Юра щохвилини бореться за життя. Інша людина з такими випробуваннями долі, мабуть, давно здалася б...

, Вікторія Семененко

1920Кожна сходинка вгору – це випробування на витривалість, стійкість, життєздатність. Сирота Юрій Бойко, інвалід третьої групи, знає це, як ніхто інший. У юності хлопець втратив маму, самотужки доглядав сестричку-візочницю, яка рік тому померла. Тепер він сам бореться за життя – серед інших хвороб йому недавно діагностували туберкульоз відкритої форми. Зараз хлопцю вкрай потрібна допомога.

Наодинці з хворобами
Юра виглядає 16-річним хлопцем, хоча насправді йому – двадцять чотири. Серед родичів у нього є тітка, яка час від часу навідує. Нині він бореться з цілим букетом хвороб.

– У Юри ревмотоїдний артрит, тромбопенія, лейкопенія, вірусний хронічний гепатит С, розсіяний склероз, через який він осліп на одне око. Тепер ще й додалася відкрита форма туберкульозу..., – розповідає волонтер Наталія Селецька, яка допомагає хлопцю. – Юру госпіталізували в протитуберкульозний диспансер. Лікування триватиме мінімум шість місяців, увесь цей час він перебуватиме там. Півроку без права вийти за межі території, огородженої парканом! Шість місяців самотності і безсилля...

Жінка каже, у Юри є велике бажання боротися за життя, але для цього йому вкрай потрібна допомога небайдужих.

– На свою пенсію він не може дозволити собі купувати необхідні медикаменти, повноцінно харчуватися і просто жити. Я закликаю відгукнутися людей, у яких є серце і можливість фінансово допомогти сироті, – додає волонтер.

А ще, зауважує Наталія Селецька, не зайвою буде і моральна підтримка.

– У цей період йому необхідна моральна підтримка. Можна було б написати йому листа з теплими словами, надіслати іконки, які б допомогли повірити в одужання. Юра буде радий і книгам, адже він любить читати. Головне, щоб у них був великий шрифт, бо він не бачить на одне око... На шляху у Юри багато труднощів. Тому нам треба його підтримати – коштами на лікування або ж просто добрим словом, – звертається жінка.

Зустріч змінила життя дітей
Усе Юрине життя – суцільні випробування. Втрата найріднішої у світі людини – мами, яка боролося за його життя, а потім і сестрички, котра була для нього промінчиком світла. А тепер ще й хвороби, які одна за одною намагаються його зламати...

– Ми познайомилися з Юрою трохи більше п’яти років тому. На той момент він уже два роки був без мами, вона померла від раку крові. Він жив зі своєю сестричкою Вітою, інвалідом першої групи. Юра не віддав її в будинок інвалідів. Вони всьому вчилися самотужки, – розповідає Наталія про знайомство.

Зустріч, яка змінила життя обох дітей, Наталя пригадує з хвилюванням, адже рік тому Віта померла.

– Якось мені знайома зателефонувала і каже, що їде до Віти і Юри, розповіла про них. Я чомусь тоді подумала, що передам для Віти подарунок – новенький фен. А знайома мені каже, що Віта якраз казала, що він їй потрібен. Тоді вона запросила мене поїхати до цих діток разом... Коли я їх побачила, зрозуміла, що не покину напризволяще. Ми навіть одну зиму разом провели. Віта була у мене. Вони з моєю донькою влаштовували вистави, фарбували одна одну, – говорить Наталія.

Волонтер каже, що з Вітою було легко і просто, а от до Юри лише за якийсь час вдалося достукатися.

– Юра був, як вовченя, – дуже замкнутим. Важко було вселити йому довіру, дати зрозуміти, що я для нього – друг. Їм просто свого часу дуже багато обіцяли, але ніхто нічого так і не зробив, далі розмов не йшло… Він дуже боявся, що в якийсь момент я від них піду, а він знову залишиться­ з внутрішньою порожнечею. Тому ми з ним маленькими кроками один до одного наближалися, – ділиться Наталія. – Так у нас зав’язалася тісна дружба. Я вважаю їх частинкою своєї сім’ї.

І Юра, і його сестричка росли творчими дітьми. Віта, попри свою обмеженість, навчилася вишивати ікони бісером.

– У неї були покручені ручки, але вона дуже гарно вишивала. Її остання робота – мрія. Це вишита ікона «Нев’янучий цвіт», на якій зображена маленька Пресвята Богородиця з квіткою у руках. Ця ікона – покровителька маленьких дівчаток, благословення на доросле сімейне життя, – пригадує Наталія.

Юра теж уміє дивувати. Попри свої хвороби, каже волонтер, він робить гарні міні-брелоки.

Кожен день – випробування
Наталя розповідає, що кожен день для обох дітей був серйозним випробуванням.

– Для них обох найважчим був ранок, адже треба було розходитися, розім’ятися. Але попри це, вони уміли жити і любити життя! Юра жив на Кущівці у Кіровограді, до інституту потрібно було їхати в маршрутці сорок хвилин. Він жодного разу не пропустив навчання. Попри його важкий стан, він боровся, перемагав біль і їхав на пари. Не був в інституті лише, коли недуги сильно прогресували. Він мені казав: «Моя мама мріяла, щоб я закінчив інститут». Хлопець його закінчив. Я ніколи ні від Віти, ні від нього не чула, щоб вони когось звинувачували, що з ними таке сталося. У них такий підхід: є проблема – треба виплутуватися, – каже Наталія.

Щоб у житті було побільше сонця, волонтер намагалася їх радувати, підтримувати і бути поряд у найскрутніші хвилини.

– У Віти було обличчя, як у дорослої людини, а тіло маленьке. Я пам’ятаю, коли її вперше побачила, вона мені так запала в душу. Я хотіла гори звернути, лише б дати їм зрозуміти, що в житті є любов, звичайне щастя, сімейні свята... Ми влаштовували спільні виїзди на природу... Я намагалася їм обом довести, що життя буває яскравим, – пригадує Наталія.

Жінка каже, навіть свята її сім’ї стали для Юри та Віти улюбленими.

– Коли ми відзначали свята вдома, Віта і Юра завжди були у нас. Дехто зі знайомих взагалі думав, що це мої прийомні діти. А коли дізналися, що ні – багато хто не зрозумів… Я казала так: якщо комусь щось не подобається, може залишити мій будинок, – згадує жінка. – Пам’ятаю, як Віта мріяла про особ­ливий день народження... Ми тоді у дворі зробили їй сюрприз: оформили столи, парасольки поставили. Все, як у кафе було. Вона мені тоді сказала: «У мене в житті ще не було такого дня народження!» Коли були новорічні і різдвяні свята, а в мене у кишені, наприклад, усього п’ятсот гривень на подарунки, я їх ніколи не ділила між двома своїми рідними дітьми, а між чотирма.

Наталя намагалася напов­нити Юрине і Вітине життя щастям і радістю. Але в один момент все обірвалося.

– Лікарі не прогнозували нічого втішного у захворюванні Віти. У неї дуже впав гемоглобін. Вона потрапила до реанімації. Ми встиг­ли запросити отця Іоана. Він її причастив, а через п’ятнадцять хвилин вона впала у кому. З цього стану Віта вже не вийшла. Ми боролися, як могли, вона була повністю забезпечена ліками, люди відгукнулися і здали кров. Але вранці мені зателефонували і сказали, що Віти більше нема…. Ми її поховали поряд із мамою…, – з болем говорить волонтер Наталія.

У боротьбі за життя
Після смерті сестри Юра залишився сам на сам зі своїми бідами. Свої страждання він тримав у собі. Наталя каже, при ній хлопець завжди був стриманий, зосереджений, а коли залишався наодинці, спогади часто змушували прокидатися­ вві сні. Але Юра тримався, не дозволяв бідам зламати себе. Зараз він так само мужньо бореться­ за життя.

– Юра намагається здолати недуги. Жодного разу не чула від нього докорів: чому ці випробування йому дісталися, а не комусь іншому. Він нервує, хвилюється за себе, як і кожна людина, але через годину збирається з силами, телефонує і запитує: «Що брати з собою в лікарню?», – розповідає волонтер.

– Не відомо, як швидко одужає Юра, адже йому постійно потрібно проходити курс лікування від розсіяного склерозу в неврології, раз у півроку потрібно робити МРТ головного мозку. Зараз Юрі важко ходити, у нього дуже болять кістки – руки і ноги. Він постійно вживає «Кальцемін», проходить гормональну терапію і до всього бореться з туберкульозом. Ми з вами можемо йому допомогти подолати хвороби, – просить Наталія.

Кожен, хто бажає допомогти Юрі, може звернутися за номером телефону Наталії Селецької: (099) 038-17-50.
e-max.it: your social media marketing partner