У стінах останнього будинку ХІХ століття зараз варять каву і роблять газету
Офіс редакції газети «Кіровоградська правда» вже два роки знаходиться у приміщенні колишнього пабу по вулиці Тараса Карпи, 72 (колишня Тимірязєва). Унікальний відкритий простір «Кафе-редакція» створили, щоб наблизити видання до читачів, а читачів – до журналістів.
Старі друкарські машинки, лампи з бахромою, дерев’яні сходи з візерунком та камін у «Кафе-редакції» створюють відчуття, ніби на чашечку кави ви завітали прямісінько у кав’ярню часів Шерлока Холмса чи Джейн Остін. Місце швидко породило багато легенд. Хтось відчуває присутність потойбічної сили, а хтось із упевненістю розповідає, що колись у цьому домі жив священник. Тож наша журналістка Лія Іванінська вирішила докопатись до справжньої історії цього приміщення. Щось підказувало, що це, попри відсутність табличок, – якась особлива пам’ятка…
Інтуїція не підвела: виявилось, що у 2019 році будівлю по вулиці Тараса Карпи, 72 внесли у перелік об’єктів культурної спадщини ХІХ століття під назвою «Колишня лавка купця Блюмкіна». Саме з цього факту й почались пошуки. Єдине фото Блюмкіна у Єлисаветграді, яке вдалось знайти, – юнак на старому фото в книзі Миколи Цуканова «Єлисаветградська фотографія. Погляд в минуле».
Правда, під час пошуків матеріалу у бібліотеці імені Чижевського знайшовся зовсім несподіваний зв’язок видання з Яковом Блюмкіним – знаменитим терористом та розвідником, що працював на радянську владу. У книзі Володимира Поліщука «Час псевдонімів і робкорів» згадується, що певний час для газети «Голос Юга» писав статті Ісаак Фейнерман, тесть Якова Блюмкіна. Фейнерман залишив по собі багато книг, статей та опублікованих листів. Він був послідовником соціалізму та палким шанувальником Льва Толстого, листування з яким і публікував у «Голосі Юга» під псевдонімом Тенеромо. Пізніше це видання трансформувалось у «Кіровоградську правду».
І Яків Блюмкін, і Ісаак Фейнерман активно використовували медіа, щоб поширювати ідеї революції та комуністичного майбутнього. На цьому прикладі ми бачимо, наскільки важлива незалежність медіа та журналістська етика. Адже регіональні видання мають потужний вплив на життя спільноти та настрої у суспільстві.
Також, у зв’язку з цим, ходять чутки про те, що ніби сам Яків Блюмкін бував у Єлисаветграді і викрав кілька цінних артефактів з синагоги. Але це вже не пов’язано безпосередньо з пошуками інформації щодо самої будівлі під назвою «Колишня лавка купця Блюмкіна».
Спілкування з краєзнавцями міста та кілька десятків книг, статей і добірок про архітектуру нічого не дали.
У музеї «Євреї Єлисаветграда» також про купця Блюмкіна ніхто не знав. У Державному архіві Кіровоградської області вдалося дізнатись тільки одне: інформації ні про купця Блюмкіна, ні про будівлю Тимірязєва, 72 (стара адреса), в записах за період 1850-1890 років не було. Історія маленького, але гордого приміщення танула, наче дивний сон. Єдиною надією були ви – наші читачі. І не даремно!
Ми опублікували пост у соцмережах з проханням нам допомогти у пошуках. Пані Катерина, яка відгукнулась однією з перших, поділилась, що у 90-ті роки в одній із квартир цього дому жив її хлопець, а в квартирі, де нині «Кафе-редакція», жила самотня бабуся.
«Будинок тоді був Г-подібний, старий. Вікна були дуже великі, а стелі – високі. Там, де зараз «Кафе-редакція», жила бабуся. А опалення було пічним. Коли хлопець робив там ремонт, то від стін сильно йшов запах ліків. Ми тоді подумали, що раніше тут або жив хтось дуже хворий, або була якась аптека», – розповіла Катерина.
Пізніше з’ясувалося, що половина приміщення була добудовою 30-х років. Молодшу частину будинку придбав банк. Вона повністю перебудована. А старій будівлі пощастило – вона зазнала лише незначних змін і зберегла велику частину оригінального фасаду. Також люди розповідають, що раніше біля будинку росло багато дерев, а нині їх практично немає.
Пані Ірина прийшла у нашу редакцію і залишила свій телефон для зв’язку з журналісткою. Вже у телефонній розмові розповіла, що колись, як була маленька, навідувала там свою однокласницю, а її знайома бачила, як у дворі знайшли скарб.
Хто знає, може, то були скарби загадкового купця Блюмкіна?
«Там раніше жили сім’ї у невеликих квартирках. Я туди ходила десь у 1975-1976 роках. Ми вчились у школі №6 і якось втрьох чи вчотирьох навідали однокласницю Наталю Чорну. У ті часи вхід був із двору. А знайома розповідала, що, коли вчилась у цій же школі в першому класі, у 1963-му році, цей будинок був старовинний, дореволюційний, прикрашений парапетами, металевими поручнями і бронзовими прикрасами у вигляді шарів на вікнах. В одній із квартир дому мешкала вчителька математики Августа Василівна із школи №6. Пізніше ці квартири розділили, зробили менші. Якось у 60-х роках там знайшли скарб зі срібних та золотих монет і якихось речей. Приїхала міліція, очепила місце. Також приїхала техніка, щоб здійснити розкопки», – розповіла Ірина.
На цьому період занепаду для будівлі по вулиці Тараса Карпи, 72, завершився. У 2000 році приміщення придбав бізнесмен Олександр Майстренко. Нам вдалося поспілкуватись із ним.
– Це був будинок 1890 року. Останній будинок, побудований у ХІХ ст. Аптека (по вулиці Пашутіна, 44), що впритул, – це пізня будівля, вже дерев’яна. А будівля, де було кафе «Кураж», де зараз магазин «Модний дім», – це історичні єврейські лавки купця Блюмкіна. Побудовані, коли дозволили євреям селитись на лівому березі Інгулу. Колони з чавуну на фасаді, що збереглись, зроблені на нашому заводі «Ельворті». У мене колекціонери намагались купити ці колони, я їх, звісно, не продав. Граніт на фасаді теж історичний. Товщина стін – 110 сантиметрів. Укладено на яйцях. Наші ремонтники проклинали старих будівельників, бо просвердлити стіну було неможливо – кладка не на цементі, а на яйцях. Ми купили цей будинок у 2000 році. Тоді там було чотири квартири. Я їх об’єднав, реставрував. А вже 15 грудня 2000 року там відкрився магазин «Voronin» – відомого українського модельєра Михайла Вороніна.
Також Олександр Олександрович згадував, що колись, задовго до того, як дізнався про «Лавку Блюмкіна» та придбав цю будівлю, він був знайомий із чудовим хлопцем – інженером Віктором Блюмкіним. Тож крізь століття прізвище загадковим чином супроводжує ці стіни, ніби оберігаючи їх.
Пізніше відкрилося знамените кафе «Кураж». І тут вже історію пишуть не фасади, а почуття.
«Кураж» проіснував аж до 2017 року. Пізніше на його місці відкрився «Беррімор паб», також були й інші заклади, але недовго. І тепер «Кафе-редакція» пише свою сторінку історії цього унікального місця.
«2008 рік, 2 вересня, кафе «Кураж». Мені 20, йому 35. Наше перше побачення. Саме тут я зрозуміла, що навпроти мене мій майбутній чоловік. Наступного дня я переїхала до нього. Ми разом вже 16 років», – пригадала Марина Безугла.
«Я пам’ятаю тут ресторанчик «Кураж»: у 2005 святкувала з групою університетський випускний», – розповіла Ірина Ткаченко.
На жаль, зв’язку із священником Успенського собору, який був на місці міської ради, поруч із цим приміщенням, ми не знайшли.
ВІД АВТОРКИ
Якщо у вас теж є якісь особливі спогади, пов’язані з цією адресою, – діліться ними, надсилайте фото подій, які тут відбувались. Особливо цінними будуть фото 1950-1970-х років та старші, на яких видно, яким був фасад до того, як зняли прикраси та переробили у квартири.
Поки я писала статтю, зрозуміла важливу річ: архіви та дослідження істориків – це не те, що створює історію. Пишемо її ми. Своїми спогадами, листами, статтями в газетах і фото, які потім зберігаються в архівах.
Історія – це кожен із нас.
Минуле будинку на Тараса Карпи, 72, більше не здається сном, що от-от розвіється. Тепер це перегорнута, але яскрава сторінка історії Кропивницького. І в ній записані ваші імена.
Дослідження продовжуємо...
текст: Лія Іванінська
