Дозволене кохання

Так і не змогла тебе покохати. Не змогла! Навіщо повірила: стерпиться-злюбиться? Навіщо думала, головне, щоб тебе кохали і носили на руках? Які дурні сподівання…

Я б могла бути щасливою. Але коли не кохаєш людину, з якою поряд багато років, щастя не буде. Неправду кажуть у романтичних мелодрамах, що людина здатна кохати за двох. Це цілковита маячня! Той, хто кохає сильніше, може тобі готувати сніданки, прати твої речі, цілувати на прощання, летіти в аптеку за таблетками від голови. Лише б ти була щаслива. Хто кохає менше – таких вчинків не робить… У наших стосунках я була тією, хто кохає менше. Я звикла, що для мене все, а я рідко щось могла давати взамін.

Такі стосунки руйнують почуття навіть тієї людини, яка ще вчора здатна була для тебе на все. Це стає помітно одразу. У колі друзів він уже не тримає тебе за руку і не цілує крадькома в шию, а йде до хлопців пити пиво, тебе залишає з іншими. Не готує для тебе якусь вишукану страву, щоб здивувати, а варить звичайний м’ясний суп. Не цілує вранці твої сонні повіки, а кричить з порогу «Ти зачиниш двері?».

«Русю, у тебе мокрі чобітки!

Чому ти без шарфа? Де твоя шапка?» – як давно я чула ці слова…

«Я просто дозволила себе покохати. Тихо, спокійно, щоб ніхто не зурочив. Я познайомилася з Сашком. Він закохався, як хлопчик. Дарував троянди. Щоправда, не знаю, чому він думав, що всі дівчата люблять троянди. Лише через рік зрозумів, що я люблю хризантеми. І вже дарував їх оберемками, ніби хотів загоїти рану», – Руся перечитала свій щоденник, знайдений у шухляді з речами. Як вона гарно писала про почуття, але як багато змінилося з того часу…

Зараз у них двійко дітей. Усе життя обоє жили для них, працювали і виховували. Разом водили в дитячий садок, у школу. Чи була щаслива весь цей час? Не знає.

Але їй було добре з ним. Добре, та й усе. Вона відчувала себе жінкою, про яку турбуються… Весь час дозволяла себе кохати. Поки одна ситуація не змінила життя…

Сталося це на випускному вечорі старшого сина. Спочатку не хотіли йти туди, думали, нехай Владик сам відпочине, але чоловік наполіг.

– Ми одна сім’я. Гроші у нас є. Однокласники Влада будуть із батьками. А чим ми гірші? – наводив аргументи чоловік.

Руся погодилася. Купили новий одяг, щоб гідно виглядати. Урочистості швидко закінчилися, всі пішли святкувати. Діти сиділи окремо від батьків. І тут Руся помітила, як зніяковів її чоловік, коли побачив одну жінку. Руся не знала, хто вона. Але весь вечір спостерігала за його емоціями, які він не міг приховати. Гарна, статна, чорноволоса, з блакитними очима і щирою посмішкою. Вона з чоловіком сиділа навпроти.

– Моя Даринка хоче бути медичною сестрою. Вивчиться, повернеться в рідне місто, влаштую її до себе в лікарню. Правда мій Толя не дуже схвалює її вибір, хоче, щоб вона обрала професію економіста чи менеджера. Але скільки їх уже з такими дипломами? А роботи знайти не можуть, – розповідала Мирослава.

– Наш Влад швидко визначився, ким хоче бути. Ми йому повністю довіряємо. Сказав, що вступатиме на історичний. Ми ніколи не перечили дітям, – додав мій Сашко.

Чоловік Мирослави – Толя, був мовчазним. Він неохоче підтримував розмову, хоча з ним знайомі давно. Він постійно приходив на збори до доньки. Тоді як його дружину Руся побачила вперше.

Уже за кілька годин святкування випускного батьки сп’яніли. Почалися танці і різні конкурси. Сашко завжди був товариським, тож і тут не стояв осторонь.

Мирослава теж не сором’язлива. Вона швидко проходила конкурсні «випробування». А в наступному конкурсі Мирослава і Сашко уже були в парі. Вони то найкраще вальс танцювали, то найбільше компліментів зробили одне одному… Словом, ці конкурси так затяглися, що ні Толя, ні Руся не могли спокійно дивитися на своїх других половинок.

– Мій чоловік завжди активний і веселий у компаніях, але не настільки, як сьогодні, – почала розмову Руся.

– А хіба в усіх компаніях зустрічаєш своє перше кохання? – всміхнувся Толя.

– Не зрозуміла?

– Тільки не кажи, Русю, що ти вперше чуєш від мене про шкільну закоханість свого чоловіка у мою Мирославу.

– Справді, вперше! – зніяковіла. – Я ніколи не розпитувала у нього про перше кохання… А він ніколи і не розповідав…

– Дивна ти. Як це не знати історії про жінок твого чоловіка, які у нього були до тебе?

– Кажу тобі, не знаю! – трішки голосніше сказала Руся і помітила, як її чоловік тримав за талію Мирославу, кружляючи в якомусь конкурсі.

– Якщо тобі цікаво, то я розповім. Бо я ж цю історію знаю, як ніхто інший.

– Розповідай.

– Зустрічатися вони почали в десятому класі. Він бігав за нею ще раніше, але тоді в Мирослави був я. Коли ж я пішов в армію, Сашко таки добився її уваги. Два роки вони, як кажуть, прогулювали уроки. Коли ж я повернувся додому, дізнався про все це. Бо ні мої батьки, ні сама Мирослава про свого нового друга нічого не казала. З армії я прийшов мужнішим, не схожим на хлопчика­підлітка Сашка. Відступати від свого не збирався. Я любив Мирославу і розумів її дівочу наївність та бажання сподобатися хлопцям. Тому із Сашком, який тоді вступав до університету, довелося говорити інакше. Наша розмова закінчилася бійкою, після якої Сашко дав слово не підходити до Мирослави. На цьому їхнє кохання закінчилося, – Толя зупинився, ніби чекав реакції Русі.

– Оце так історія! І що, Сашко жодного разу не бачився з Мирославою? Не повірю, бо добре знаю свого чоловіка! – Руся здивувалася короткій історії про кохання.

– Чому ж не добивався? Він он  і зараз добивається її уваги, хіба ти не бачиш? Вони ще бачилася під час студентського життя. Навчалися у різних університетах, а так сталося, що поселили їх у сусідніх гуртожитках. Я насправді не знаю, скільки між ними тоді було зустрічей і чим вони завершувалися. Але друг казав, що бачив, як Сашко до неї приходив. Тоді знову довелося з ним провести серйозну розмову, щоб він залишив її у спокої. Опісля нашої бійки він, навіть у лікарні лежав з переломом. Потім закінчилося навчання Мирослави. Ми одружилися і переїхали до моїх батьків. Я її дуже кохав, щоб просто так віддати. Народилися діти. Вона в декреті вдома, я спокійний. Їй уже було не до Сашка. Тим більше він зустрів тебе і його життя почало налагоджуватися. Отака, Русю, історія, – закінчив розповідь Толя.

Руся намагалася подумки розібратися, чому раніше чоловік ніколи не казав про своє юнацьке кохання. Втім, вона ж його і не запитувала…

– Ну, а зараз не боїшся, що Сашко її в тебе забере? – всміхнулася Руся.

– Зараз? Та от думаю, чи робити так, щоб випускний дітям запам’ятався на все життя? Чи ти по хорошому забереш свого чоловіка додому і на тому історія закінчиться?

Руся нічого на це не відповіла.

Вона просто уявила, що в одну мить поряд із нею не буде її Сашка, з яким так багато пройдено­подолано… Вона встала мовчки і вийшла із­за столу, попрощавшись із Толею.

– Русю, ти куди? – наздогнав її Сашко.

– Додому.

– А я? Чи ти мене тут самого залишаєш?

– Ти ж не сам. Тобі он як весело.

– Русю, не вигадуй, будь ласка. Додому йдемо разом! Ще не вистачало, щоб ти одна ходила у таку пізню годину. Сину зателефонуємо і скажемо, що ми вже пішли.

Руся притулилася до плеча Сашка і подумала, що у кожного була своя молодість… Важливо те, що у них є тепер.