Він чекав на зустріч
Даринка на вихідних вечорами плела браслетиобереги із жовтоблакитних стрічок і в’язала шкарпетки. Вона створювала для цього у себе вдома затишну атмосферу: заварювала запашний імбирний чай, вмикала на ноутбуці музику і розчинялася у своїх мріяхдумках.Уже два роки вона проводить свої вихідні саме та а волонтерською діяльністю. У будні – робота за графіком, яка забирає купу енергії.
Тій роботі потрібно віддавати себе сповна, жити і горіти нею. Даринка так і робила, бо інакше не могла. Робота для галочки – це не для неї. У житті все повинно йти від серця.
Даринка працювала у книжковому магазині. Знала, на яку поличку краще поставити ту чи іншу книгу. Який краще літературний вечір провести, щоб зібрати повну книгарню відвідувачів. Якого поета чи письменника запросити на презентацію, щоб нова книга розлетілася з книжкових полиць до своїх читачів.
– Дівчино, у вас неймовірні смарагдові очі, які я вже десь бачив.., – сказав відвідувач, чекаючи поки Даринка загорне йому книгу.
Неймовірні? Вже десь бачив?.. Дівчина посміхнулася від цих слів, ввічливо подякувала і опустила очі долу. Вона знову почала гратися святковою обгорткою, у яку обережно загортала книгу «Теплі історії до кави», яку хлопець придбав у подарунок для своєї сестри, як він сказав.
– Гарних зимових свят! – Даринка так само тепло посміхнулася, протягуючи юнаку книгу у такій милій обгортці зі сніжинками, яка тримає таємницю теплих сторінок всередині.
– Навзаєм, Даринко!
– Звідки ви знаєте, як мене звати? – дівчина трохи спантеличилася.
– Бейджик, – всміхнувся хлопець. – Вас видав бейджик.
– І справді, – зашарілася Даринка.
– До мене можете звертатися Матвій.
– Гаразд.
– У вас через два дні літературноноворічний вечір. Прочитав на афіші. Будуть авторські читання місцевих поетів. Вам допомогти в організації?
Даринка завагалася. Чи допомогти? Та ні, завжди справлялася сама – запрошувала авторів, творчих людей, партнерів, журналістів, писала сценарій, знаходила фотографів і відеооператора. А тут ніби й не проти допомоги цього незнайомого хлопця, про якого захотілося дізнатися більше.
– А приходьте 15 грудня о 16 годині. Я робитиму книжкову інсталяцію, допоможете мені! – вирішила.
Він пішов, пообіцявши неодмінно прийти. А Даринка пізніше впіймала себе на думці, що дивиться за ним у вікно, як він крокує засніженою стежкою, залишаючи сліди, немов у її серці…
До заходу залишалося два дні. Звичайно ж, за цей час Даринка зробила б сама книжкову інсталяцію. Однак відкладала на пізніше, бо знала, що він прийде. Вона чекала цієї зустрічі. І знала, що та відбудеться.
– У вас завжди пахне корицею, чаєм і бенгальськими вогнями? – запитав замість вітання Матвій, коли прийшов до книгарні у призначений час.
– Лише ввечері напередодні новорічних свят, – посміхнулася дівчина, підійшовши до Матвія. – І снігом. Пухнастим снігом, який тане на вашому шарфу. Давайте своє пальто і шарф, я покладу речі.
Даринці чомусь одразу стало затишно. За два дні була тривога і хвилювання, а коли він прийшов – стало легко і вільно. Вона його не знала. А він каже, що йому знайомі її смарагдові очі… Як дівчинка, схопилася за цю фразу…
– Пригощайтеся чаєм. Він дуже смачний. Ось також імбирне печиво, подруга сьогодні занесла.
Але я знала, що в мене будуть гості, тому тримала його для вас, – Даринка відчула, як стає сміливішою з цим хлопцем, і їй зовсім не соромно і не хочеться ховати очі.
Матвій смакував печивом із чаєм і уважно слухав, як Даринка розповідала йому послідовність розміщення книг. Тут були художні книги сучасних українських письменників.
За розмовою створили чудову інсталяцію.
– Вперше бачу ялинку з книг. Упевнений, вона здивує відвідувачів вашої книгарні, – посміхнувся і щиро зрадів, що за півгодини вони змогли створити таку чудову книжкову ялинку.
– Зараз я принесу ще іграшки і дощик. І ми її прикрасимо! – посміхнулася Даринка.
Вона пішла за іграшками. А Матвій лишився серед книжкових полиць, за якими ховаються різні історії. Хлопець думав про смарагдові очі Даринки… Він знає ці очі, він знає Даринку, а вона його – ні. Він знає, що вона чуйна дівчинаволонтерка, яка вечорами в’яже шкарпетки і плете браслетиобереги…
– Даринка завжди була такою. Ще з дитинства робила людям добро. Потрібно перевести бабусю через дорогу чи прибрати у квартирі в сусідкипенсіонерки – вона перша. Коли була студенткою, – збирала одяг для багатодітних сімей, пекла печиво на продаж, а кошти віддавала бабусі, у якої не було дітей. Коли почалася війна, коли я їй сказав, що маю бути там, вона теж пообіцяла допомагати. Вона мені дзвонила, розпитувала, що потрібно. Передавала харчі, в’язала теплі шкарпетки. Таких дівчат мало. Я радий, що маю таку подругу, – Матвій згадував розмову свого товариша Єгора, коли він холодного осіннього вечора передавав йому нову пару шкарпеток і браслетоберіг.
А потім він показав на телефоні фото дівчини. Гарної, усміхненої, теплої, відкритої, зі смарагдовими очима, у яких він одразу потонув. Знайшовши потім Даринку у соціальній мережі, дивився на фото і тонув у загадковому смарагдовому погляді. Його товариш тоді одразу сказав, що Даринка – його краща подруга і він бажає їй лише щастя. Тож коли хлопців демобілізують, пообіцяв запросити Матвія до себе в гості, показати, де працює Даринка, а там – усе в його руках.
– Я не буду тебе знайомити з Даринкою. Вона не любить таких спланованих зустрічей, – посміхнувся Єгор, коли вперше привів хлопця до книжкового магазину, в якому працює дівчина.
– А ось і я, – Даринка подала Матвію новорічні прикраси. Він відволікся від спогадів і знову розчинився у її смарагдових очах…
Даринці було тепло поряд із ним. Вона навіть подумки відмітила для себе, що не хоче, щоб закінчився їхній вечір. Вона вже подумала вигадати ще одну інсталяцію, аби їхнє спілкування продовжилося, але Матвій змінив плани.
– Даринко, я сьогодні маю вам подякувати. Ви навчили мене робити ялинки з книг. Ніколи такого раніше не робив, адже був переконаний, що нездатний на творчість. А тут ви мене надихнули. Тож на знак вдячності запрошую вас на каву. Давайте продовжимо наш такий теплий зимовий вечір.
– Я зовсім не проти. Тільки зараз поставлю нашу ялинку на підвіконня.
– Я вам допоможу, – і вони обережно перенесли інсталяцію.
…За вікном сипав сніг. Його ніби хтось витрушував із мішка і він танцював під жовтим світлом ліхтаря. Виникла якась хвилинна пауза, у якій можна було почути навіть стукіт сердець, яка перевертала сторінки мрій і бажань, яка тихенько писала нову історію кохання, що матиме продовження. Так, неодмінно матиме, коли вони підуть у кав’ярню і смакуватимуть кавою. Матвій заглядатиме в Даринині очі, а потім зізнається, як закохався в неї, будучи там, на війні, як приїхав сюди, щоб з нею познайомитися і сказати такі важливі слова, які він беріг саме для їхньої зустрічі…
