Партія Льовочкіна приречена на успіх?

Гострий дефіцит нових облич в українській політиці (про нього говорять роками, але його так і не вдалося подолати) призводить до парадоксу: найсвіжішими і затребуваними політиками країни можуть стати ті, хто знаходиться при верхах ще з кінця минулого століття.

Минулого тижня ЗМІ повідомили, що колишній глава Адміністрації Президента Сергій Льовочкін запустив новий політичний проект з назвою чи то «Партія розвитку України», чи «Партія прогресу».

На своїй сторінці у Facebook Сергій Ларін, колишній заступник Льовочкіна в АП, підтвердив починання: «З 25 квітня ми провели кілька засідань ініціативної групи. Ми – це представники всіх областей. Відбулися мозкові штурми на тему виходу України з кризи як у Києві, так і в регіонах... Результати представимо за тиждень».

Перше враження від такого зовні непомітного старту – проект приречений на успіх.

Чим Порошенко схожий на Еттлі
Найголовніша і найважливіша причина для такого висновку – у державі давно сформувався дефіцит партій, яким би довіряла значна частина соціуму. Перемога Петра Порошенка на президентських виборах – яскравий тому доказ.

Судіть самі: раніше вважалося неможливим вибороти найголовнішу посаду держави, не користуючись для цього таким інструментом, як власна партія. Петру Олексійовичу це вдалося без особливих зусиль.

Серед призерів гонки взагалі виявилося вкрай мало політиків, які опиралися на серйозні партії. Хіба що залишки БЮТ, які хоч трохи але таки допомогли Юлії Тимошенко (хоча її результат в основному обумовлений особистою історією і давно знайомим і розвиненим медіаобразом).

Навіть такі фігури другого плану, які взяли потужний старт у черговому політичному марафоні, як Гриценко або Ляшко, робили ставки не на розвиток своїх партійних структур, а лише на особисту харизму і демонстрацію вкрай актуального нині патріотизму – і не прогадали.

Тому неминуче складається враження, що колишні партійні бренди себе остаточно вичерпали, а більшість знайомих телеоблич набридли (якщо не остогидли) навіть їхнім же палким прихильникам.

У зв'язку з цим пригадується історія з першими післявоєнними парламентськими виборами у Великобританії, які відбулися 5 липня 1945 року. Тоді Уїнстон Черчілль, один із тріумфаторів перемоги над Гітлером, на хвилі народного піднесення і радості від перемоги з тріском програв лейбористам на чолі з Клементом Еттлі.

Сталін, кажуть, був неабияк ошелешений цим фактом – він не міг повірити, що народ не здатний любити такого яскравого вождя.

Еттлі, звичайно, був видатним політиком і прекрасним прем'єром, але з точки зору шоу-бізнесу – досить невиразним і сірим персонажем. Його перемозі сприяла не стільки програма лейбористів, яка пропонувала шляхи повоєнного облаштування Великобританії, скільки втома виборців – вони хотіли змінити діячів, чиї голоси у них асоціювалися зі звістками про смерті і страждання, на політиків, в нових обличчях яких кожен зміг би побачити свою особисту надію на щасливе мирне облаштування.

Українські президентські вибори-2014 підтвердили, що за наявності серед електорату значного прошарку зневірених і втомлених людей, для перемоги потрібно говорити якомога менше і як можна більше завуальовано. Тоді кожен зможе побачити у великій фігурі з невизначеними політичними обрисами все, що сам мріє побачити. І головне: не злякати ці мрії надлишковою конкретикою.

Мистецтво як можна довше не артикулювати власні амбіції – ось той рецепт, який допоміг тріумфально перемогти Порошенку. Успіх цей може повторити в якійсь мірі і Льовочкін зі своєю командою – тільки вже на парламентських виборах. І цьому є кілька передумов.

Насамперед Льовочкін, хоч сам у політиці з середини 90-х, досі волів залишатися в у тіні – для пересічного українця він все ще, як не дивно, нове, а тому свіже обличчя. При цьому Льовочкін – як людина з надтонким чуттям – примудрився уникнути практично всіх іміждевих пасток і ям останнього півріччя і повів себе як мудрий політичний стаєр.

Відразу ж після побиття студентів міліцією 30 листопада глава АП подав заяву про відставку і практично покинув команду Януковича. Але розрив із колишнім босом не продовжився переходом на майдан – обережний гравець зовні як би пішов за куліси.

Цим вдалося виграти два безцінних з точки зору сьогоднішнього дня бонуси.

Як чиновника, Льовочкіна навіть затяті вороги не можуть офіційно звинуватити у «злочинах режиму» (так, голова Люстраційного комітету Єгор Соболєв заявив, що екс-главу АП не внесли у список «люстрованих», оскільки даних про його участь у силовому придушенні протестів немає). Але і противники майдану не можуть звинувачувати цього політика у «співпраці з екстремістами» з нинішньої команди влади – такі контакти, якщо вони і були, на публіку не виносилися.

Словом, уміло витримавши паузу, Сергію Льовочкіну в черговий раз вдалося уникнути потрапляння в найнебезпечніший негативний публічний контекст політичних розбірок, у яких так швидко і легко можна програти все, не отримавши нічого (прикладом тому – нищівне електоральне падіння Тягнибока).

Не дозволяючи різких заяв, майстру тонкої гри вдалося майже неможливе – в умовах найгострішого протистояння і жорстокої поляризації позицій у нього все ще залишається величезний (за нинішніми мірками) простір для маневру і вражаючий за обсягом і масою електоральний потенціал (точніше, поки доречніше говорити про величезну армію виборців, які не відчувають гострого відторгнення даної політичної фігури).

Льовочкін завжди був відомий як майстер компромісу, як людина, яка вміє знаходити мову з усіма. Недарма до нього в близьке коло записували Хорошковського і Литвина, Януковича і Ющенка, Кучму та Яценюка, Курочкіна і Порошенка...

Але в даному випадку ми бачимо серйозну еволюцію його як політика: він вперше вирішив розіграти власну віртуозну партію не в тиші вельможних передпокоїв, а в публічному просторі.

Причому, рішення, судячи із вчинків глави АП після звільнення з посади, зріло і готувалося давно. Відразу ж після відставки з Адміністрації Президента на передній план вийшов і весь вірний ідеологічно-пропагандистський мускул у створеному Інституті стратегічних досліджень «Нова Україна»: від керівника структури досвідченого профі Андрія Єрмолаєва (екс-очільника Національного інституту стратегічних досліджень) до колишнього прес-секретаря президента Дарії Чепак. Ця команда відразу ж включилася в роботу над створенням, як анонсувалося, програми «Україна: reload».

Повідомляється, що до створення нової партії підключаються також Юрій Мірошниченко, Олександр Шаталов і навіть Пол Манафорт – один із консультантів Віктора Януковича.

До речі, це ще одна недооцінена перевага даного політика перед опонентами: він зміг підібрати і згуртувати навколо себе команду фахівців, технологів та ідеологів, які неквапливо підготували толковий фундамент для партійного будівництва.

Причому цей фундамент має відповідати всім актуальним вимогам часу. Зі слів Сергія Ларіна, партія будуватиметься не на ідеї вождизму, а спиратиметься на сильні місцеві організації. Крім того, анонсовано залучення в актив молодих людей, які раніше не брали участі в політиці, проте мають управлінський досвід і в держструктурах, і в бізнесі.

«Інтер» як головний політичний гравець
Деякі скептики тут же заявили, що Льовочкін, мовляв, один із безлічі голодних спадкоємців, які бажають розтягти електоральний пиріг фактично мертвої Партії регіонів. Однак це не зовсім так.

Дійсно, колишній виборець ПР залишився без звичних орієнтирів. Як показали минулі вибори, і доволі гнучкому Сергію Тігіпку, і маргіналові Михайлу Добкіну мало що дістанеться зі «спадщини партії» – ну а таким вихідцям із ПР, як Валерій Коновалюк, Юрій Бойко або Рінат Кузьмін, і зовсім нічого не світить.

Поки багатьох колись вірних прихильників ПР переманив у свій табір Петро Порошенко. Не граючи на полі ПР, новий президент просто не міг би отримати, скажімо, 44% в Дніпропетровській області, 45% – у Миколаївській або 48% – на Херсонщині. Але такі високі рейтинги, як пророкують багато політологів, протримаються вкрай недовго. І справа не тільки в неминучих економічних труднощах, які для виборця будуть тільки посилюватися. Непогано розігравши роль виходу з тіні, Порошенко надто необережно поводиться, потрапивши під софіти.

Наприклад, чого варті його необачні обіцянки в найкоротші терміни закінчити АТО або відмова від публічних дебатів з Тимошенко через те, що такі заходи – це «собачі бої»…

Схожі прояви певного снобізму, удаваного зарозумілістю, можуть впустити рейтинг Порошенко швидше, ніж підвищення цін на енергоносії для населення. А адже напевно Петро Олексійович мав намір обзавестися до парламентських виборів і надійним партійними тилом для завоювання Ради – але перенести на цей неминучий проект всю нинішню підтримку президента автоматично не вийде.

А ось Льовочкін, ніколи не помічений у подібних прорахунках, може досить успішно конвертувати свою минулу непублічність в імідж розумного і стриманого політика: реальний, а не липовий доктор наук, автор десятків наукових праць, колекціонер живопису, людина з харизмою і шармом…

Що важливо, Льовочкіну не доведеться бігати в пошуках інвесторів – він цілком самодостатній (за деякими даними, його статки оцінюються у близько 500 мільйонів доларів). Що важливо – цей капітал не обтяжений шлейфом поганих історій, а тим більше мемів-прізвиськ (його походження, якщо порівнювати з фінансами інших українських політиків, безпрецедентно прозоре – згадайте для прикладу «злиденну» в діамантах Тимошенко).

Нарешті, варто врахувати і найсильніший козир – це найпотужніші активи, що належать політику (частку Льовочкіна в медіахолдингу U.A. Inter Media Group оцінюють у 150 мільйонів доларів).

Те, що в розпал протистояння майдану і Банкової Льовочкін вивів з «Інтера» і свою команду журналістів-пропагандистів (офіційний привід – створення нового каналу), повернувши виведених її після стабілізації ситуації, говорить про підготовку до масованого використання телеканалу в майбутньому. «Інтеру» вдавалося і вдається при висвітленні найбільш гострих тем професійно зберігати або хоча б імітувати об'єктивність – на відміну від оскаженілої пропаганди «5 каналу», що, безумовно, закладає фундамент довіри споживача до інформпродукту.

Крім того, зберігає Льовочкін і вплив на Перший Національний, що робить цю персону найпотужнішим контролером медіаресурсів серед усіх актуальних публічних вітчизняних політиків. Хоча, безумовно, покладатися тільки на телеекран було б помилково. Необхідно диверсифікувати способи, методи, носії і т.д. інформаційного потоку.

І ще одне. Безумовно, прихід до влади Порошенка викликає певну настороженість у значної частини олігархії – ніхто більше не бажає повторення історії з авторитарною владою знахабнілої «сім'ї».

Олігархи більше не терпіимуть концентрації влади в одних руках, отже, їм доведеться докладати зусилля для створення паралельного центру або центрів сили. Нова партія Льовочкіна – хороший кандидат для консолідації не тільки дезорієнтованих колишніх виборців ПР і «Батьківщини», але і привабливий виразник інтересів багатьох думаючих людей з переважно центристськими поглядами, які і Порошенка побоюються, і до Тимошенко ні за що не підуть чи не повернуться і вже тим більше не стануть сприймати націоналістичну риторику маргіналів.

На що граємо?
Може скластися враження, що Льовочкіну і його поки що безіменному дітищу напророкували шлях, встелений трояндами. Дійсно, можна тільки повторити: у цього діяча в публічній політиці величезний потенціал. Але у троянд бувають дуже гострі колючки, і потенціал потрібно зуміти реалізувати – сьогодні, наприклад, всі вже забули, як ще в листопаді Кличко вважався майже безперечним фаворитом президентської кампанії.

Які ж небезпеки підстерігають Сергія Володимировича при виході з політичної тіні? Насамперед це як раз відсутність досвіду відкритої гри.

Ні тонкий розрахунок, ні величезний досвід «царедворця», ні визнане мистецтво плетіння силових ниток і створення противаг у системі влади, ні значні матеріальні ресурси – ніщо не може бути стовідсотковою гарантією успішного старту в публічній політиці.

Наочний тому приклад – історія Віктора Медведчука, який, прославившись роллю надуспішного «сірого кардинала», почав мріяти про виконання самостійної політичної арії. І кожен раз виходило все гірше – поки Медведчук не перетворився ледь не до найбільш безперспективного українського політика.

Звичайно, Льовочкін сьогодні справляє враження більш тонкого і мудрого діяча. Але чи вдасться йому залишити гру в килимові шахи, коли ситуація вимагає перетворення в шоу-зірку, – це можна буде побачити досить скоро.