Обережно! Там «кидають» на гроші! Продовження

Після того, як минулого місяця у «КП» вийшла перша публікація про обдурених працівників закладів харчування місцевими бізнесменами Онулами, інтерв’юерів знайшли і почали їм  погрожувати. Однак інші екс­працівники теж почали свідчити. До редакції звертаються кіровоградці з аналогічними схожими  історіями. На запитання чи молоді люди не бояться розправи, вони одразу заявили: «Ми не хочемо більше терпіти. Ми не хочемо, щоб інші потрапили у подібну пастку». Почуте ще раз  підтвердило те, що в онулівських ресторанах та кафе діє відпрацьована схема «кидання» працівників. Це не поодинокі випадки. За перший місяць роботи, як і обіцяли, зарплату виплачують. А потім – вигадані недостачі, незрозумілі штрафи, нові обов’язки і обіцянки виплатити зароблене згодом. Коли людині набридає такий порядок і вона вирішує звільнитися, з’ясовується, що винні не їй, а вона. До того ж часто немалі суми.
 

«Від Лариси Анатоліївни я ховалася у роздягальні»
Роботу у кафе швидкого обслуговування «Ловилка» кіровоградка Олена запам’ятає надовго. Зізнається, такої жахливої роботи у неї ще ніколи не було. Під час розмови декілька разів наголосила: йти працювати туди нікому не раджу!

Коли йшла на співбесіду з роботодавцем, навіть не здогадувалася, що чекає попереду. Про вакансію касира дізналася з оголошення в газеті і відразу влаштувалася на роботу. Далі пішло за вже відомою схемою.

– Перший місяць все було добре, навіть непогано заплатили. А з другого розпочалися проблеми. Дівчата, які раніше працювали в «Ловилці», попереджали, що там не виплачують гроші. Але я сподівалася, що мене це не торкнеться і не зважала на їхні слова, – скаржиться дівчина.

Згодом Олену призначили адміністратором. Розповідає, працювала кожного дня без вихідних. Дому і родини взагалі не бачила – весь час доводилося затримуватися до пізньої ночі.

– Коли мене приймали на роботу, обіцяли що я працюватиму два дні через два. А насправді була щоденна каторга з 9 ранку до 3­4­ї ночі. Роботодавцям було байдуже, що ми працюємо понаднормово. За роботу вночі нам нічого не доплачували, – скаржиться Олена і додає: за таким графіком мала отримувати більше двох тисяч гривень на місяць, а в результаті давали менше півтори.

Умови роботи у закладі дівчина називає нелюдськими. Каже, при такому шаленому режимі для перепочинку не було й хвилини. За запізнення – мало не розстріл. Навіть якщо попередиш керівництво, що затримуєшся на 5­10 хвилин.

– Мене дуже принижувало те, що фактично ні за що кричали при всіх. Навіть при клієнтах мене поливали брудом і матюками. Я стою на касі, відпускаю людину, а у цей момент адміністратор лається так, що вуха «завертаються», – з жахом згадує Олена. – Ще нам влаштовували нагляди. Адміністратори годинами стояли за спинами і слідкували за нашими діями.  Було таке відчуття, що ми знаходимося під вартою, а не на кухні.

Дівчина розповідає, приниження доводилося терпіти не тільки від адміністраторів, а й від вищого керівництва. Аби уникнути хамства, співробітники вимушені ховатися по кутках.

– Мала «щастя» бачитися з Ларисою Анатоліївною. Нічого особистого, але такої неадекватної поведінки я ще в житті не бачила. Якщо їй не сподобалося як ми, наприклад, порізали огірки чи помідори, вона починала несамовито верещати і скидати всі лоточки на підлогу. Одного разу під час такого «приступу» навіть влучила у дівчину. Вона вела себе просто істерично. У такі моменти всі ховалися, де могли. Особисто я – у роздягальні. Тому мене вона фактично не бачила, хоч я і працювала адміністратором. Та я дотримувалася принципу – подалі від гріха, – розповідає Олена.

Дівчина говорить, що найбільшою проблемою була невиплата зарплати. Бувало таке, що працівницям доводилося ходити на роботу пішки з іншого кінця міста – грошей не було навіть на проїзд. Однак роботодавці цим не переймалися.

– Казали, немає грошей у парку. Ми розуміли, що це неправда. Літо, клієнтів маса, усі атракціони безперервно працюють, новий заклад – суші­бар – будується. «Ловилка», де ми працювали, – найпопулярніше кафе. Кожного вечора ми здавали касу і знали, що гроші насправді є. Але нам їх не платили, – говорить дівчина.

Зрештою безпорадні робітники наважилися написати колективну заяву до управління охорони праці. Після цього на їхню адресу посипалися погрози.

– Нам дуже довго не платили зарплату. Весь час затримували, у чомусь звинувачували, казали, що взагалі нічого не заплатять, якщо будемо піднімати ґвалт. Тоді ми вирішили звернутися до Лариси Анатоліївни. Але нас до неї не пустили. То її немає, то вона зайнята, то не може прийняти... Зрештою ми вирішили відстоювати свої права. Більше десяти працівників «Ловилки» подали групову заяву в управління охорони праці. Буквально через два дні про неї вже знали наші роботодавці. Нас викликали, наче на допит, по одному і погрожували. Мовляв, або ви забираєте заяву, або ми вам взагалі нічого не заплатимо, – ділиться дівчина.

Однак обурені працівники на це не погодилися, не дивлячись на те, що їх під конвоєм охоронців дендропарку та у супроводі адміністратора повезли до управління охорони праці забирати колективну заяву.

– Нам відмовили. Сказали, що не віддадуть заяву, бо розуміють, чому ми намагаємося її забрати. Тепер я вдячна тим людям, бо зараз розумію, якби роботодавці нас умовили, то не отримали б узагалі ніяких грошей, – припускає Олена.

Керівництво закладу ще довго лютувало і роздумувало, як вчинити з неслухняними працівниками. Згодом адміністратори запропонували отримати половину коштів, а іншу пообіцяли віддати після відмови від заяви. Працівники погодилися.

– У підсумку нам віддали зарплату за півтора місяця. Решту ми так і не отримали, – констатує Олена. – Сказали, що то штрафи. Однак за що вони – так і не пояснили. Натомість взагалі заявили, що це ми їм винні гроші, а не вони нам.


«Благодійні акції – за рахунок співробітників»
Жертвою онулівської схеми стала інша кіровоградка Леся. Влаштовуючись працювати офіціанткою у ресторан «Арка», дівчина сподівалася підзаробити перед навчанням. Планувала попрацювати рівно місяць. Однак була вимушена залишитися ще на два. В іншому випадку, каже, шансів отримати зароблені гроші взагалі не було.

– Коли влаштовувалася, мені пообіцяли оклад 50 гривень за день. Я працювала фактично без вихідних. Але я була згодна на такі умови, оскільки думала, що чим більше працюватиму, тим більше зароблю. Мене просили виходити на роботу у вихідні дні на якісь фуршети, благодійні акції. Але за це нічого не доплачували, – розповідає Олеся.

Однак зарплату вчасно не отримала. Спочатку обіцяли заплатити у вересні, потім у жовтні. Весь цей час дівчина була змушена поєднувати навчання з роботою, бо знала з досвіду нових знайомих – якщо звільниться, заробленого не побачить.

– Потім обіцяне виплачували кількома частинами. Останню я отримала аж наприкінці жовтня, – каже Олеся. – Напевно мені ще пощастило, бо на власні очі бачила, як вчинили з іншими барменами і кухарями.


«В інших ресторанах мені платили премії, а тут приписали недостачу на півтори тисячі гривень!»
Підтвердженням слів Олесі стали розповіді інших співрозмовників «КП». Кіровоградка Лідія пропрацювала кухарем у ресторані «Арка» півроку, однак зарплату отримала лише за чотири місяці. Із обіцяних двох тисяч на місяць їй платили по 700 гривень.

– Кожен місяць з нас знімали гроші за начебто недостачу. Звідки вона бралася, не відомо. Зазвичай усю недостачу, яку керівництво виявляло наприкінці місяця, розподіляли на всіх кухарів. Тоді з кожного знімали приблизно 300­400 гривень. Але коли всі звільнилися і на кухні залишилася одна я, усю недостачу списали на мене. Це півтори тисячі гривень! – обурюється Лідія.

– За жовтень мені приписали недостачу 20 кілограмів сиру! Зрозуміло, що це брехня. Так було із 15 кілограмами лосося для суші. Як вони могли зникнути, якщо ми стільки риби навіть не отримували? – дивується вона.

Лідія згадує, як до цього працювала кухарем у піцерії  «Челентано» та в ресторані «Казанова». Каже, там було все добре. Жодних недостач і претензій. Зарплату платили вчасно, більш того – видавали премії. І головне, ставлення до працівників було людяним.

– Такого ставленням, як в «Арці», мені ще не доводилося бачити. Постійно працювала понаднормово, але за це ніколи грошей не доплачували. Бувало, що на корпоративах і банкетах працювали до трьох годин ночі. Навіть спасибі ніхто не казав, чули тільки претензії, – констатує Лідія і додає: окрім усього, була вимушена терпіти ще й істеричні напади керівництва.

– Якось до мене зайшла Лариса Анатоліївна. Тоді розмова ледве не дійшла до рукопашного бою. Все, що стояло на столах і полицях, летіло на підлогу. Можливо, їй щось і не сподобалося, адже я працювала одна, все не встигала, але ж хіба така поведінка допустима? – риторично запитує Лідія. – Мене просто тероризували. Я повинна була працювати і кухарем, і піцеристом, і доставницею, і прибиральницею, і посудомийницею. Якщо не встигала – штрафували. Штрафи виставляли навіть за брудний фартух, який я, до речі, з дому принесла, бо там не видали.
 

«Нас там сприймають як дешеву робочу силу»
Кіровоградець Богдан, який працював барменом у тій же «Арці», вимушений був виконувати роботу ще й вантажника та будівельника. На громадських засадах. Бо грошей за це він, звісно, не отримав. Як бачимо, оплачувати перенавантаження чи додаткові обов’язки у закладах Онулів не прийнято.

– Нас фактично змушували разом із будівельниками робити ремонт, оскільки ті не встигали. Іншого виходу у нас не було. Ремонт робили бармени, прибиральниці, посудомийниці. Це – крім основної роботи. За це нічого не заплатили – наша праця була безкоштовною, – констатує Богдан.

Замість подяки за допомогу працівники чули від роботодавців лише претензії і крики. Розповідає, робітників звинувачували у тому, що вони погано працюють, оскільки клієнти постійно скаржаться. Однак, запевняє, причиною невдоволення відвідувачів було аж ніяк не обслуговування. Каже, що більше половини страв і напоїв, вказаних у меню, не було в наявності.

– З вин були тільки найдешевші. Хоч їх у меню й небагато, проте ми були вимушені були казати клієнтам, що і того, і того немає, бо дійсно нічного не було. Найнеобхідніші продукти не доставляли. Ми вибачалися перед людьми, виправдовувалися, як могли, але вони вставали і йшли з ресторану. У результаті у цьому звинувачували нас! – обурюється Богдан.

– Узагалі ставлення до працівників погане. На них постійно тиснуть, кричать, карають незрозуміло за що, сприймають як дешеву робочу силу. Ми всі мусили приходити на роботу на годину раніше тільки тому, що керівництво хотіло випити кави. Нам не було що робити, бо все було підготовлено ще звечора, але заради начальства були вимушені приходити за годину до відкриття, – розповідає він.

Хлопець каже, графік роботи і навантаження були шаленими. Потік клієнтів був настільки великим, що справитися самотужки було просто неможливо. У результаті люди мусили чекати своє замовлення дуже довго.

– Моя знайома розповіла мені, що коли прийшла сюди тимчасово попрацювати, її не відпускали весь день ні в туалет, ні поїсти, нікуди. А коли захворіла, поставили ультиматум: або ти виходиш на роботу і працюєш, або ми тебе звільняємо. У результаті вона пішла і з нею не розрахувалися, – переповідає Богдан.

Хлопцю також не виплатили зароблені гроші, не кажучи вже про премії, які обіцяли давати за роботу у святкові і вихідні дні. Отримати кошти він уже не сподівається. Богдан вирішив розповісти свою історію журналістам, аби інші кіровоградці не стали жертвами злочинної схеми місцевих бізнесменів.

– Звісно я хочу повернути свої гроші. Та більше хочу попередити інших людей, щоб не йшли туди працювати, – каже Богдан. – Особисто я – більше ні ногою у дендропарк. Навіть, відпочити чи розважитися на атракціонах туди не піду.