, він не хотів, щоб колишня дружина поверталася.
Він уже звик до просторої квартири, приготування вечері, кросвордів… А вдень робота – пацієнтки, які щасливо реагують на те, кого вони чекають – сина чи доньку…
Зараз у голові думки з’явилися про Олену. Він думав про неї і знав, що завтра обов’язково зателефонує, відвезе фрукти, навіть якщо вона відмовиться їх узяти, залишить на порозі. Він вирішив її навідувати, запитувати, як триває вагітність, як вона себе почуває, чи не скаржиться на здоров’я, чи допомагає їй син, чи не хоче вона взяти відпустку і відпочити…
У Сергія Петровича так багато запитань з’явилося до сьогоднішньої пацієнтки, що він не знав із якого почне завтра. Але те, що він з якогось питання таки почне і не відступить від свого, знав уже напевне.
