Неймовірна людина честі й обов’язку, мужній воїн: племінниця полеглого Героя Олександра Шила розповіла про свого дядька
21 квітня Олександру Шилу виповнилося б 48 років. Однак, йому назавжди залишилося 46. Чоловік ніколи не служив та не мав військового досвіду, але після повномасштабного вторгнення добровольцем пішов на фронт, щоб боронити рідних і країну. Саме його неодноразово показували на відео у новинах, кадри з ним в одному з новорічних виступів показав Президент України Володимир Зеленський. Побратими захоплювалися Олександром та наслідували його. А він сам мріяв про перемогу, повернутися до мирного життя, створити пасіку і проводити час із близькими… Життя воїна обірвалося 19 листопада 2023 року у Запорізькій області. До річниці його дня народження на фасаді Іванівської школи Соколівської громади, де він навчався, захиснику відкрили меморіальну дошку. Про життя і шлях воїна «КП» розповіла племінниця Олександра – Ярослава Шило.
ВІД ВЧИТЕЛЯ ІСТОРІЇ – ДО ПЕРШОКЛАСНОГО МАЙСТРА-ЗВАРЮВАЛЬНИКА
– Дядя Саша народився 21 квітня 1977 року в селі Безводня нині Соколівської громади. Навчався в селі Іванівка. У 1994 році, закінчивши школу, пішов здобувати вищу освіту на історичному факультеті державного університету імені Винниченка в Кропивницькому. Після завершення навчання деякий час працював за фахом у школах громади, в Іванівській загальноосвітній школі був вчителем історії та географії, – розповідає Ярослава.
Однак за освітою чоловік пропрацював не довго і кардинально змінив професію.
– Із 2004 року почав працювати на найбільшому заводі в Кропивницькому. На той момент це була «Червона зірка», зараз це «Ельворті». Там він досяг дуже великих успіхів, надзвичайна уважність до деталей, ретельність зробили його першокласним майстром-зварювальником. Про це свідчать і грамоти, які йому вручали. Його навіть запрошували поїхати за кордон, але він не захотів, – пишається рідною людиною дівчина. – Я спілкувалася з його колегами і знаю, що дядю дуже цінували за його професіоналізм. Вони говорили, що саме йому доручали одну з найвідповідальніших робіт на заводі. Це показує, якою він був відданою своїй праці людиною.
Однак, чому саме чоловік змінив професію, дівчина достеменно не знає.
– Пам’ятаю, він говорив, що на цій роботі йому спокійніше. Тобто, зварювальником фізично важче працювати, але ментально значно простіше. Можливо, це була одна з причин, – припускає дівчина.
БАГАТОГРАННИЙ І ГЛИБОКИЙ СВІТ
Олександр Шило мав різносторонні захоплення, які тільки підкреслювали його багатогранність. У кожне з них він максимально занурювався і віддавався на всю.
Моделювання.
– Ще зі школи захопився моделюванням – збирав літачки. Я навіть їх іще пам’ятаю, коли приїжджала до бабусі, як дитина, завжди хотіла доторкнутися до них, бо там якісь пропелери крутилися, ще щось, а він все переживав, щоб я їх не зламала, – з легкою посмішкою пригадує співрозмовниця.
Уже в дорослому віці чоловік захопився моделюванням історичних кораблів.
– Тоді виходили журнали про ці кораблі. До кожного номера додавали якусь деталь тієї моделі. Я завжди максимально дивувалася, скільки треба мати терпіння, щоби дочекатися оті одну чи дві-три малесенькі детальки, годинами сидіти, щоб приліпити їх на той корабель. І ті моделі дуже достовірні, з усіма складовими – палуби, вітрила тощо. Пам’ятаю, як зібрав корабель і сказав, що вітрила погані. Тому попросив мою маму, щоб вона знайшла тканину й пошила такі, як мають бути, – продовжує Ярослава.
Історія.
– Попри те, що він припинив викладати, дядечко дуже любив історію. Читав дуже багато книг, дивився історичні відео. Завжди, якщо у нього запитати про якісь історичні факти чи події, він міг розповісти. Одного разу навіть, пам’ятаю, я готувалася до уроку, ніяк не могла засвоїти тему сама. Він мені її пояснив. І робив це завжди настільки цікаво, настільки захопливо... Його хотілося слухати, – з ностальгією говорить племінниця Олександра.
Рок-музика.
– Це те захоплення, яке ми поділяли разом. Але якщо я просто слухаю музику, можу назвати максимум виконавця чи, можливо, назву композиції, то він міг мені розказати і про гурт, і історію написання пісні тощо. Він це все знав і завжди щось таке цікавеньке розповідав чи надсилав, – далі розповідає Ярослава.
Кінематограф.
– У нього було дуже багато дисків з фільмами. Ми з ним часто також говорили: «А ти бачив цей фільм?», «О, я тобі раджу подивитися». Чи обговорювали серіали, – додає співрозмовниця.
Риболовля.
– Але, знаєте, не так, як затяті рибалки – поїхали, риби наловили, почистили… Це у нього було більше для душі. Посидіти на природі, з вудочкою… Він навіть купив надувного човна. І тоді одразу покликав мою маму з братом, щоб покатати їх на ньому, – розповідає дівчина.
Спорт.
– Футбол – це було просто його все. Він одного разу навіть їздив спеціально в Київ для того, щоб подивитися гру. Намагався максимально не пропускати матчі, – продовжує Ярослава.
Також чоловік захоплювався стрибками з парашутом.
– Він здійснив настільки багато стрибків, що йому навіть пропонували стати інструктором. Але він не захотів, казав, що краще просто поїхати і стрибнути. Він і мене надихнув. Я стрибнула у 2019 році, – ділиться дівчина.
Любив Олександр піші прогулянки та займався бігом.
ДОБРОВОЛЕЦЬ ІЗ ПЕРШИХ ДНІВ ПОВНОМАСШТАБНОЇ ВІЙНИ
24 лютого 2022 року, коли почалося повномасштабне вторгнення, Олександр доєднався до тероборони у Кропивницькому. А вже з 1 березня того ж року мобілізувався до бойового підрозділу. Попри те, що чоловік ніколи не служив і ніколи цього не хотів, говорить Ярослава.
– Бути тут у теробороні не задовільнило його прагнення бути корисним. Моя мама йому пояснювала, що з його навичками майстра він може бути тут корисним. Просто, можливо, трохи пізніше. Але він сказав, що не може просто відсиджуватись вдома, дивитися у вікно і чекати, коли вулицями будуть їхати російські танки. Він твердо вирішив іти служити, – розповідає Ярослава.
Після військового навчання чоловіка розподілили до новоствореної 71-ї окремої єгерської бригади. Служив розвідником-гранатометником, за бойові заслуги отримав звання «сержант».
На фронті побратими придумали для Олександра позивний – «Академік».
– Під час служби він проявив себе як дуже відповідальна, уважна до деталей людина. Дуже швидко навчався, стали в пригоді його знання з історії, що він читав книги про зброю в тому числі, він дуже швидко освоював озброєння, яке їм надавали, і допомагав побратимам у цьому. Саме за його оцей розум, за його уважність побратими дали йому такий позивний, – пояснює Ярослава.
Одразу після навчання з початку квітня 2022-го року Олександр із побратимами став на оборону Харківщини.
– Тільки протягом квітня він виконав 22 бойових завдання. Брав участь у звільненні села Заводи на ізюмському напрямку. З побратимами виконували надскладні завдання у дійсно складних умовах – були у покинутих селищах, де немає ні фортифікацій, ні окопів, туди навіть не можна було доставити якесь забезпечення… – розповідає Ярослава.
(Кадр із новорічного відеозвернення Президента України Володимира Зеленського)
Уже в травні того року бригада, в якій служив Олександр, брала участь в обороні селища Нью-Йорк Донецької області. Також виконували бойові завдання в Новоселівці.
– А в листопаді 22-го року, будучи командиром групи, брав участь у штурмі на бахмутському напрямку в селищі Кліщіївка. Там добу невеликою групою стримували наступ ворога. Там же вони потрапили в засідку. Мій дядечко отримав кульове поранення під час виходу з оточення. Але попри все, вони таки стримали наступ і не допустили прориву. Побратими мені вже казали, що «Академік» тримався до кінця спокійно із посмішкою на обличчі, навіть тоді, коли боєприпасів для оборони вже не було. І з їхніх же слів, після того, як вони вийшли з оточення, він засмутився тільки через те, що не зміг винести з собою РПГ. Але тоді дійсно напружена ситуація була – вони там знаходилися десь метрів за 30 від ворога. Я пам’ятаю, дядя казав, що іноді навіть було чути, про що вони розмовляють, – переповідає Ярослава.
За майстерне командування під час цієї операції 17 лютого 2023 року Олександра нагородили почесною відзнакою Головнокомандувача ЗСУ – нагрудним знаком «Сталевий хрест».
– Після того завдання він потрапив на лікування та реабілітацію. Але після – у січні 2023 повернувся вже до строю і брав участь у штурмах поблизу Новоселівки Донецької області. Очолювана ним група першою зайшла у ворожі окопи і цим забезпечила успішні дії всього підрозділу і виконання завдання, яке ставили перед ротою. І там же в березні 2023 року, під час штурму ворожих окопів, він знову отримав два кульових поранення. Але, будучи пораненим, попри все, він допомагав стримувати ворога, лишався зі своїми товаришами і боровся з ними пліч-о-пліч аж до моменту, доки вони зайняли ворожі позиції і виконали бойове завдання. Щоразу після кожного поранення він повертався у стрій, – далі розповідає дівчина.
ОСТАННІЙ ДЗВІНОК
Із вересня 2023 року чоловік виконував бойові завдання на запорізькому напрямку.
– Там вже він штурмував фортифікаційний комплекс окопів «лінію Суровікіна». Останній раз дядечко вийшов у бій в листопаді 2023 року під час штурму села Новопрокопівка у Запорізькій області. Зі слів командира, його групі вдалося закріпитися і зайняти ворожі позиції. Але там, поблизу Новопрокопівки, під час сутички з ворогом дядя загинув… Ми цього спочатку не знали, – говорить, стишуючи голос, Ярослава.
Востаннє дівчина говорила з дядьком 17 листопада 2023 року.
– Він готувався до виходу на штурм. Говорив, щоб не хвилювалися, що п’ять днів його не буде на зв’язку. Того разу ми з ним довго говорили, як завжди – про все і ні про що водночас. Я не знаю чому, але саме в цей вихід у мене почалася страшенна тривожність. У ніч із 18 на 19 листопада я геть не могла спати, не могла знайти собі місце. Хоча це було не перше його складне завдання. Я не могла зрозуміти причину такого відчуття, – тремтячим голосом продовжує розповідати співрозмовниця.
Наступного дня Ярославі подзвонила її мама Світлана і теж поділилася тривожними передчуттями.
– Дядя навіть коли був на виходах, все одно знаходив шляхи дати звісточку моїй мамі. А це була тиша. Я її заспокоювала, хоч сама хвилювалася. Нагадувала, що він же ж сказав, що його п’ять днів не буде на зв’язку, значить ми чекаємо, – пригадує Ярослава.
Через кілька днів дівчина почала писати й дзвонити його побратимам.
– Один із них сказав, що він загинув. Але офіційного підтвердження не було. Офіційно нам повідомили, що з 19 листопада 2023 року він вважався зниклим безвісти, – говорить дівчина.
НАЙКРАЩИЙ, НАЙРІДНІЙШИЙ У СВІТІ
Період невідомості й очікування для родини був дуже складним. Ярослава та її рідні були дуже близькими з Олександром.
– Він не був одружений, у нього не було своїх дітей. Але я і мій брат Святослав – ми були йому як діти. Він – наш дядя по татовій лінії. Він так сильно нами опікувався. У нього лишились старенькі батьки і рідний брат, який також воює, – розповідає Ярослава.
Я просто хотіла, щоби більше людей дізналися про те, що була така неймовірна, чудова людина, людина честі й обов’язку, такий мужній воїн...
Його побратими кажуть, що він був прикладом для багатьох військових, викладався на всі 100. Тримався мужньо, ніколи не жалівся, не відступав, хоч як би було складно.
Він – неймовірний. Мій дядечко Саша. Наш. «Академік».
⊲ Ярослава Шило,племінниця Олександра Шила
Каже, Олександр дуже любив та шанував батьків і піклувався про них.
– Коли жив і працював у Кропивницькому, то як їхав додому – завжди привозив батькам купу пакунків з продуктами і гостинцями. Одразу брався допомагати щось по дому та господарству, – пригадує Ярослава.
Не припиняв турбуватися про батьків навіть будучи вже на фронті.
– Він іноді в таких складних умовах був – сам по пояс в грязюці, в холоді, але в першу чергу переживав, чи вони поїли, чи здорові, чи у них тепло. Коли почалися блекаути та відключення світла, купив для батьків та мого брата генератори і домовився про доставку, – далі розповідає племінниця Олександра.
Каже, він настільки за них турбувався, що щоб їх не хвилювати, весь час приховував подробиці своєї служби.
– Його батьки знали, що він призвався, але не знали, де він служить. Дядя казав, що охороняє Кременчуцьке водосховище у Світловодську, ловить рибу, служба легка. А якщо він не був на зв’язку, то казав їм, що у них то вишку ремонтують, то ще щось вигадував, – говорить Ярослава.
Правду батьки Олександра дізналися тільки після того, як родині сповістили, що він зник безвісти.
– Тоді бабуся дізналася, в яких насправді умовах він знаходився. Можливо, звичайно, вона і розуміла, що ніяке водосховище він не охороняє. Але й уявити собі, в яких умовах він був, вона не могла, – продовжує дівчина.
Багато теплих і щемливих моментів разом зі своїм дядечком Сашком пройшли й Ярослава зі своїм братом Святославом.
(На фото: Олександр Шило з племінниками Святославом та Ярославою, а також коханий дівчини Роман. Новий 2022-й рік)
– Він не просто з нами іноді проводив час чи дарував якісь подарунки. Він дійсно розділяв із нами наші захоплення, цікавився нашим життям. Я зараз уже живу в Києві, а мій брат – ще школяр, йому 14 років. До війни дядя часто зі Святославом ходили на риболовлю, на прогулянки, в кафе, кіно, брав його до себе з ночівлею, – розповідає Ярослава.
Святослав захоплювався велоспортом. Дядя Саша завжди знаходив можливість прийти повболівати за племінника.
– Дядя приїжджав до брата на змагання, а потім говорив: «ну от, я подивився на свого, то вже можу йти. Найголовніше побачив». Також купував йому речі до школи і казав: «запакував малого», – розповідає Ярослава.
Каже, поки навчалася та жила на Кіровоградщині, також дуже часто проводила час разом із дядею. (На фото справа - улюблене фото з дитинства Ярослави з дядею)
– Пам’ятаю, як малою приїздила до бабусі і дядя там був теж. Коли геть темно ставало, ми виходили прогулятися. Недалеко від бабусиного дому був колодязь.
Дядечко лякав, що у ньому хтось типу бабая, а коли проходили повз – видавав якісь звуки, ричав. Ніби то з колодязя. Я верещала і тікала, він біг за мною. А коли прибігали, я казала: «а пішли ще?». Ми так ходили по три-п’ять разів. Мені не було страшно, мені подобалося, що він ось так прикидається, – з легкою посмішкою розповідає Ярослава.
Заради племінниці Олександр навіть відпросився з роботи, чого зазвичай ніколи не робив.
– Дядя в мене максимально відповідальний і з роботи ніколи не відпрошувався. Але коли я навчалася в гімназії «Пролісок», у мене зламався замочок у пальто. І це був єдиний раз, коли він відпросився з роботи – прийшов, забрав те пальто на ремонт, а потім повернув, щоб мені було в чому вийти на вулицю, щоб не змерзла. У таких вчинках і проявляється найвищий рівень турботи, – ділиться спогадами дівчина.
Зізнається, для неї та брата дядя Сашко був майже як батько.
– Навіть коли він уже служив, ми з ним все одно говорили кожного дня. Він знав буквально все – чим я захоплююся, чи я захворіла, чи одужала… Розділяв радість, якщо щось вийшло і підтримував, якщо щось не виходить, – не стримуючи вже сльози, говорить Ярослава. – Для нас це надто велика втрата, дуже болісна. Я не можу досі змиритися з тим, що він мені не зателефонує більше.
Досі виникає бажання, коли щось трапляється в житті, повідомити йому. Але більше нема кому написати чи подзвонити…
ПОВЕРНУВСЯ ДОДОМУ
– 11 місяців ми жили надією, сподіваннями, робили все, що було можливо і неможливо, подавали запити в усі інстанції. Перші два місяці я кожного дня передивлялася російські телеграм-канали, де публікували наших полонених і вбитих… Але згодом перестала це робити, тому що це неможливо витримати… Ми просто продовжували далі телефонувати скрізь. 28 жовтня 2024 року – я ніколи не забуду цей день, – тремтячим голосом говорить дівчина.
Тоді родині офіційно підтвердили, що Олександр загинув.
– Вранці мені зателефонувала мама. Вона плакала, я вже одразу зрозуміла, що щось сталося погане. Вона сказала, що їй зателефонували з моргу, сказали, що є збіг ДНК. Що дядечко знайшовся, – продовжує співрозмовниця.
Згодом родина дізналася, що тіло захисника повернули у березні 2024 року під час одного з великих обмінів тілами між Росією і Україною.
– Контейнери з тілами розподілили по різних областях у морги для експертиз та упізнань. Тоді до Кропивницького привезли більше 50 тіл наших захисників. І так сталося, що серед них було і тіло дядечки. Він ніби повернувся додому… – говорить Ярослава. – 6 листопада 2024 року ми попрощалися з нашим Героєм. З людиною, яку ми безмежно любимо, яка втілювала для нас все найкраще.
НЕЗДІЙСНЕНІ МРІЇ
– Дядечко часто говорив, що мріє завести пасіку. Говорив, що буде розводити бджіл, ставити вулики. Ще хотів взяти мене, брата, нашу маму і поїхати в Карпати, піднятися на Говерлу. Хотів також показати місця, де він був на службі. Іноді по телефону казав, що там є такі живописні місця. Там якась річечка, там ще щось... Казав: «обов’язково приїдемо з вами потім і я вам покажу», – говорить Ярослава.
Подорожувати чоловік мріяв ще до повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Але завжди були справи й не вистачало часу…
– Уже під час служби він пожартував, що ось і подорожує. Бо об’їхав майже всю країну – захищаючи її та перебуваючи на лікуваннях після поранень, – переповідає Ярослава.
СПОГАДИ З ОКОПУ ПРО «АКАДЕМІКА»
З «Академіком» ми познайомилися під час формування бригади. Деякий час я був командиром нашої групи. Коли готувалися до запорізького штурму, хотів Олександра відправити на навчання офіцерів. Бо він був дуже розумним, я бачив у ньому сильного, мужнього, справедливого лідера, який поведе за собою в бій, у якому впевнений. Але він як це почув, місяць зі мною не розмовляв – образився, що я його не хочу брати на контрнаступ. А я тільки бажав вберегти йому життя…
Але він був впертий і дуже чутливо ставився до цього: як це ми всі підемо, а він – ні, такого не може бути.
Ми мали дуже гарні стосунки. Хлопці казали, що у нас дуже схожі характери і навіть жартували, що я його син. Згодом я почав навіть стригтися, як «Академік» – налисо.
Ми разом старалися підтримувати фізичну форму, коли готувалися до штурму. Коли ми жили в лісі у Запорізькій області, бігали разом 4,5 кілометра до озера. Одного разу з нами побіг наш побратим, він був молодшим від Саші на понад 15 років. «Академік» задавав темп, побратим уже через кілометр зупинився, а ми пробігли цю дистанцію за 16-17 хвилин. Хоч Саня був дядьком у роках, але він ще міг дати більшості молодим фору.
Поблизу села Вербове загинув наш побратим «Грозний». Евакуаційна група ніяк не могла дійти до нього. «Академік» сказав, що ми маємо його забрати і ми пішли за ним. Він навіть сам пробував на себе закинути побратима, але сили не вистачило. «Грозний» – дуже великий воїн, справжній десантник. А коли людина мертва, то вона ще важчою стає… Попри те, що та ділянка з двох сторін прострілювалася, ми забрали «Грозного». Тоді Саша заспокоївся, хоч ми були дуже сильно змучені.
«Академік» був дуже розумною і начитаною людиною, з ним було завжди приємно і весело поспілкуватися, подискутувати.
У нас були плани, коли закінчиться війна, їздити до всіх у гості, веселитися і згадувати все прожите зі сміхом, бо у нас реально була дуже класна і дружна сім’я. За цей час ми стали як брати. Але, на жаль, цього не станеться, бо хлопців вже немає… І мене Саша не поведе на аеродром, щоб стрибнути з парашутом…
Я був у ньому завжди впевнений, що він ніколи не залишить у біді, завжди прикриє спину, щоб це йому не коштувало, навіть життя.
Я завжди буду пишатися, що мав такого побратима.
На жаль, Бог забирає найкращих.
⊲ Євген із позивним «Калуш»
Текст: Наталка Маринець
Фото: надані Ярославою Шило
