«Майдан’s». П’ять років по тому
Цієї перемоги п’ять років тому чекали не лише жителі Кіровограда, а й усієї області. Ми надсилали смсповідомлення, молилися, тримали кулачки… і все заради того, щоб тільки наші танцюристи перемогли у «Майдан’s». Потім були сльози радості, загальної ейфорії і такої єдності, якої місто, мабуть, і не знало до того моменту. Тріумфшоу, гордість, визначення місць для дитячих майданчиків, які встановлювали на виграний мільйон, і мрії, що з того моменту «Танцювальна столиця України» заживе інакше… Сьогодні «КП» згадує, якою була та перемога, і що вона нині означає для тих, хто її здобув.
Миколі Попову у 2011му було всього дев’ять. Він був наймолодшим учасником кіровоградської команди «Майдан’s» і, мабуть, найбільш упізнаваним. Колині сальто багато хто пам’ятає досі.
– Мене досі впізнають на вулицях, фотографуються... Після проекту стало більше знайомих, друзів, – розповідає він «КП». – До «Майдан’s» я не займався танцями, лише гімнастикою. Але після почав танцювати. Правда, займаюся так би мовити, для себе.
Коля каже, найбільше пишається тим, що п’ять років тому на виграні гроші у Кіровограді з’явилися сучасні майданчики.
– Один із таких поставили в дворі, де я живу. Це так круто! Щодня бачу результат нашої перемоги, – ділиться хлопець і додає, якби була така можливість, то пережив би все ще раз.
– Ми довели всій Україні, що і таке невелике місто як, Кіровоград, теж чогось варте, – ділиться своїми спогадами вісімнадцятирічна Аліна Шевченко. – Після перемоги знайомі, друзі, родичі обривали телефони, вітаючи нас. Коли в Києві їхали на вокзал, щоб повертатися додому, люди йшли і викрикували «Кіровоград!», «Вітаємо!» «Молодці!», «Ви кращі!»… Цього ніколи не забуду, це гордість за місто! Досі, коли переглядаю відео виступів, сльози на очі навертаються. Гордість за місто, за те, що ми змогли! Це пам'ять на все життя, а грамота і медаль – доказ того, що ти був частинкою цього, що вся Україна бачила нашу перемогу.
– Якби з'явилася можливість ще раз пройти через усе це – без вагань погодилася б! Я пишаюся тим, що була учасником «Майдан’s», особливо, коли йду повз дитячі майданчики, які встановили за виграні кошти. Очі дітей горять, у повітрі – сміх… Це те, заради чого варто було боротися, заради чого варто було прогулювати пари і тренуватися до опівночі, – зізнається «КП» Юлія Гілевич. – Завдяки шоу я познайомилася з багатьма цікавими людьми, з якими спілкуюся дотепер. «Майдан’s» об'єднав наше місто. Всі були націлені на перемогу і робили все можливе для цього. Ті емоції, які ми відчули тоді на Хрещатику в момент оголошення результатів, не передати словами... Одне скажу: коли мені сумно, я закриваю очі, згадую ту сцену, той величезний екран із підсумками голосування і хвиля тепла, радості йде по всьому тілу…
Ще одна учасниця Аліна Тюєва сьогодні шкодує, що не можна повернути час назад. Каже, події п’ятирічної давнини, коли жила проектом «Майдан’s», ніколи не забуде.
– Як зараз пам'ятаю дату, час і місце реєстрації на проект – 21.03.2012, 12:00, площа, тоді ще Кірова. А далі два місяці якогось божевілля… Всі, і я в тому числі, просто жили проектом: репетиціями, які тривали до першої години ночі, нашими тренерами Сашком Лещенком, Русланом Маховим, Сьомою Жигаліним, прямими ефірами і всім, що було пов'язано з «Майдан’s»! – згадує дівчина. – Пам’ятаю, як ми збиралися на вокзалі, вигукували наші кричалки, їхали в поїзді, засинали пізно вночі і вставали о п’ятійшостій ранку, проводили репетиції на Хрещатику… Коли оголошували переможця, я не знаю, як описати ті відчуття. Їх не передати! Це було чудово... Так приємно згадувати все це, і так сумно від того, що не можна повернутися на п’ять років назад.
Аллі Ропак сьогодні 38. Але в 2011 вона теж була однією з тієї півтисячі танцюристів, які для Кіровограда виборювали звання «Танцювальна столиця України».
– Мені донька сказала: «Давай!», і я пішла. Зовсім не шкодувала про це. Я виступала з усіма і зовсім не відчувала свої 33. Наче й самій було 1617… Ось днями, до речі, дивилася відео наших виступів. Ностальгія прокидається, настільки переповнюють емоції, коли згадую усе. А перемога – ми тоді по Хрещатику кружляли, бігали, аплодували, кричали. Кричали так, що голоси зривали. Радує, що завдяки нам у місті з’явилися дитячі майданчики. Якби «Майдан’s» розпочався знову, я б пішла танцювати, – переконана Алла.
Студентка Марина Болюк сьогодні живе і навчається в Одесі. Саме участь у шоу дала їй зрозуміти, що це місто для неї.
– Під час конкурсу я познайомилася та здружилася з багатьма цікавими людьми. Серед нових знайомих були й одесити. Після проекту я приїжджала до них у гості. Мені сподобалася Одеса і я вирішила туди переїхати. Там же познайомилася з хореографом, який був на третьому сезоні «Майдан’s». Він в Одесі організовує різні танцювальні флешмоби, в яких я часто беру участь, – розповіла співрозмовниця «КП».
А от в Олени Андреєвої життя після проекту змінилося кардинально. Дівчина присвятила своє життя танцям і нині живе в Китаї.
– Після перемоги в конкурсі, коли відкрилася школа Саші Лещенка «Імперія мистецтв «Форсайт», я пішла туди вчитися. Займалася два роки, працювала з прекрасними педагогами. Особливо з Русланом Маховим. Завдяки йому я зараз працюю в Китаї вже другий рік, танцюю в шоубалеті «AlmaZonix», – ділиться з «КП» дівчина.
Сам Олександр Лещенко каже, що «Майдан’s» для нього – це ціле життя, довжиною в кілька місяців.
– Це життя, наповнене надією, боротьбою, вихованням сили духу, успіхом і, звичайно, любов’ю… Всім учасникам я б сказав, що обожнював їх не менше, ніж вони мене, за їхню силу, роботу і самовідданість. Пам’ятаю все і ніколи не забуду. Ви для мене – особливі люди, – зізнався він.
Сьогодні Анна Ніжнікова, окрім того, що продовжує очолювати зразковий хореографічний ансамбль «Анюта», – депутат міської ради. П’ять років тому вона була однією з тих, хто не шкодуючи сил рухав кіровоградських майдансерів до перемоги. Той час згадує тільки з позитивом і гордістю як за своїх вихованців, так і за всіх учасників проекту. Каже, перемога, звання «Танцювальної столиці України» – це надзвичайно важливий момент в історії міста.
– Тоді усіх жителів об’єднав танець. Місто було єдиною командою – і ті, хто танцював, і ті хто вболівав. Ми разом раділи перемозі та пишалися Кіровоградом. Про це варто пам’ятати, – наголошує вона. – Наразі ми ініціюємо збір підписів під зверненням до міської влади про відновлення та перенесення пам’ятного знаку «Танцювальна столиця України» у межі міста, а також оголошуємо збір коштів і пошук меценатів для його виготовлення.
Народний депутат Сергій Ларін, який із 2010 по 2013 роки очолював Кіровоградщину, каже «Майдан’s» для нього – це один із найбільш теплих спогадів.
– «Майдан’s» для мене – один із найтепліших спогадів. Щасливі діти, щасливі їхні батьки і наставники, щасливі від перемоги жителі міста… Це було щось неймовірне і яскраве. Ніколи не забуду наші емоції у переможний момент. Кіровоград, який до того часу не кожен міг знайти на карті, упевнено заявив про себе на всю Україну! Ми показали всім, що наша сила у танці і єдності! Пам’ятаю наймолодшого учасника нашої команди Миколу Миколайовича. Здається, йому тоді було всього дев’ять років. Пам’ятаю, як ми влаштували штаби з відправки смсповідомлень… Та, мабуть, такі штаби були у сотень кіровоградців удома, коли збиралися рідні та друзі і вболівали за нашу команду. Пам’ятаю, скільки зусиль докладали кіровоградські майстерні, шиючи ночами костюми для танцюристів. Це була особлива сторінка в історії міста та області. Сьогодні не хочу згадувати про погане, як потрощили стелу і тому подібне... Єдине, вкотре подякую усім, хто п’ять років тому зробив усе можливе, щоб наша перемога відбулася, а наші діти пишалися собою і містом. Ви всі молодці! – зазначив він.
