«Її слова зачепили до глибини душі»: Військовослужбовець із Кропивницького розшукав дівчинку, яка написала лист на фронт
Нещодавно у соцмережах ми побачили зворушливий пост про військовослужбовця – чоловік зі сльозами на очах дякував дівчинці за лист, який вона написала на передову. Нам вдалося розшукати цього захисника та особисто поспілкуватися із ним під час його відпустки за станом здоров’я.
Микола – із Кропивницького, мріяв розвивати власну справу та проводити час із дружиною. Але коли Росія почала повномасштабне вторгнення в Україну, у перші ж дні пішов добровольцем на війну. Чоловік воював на Луганщині, Херсонщині та Донеччині. Окремими епізодами цих років Микола поділився з читачами «Кіровоградської правди».
Із міркувань безпеки не вказуємо прізвище чоловіка та підрозділ, у якому він служить.
РОЗУМІЄШ, ЗА КОГО ВОЮЄШ
В останніх числах травня – на початку липня батальйон, в якому служить Микола, отримав від волонтерів посилку.
– Серед усього, кожному військовому було по шоколадному батончику, до якого були прикріплені листівки і записки. Я прочитав лист, який дістався мені, і ті слова зачепили мене до глибини душі, – зізнається Микола.
Чоловік вирішив, що при першій же можливості спробує розшукати авторку листа.
– На листі було лише ім’я, який клас і місто – Софія, 2-В, Кропивницький. Я розповів про цей лист дружині, далі розповіли знайомій. У цієї знайомої є ще знайомі у сфері освіти. І так повідомлення про те, що шукають авторку листа розійшлося місцевими освітніми чатами. А вже через два дні знайома подзвонила і дала номер мами Софійки. Ми їй зателефонували і домовилися про зустріч, коли я буду у місті, – переповідає чоловік.
Микола подарував дівчинці м’яку іграшку та цукерки. Обіймаючи школярку під час зустрічі, у чоловіка набігли сльози.
– Мені дуже було приємно. Кажу їй, це тобі на пам'ять від солдата за такі твої слова. Важливо, щоб діти розуміли і знали, що їхні листи дійсно доходять на фронт. У мене є стос таких послань, я їх намагаюся зберегти. Моя дружина працює вихователькою у дитсадку і вони з дітками також готують листівки для воїнів. Коли тривалий час в окопах, коли немає зв’язку і читаєш ці послання – в такі хвилини вони дуже підтримують і підбадьорюють. Розумієш, за кого воюєш. Нам дуже приємно, – зізнається воїн.
НЕ ХОЧУ, ЩОБ ВОНИ КОМАНДУВАЛИ НА НАШІЙ ЗЕМЛІ
Свого часу Микола пройшов строкову військову службу. Але у 2014 році за станом здоров’я він не пішов на фронт.
– У той рік, коли почалася антитерористична операція на сході, мені зробили операцію й списали зі служби, – розповідає чоловік.
Коли почалася повномасштабна війна, Микола одразу пішов у військову частину, в якій тепер служить. Спочатку був зв’язківцем. Нині – на посаді сапера.
– Дружина відмовляла, але я пояснив, що не буду сидіти вдома. Я не хочу, щоб вони сюди прийшли, командували на нашій землі. Я хочу боронити країну. І ось уже третій рік я у війську і третій день народження зустрічаю на передовій, – посміхаючись, продовжує військовослужбовець. – На початку війни ми були під Лисичанськом, потім на херсонському напрямку. Зараз – Часів Яр.
ПІСЛЯ ПРИЛЬОТУ МИ ВІДКОПУВАЛИ ЗАГИБЛИХ ПОБРАТИМІВ
Влітку 2022 року бої під Лисичанськом були дуже важкі. Саме батальйон, в якому служить Микола, брав участь в одних із таких.
– Ми потрапили в оточення й дуже важко виходили з нього. Ситуація була дуже важка. Кілька днів ми не мали зв’язку з рідними. За нами слідкували з дронів, були сильні обстріли, усю ніч без перестанку. А перед цим, близько 21:00-22:00 уже танки підійшли до села. Були зовсім поруч й просто от лупили по селу – куди влучили, туди влучили. Під ранок вже піхота на зачистку заходила. А потім десь годину було затишшя – у них чи перезмінка була, не знаю, – пригадує ті події Микола.
Військовослужбовці скористалися цим моментом і завдяки цьому вдалося вийти з оточення.
– Ми отримали від командування дозвіл на відхід. І коли обстріл десь близько 5:00 стих, ми вскочили і почали вибиратися. На це у нас було близько години, – продовжує чоловік.
Розповідаючи про цей епізод війни, він ледь стримує сльози.
– Тоді загинули мої побратими. Був приліт. Я з іншими їх викопував із окопу. Потім забирали їхні тіла й переправляли човном по річці, коли відходили. Важко, – чоловік прикриває рукою очі і замовкає на деякий час.
ВИХОДИМО ЗА «НУЛЬ»
– Так, на війні страшно. Але така її реальність. Побратими отримують поранення, гинуть. Через інтенсивність атак не завжди є можливість їх забрати, – Микола знову замовкає на кілька секунд. – Буває важко, страшно виходити на позицію. Часом так страшно, що не хочеться туди йти. Особливо, якщо ледь не загинув перед цим і та ситуація не йде з голови. Коли на завдання йдеш, розумієш, що можеш не повернутися.
Враховуючи нинішню посаду, доводиться виходити за «нуль», каже Микола.
– Хлопці, які перебувають тривалий час на позиціях, – герої, для мене вони неймовірні молодці. У нас дещо інша специфіка. Ми виходимо на завдання і після його виконання повертаємось на базу. Але ми маємо виходити за наші позиції буквально перед носом ворога і мінувати, щоб вони не пройшли. А якщо ворог почне рухатися у тому напрямку, міни вибухатимуть і наші хлопці зможуть відповідно зреагувати. Навіть якщо це дозволить виграти 2-3 хвилини. Бо на війні – 3 хвилини – це життя, – говорить боєць. – Це на цивільній території за цей час можна випити кави, цигарку викурити… Щось не зробив сьогодні – доробиш завтра. А там – живеш цим днем, бо не знаєш, що буде завтра. Та там кожна секунда – це життя!
Під час одного з завдань у секунди вирішувалося й життя Миколи з товаришем.
– Коли ми вийшли на завдання, почалися обстріли, скиди. У мене було два кроки, а у побратима – три, щоб встигнути сховатися, – стримано розповідає чоловік. – Але після виконання завдання всі такі ситуації переводимо на жарти, щоб не зациклюватися. Навіть на передових позиціях стараємось сміятися.
ОДНЕ З ПРАВИЛ – ВСТИГНУТИ І ВИЖИТИ
На момент нашої розмови Микола був у Кропивницькому у відпустці за станом здоров’я. Але, зізнається, продовжує «воювати» на мирній території.
– Важко заснути, тут дуже тихо порівняно з фронтом. А якщо заснути, може наснитися передова. Уночі можу схопитися через сни, ніби я на війні... – ділиться співрозмовник.
На війні постійно хочеться додому, до рідних. А коли побудеш трохи вдома – розумієш, що треба захищати Україну і хочеться до побратимів. Такі от нині основні цінності
Зізнається, потрібно багато часу на адаптацію.
– Коли я тут, не дуже хочеться з кимось зустрічатися, розповідати про фронт. Часом заглиблююсь у себе. Дружина переживає, турбується, буває, питає, чого без настрою, що сталося? А ти просто сидиш і дивишся на людей. За якісь 10 годин їзди на схід – там цивільних майже немає. І будинків цілих також. Все розбите. Слава Богу, що тут немає такого, і щоб ніколи й не було… Дивишся – у людей роботи, справи, зустрічі. Купа машин, знаки, світлофори. Теж дико для мене. Там же немає ні правил, ні світлофорів. Газуєш і їдеш, – посміхається чоловік. – Тут якісь правила існують, а там правило – встигнути і вижити.
Водночас чоловік просить цивільних не забувати про війну.
– Не варто казати, та ми знаємо, розуміємо як тобі. Знати і розуміти може лише той, хто на війні. Коли бачиш, як у соцмережах виставляють одне за одним фото й відео з пляжів із підписами «Ми за Україну» чи «Відпочинок, бо вже втомилися від війни» й подібне, то хтось порадіє, комусь байдуже, а комусь буде не приємно. Особисто моя позиція – я за те, щоб люди відпочивали. Якщо війна – це не означає, що треба закритися в чотирьох стінах. Але й не треба так на показ, – говорить Микола. 
ПІСЛЯ ПЕРЕМОГИ КУВАТИМУ МРІЮ
До повномасштабної війни Микола працював ковалем у власній кузні.
– Це мій маленький бізнес, моя мрія. Я там сам працював, найманих працівників не було. Тривалий час не міг знайти свою сферу зайнятості. А потім спробував цей напрямок і зрозумів, що це – моє. Я там не просто працюю, я там відпочиваю і насолоджуюсь процесом. Робив усе – і ворота, й меблі. А починав із підсвічників. Розвивався і розвивав справу, було багато планів… А зараз кузня стоїть закрита. Але я повернуся все одно і буду далі займатися улюбленою справою, – каже Микола.
текст: Наталка Маринець
фото: надані співрозмовником
