Лікарі з Донбасу тепер працюють у Гайвороні: Ми у своїй державі, ми – українці

, КП

11972Подружжя Світлани і Миколи – лікарі. Вони навчалися у Донецькому медичному університеті. На Донбасі починали свою кар’єру, там мріяли жити і працювати. Але «рускій мір», який ішов «визволяти і рятувати», двічі зламав плани родини – спочатку в 2014 році і от тепер. Утікаючи від війни, родина переїхала на малу батьківщину чоловіка – у Гайворон. І на новому місці подружжя знову працює лікарями у Центрі первинної медико-санітарної допомоги. Бо робота лікаря для них – це, в першу чергу, служіння пацієнту.

ПЕРША ХВИЛЯ ВІЙНИ

– Я корінна жителька Донбасу – народилася у місті Костянтинівка Донецької області. Навчалася у Донецькому медичному університеті. Там познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Ми планували жити у місті Макіївка. Але все це ми планували до 2014 року. Я була вагітна. Потім почалася війна. Перша хвиля війни… – ділиться з «КП» Світлана.

У перший воєнний рік, у 2014-му, у родини народився син Гордій. Але через стрес – передчасно.

– Були ускладнення під час вагітності і проблемні пологи. Я народила сина в Костянтинівці, але йому необхідна була спеціальна медична допомога, яку можна було отримати в Донецьку. Місто на той час вже було окуповане, через це ми більше доби чекали реанімобіль, щоб окупанти пропустили його на блокпостах. Через добу ми все таки змогли добитися, щоб машину пропустили. Дитину вже у важкому стані забрали у Донецьк – півтора місяці лікарні, 20 днів реанімації на апараті штучної вентиляції легень. Слава Богу, вижив і з ним все добре зараз, –  тяжко згадуючи, продовжує жінка.

З часом із тимчасово окупованого Донецька молода родина перебралася у рідне містечко Світлани.

– Оскільки в Донецьку було дуже страшно і небезпечно знаходитися, ми перебралися на підконтрольну Україні територію, в Костянтинівку. Там ми почали знову ставати на ноги, влаштувалися з чоловіком на роботу, ростили сина. Жили в цій так би мовити сірій зоні, точніше на лінії розмежування. Періодично чули постріли, до яких із часом звикли. Ми вже знали, що таке приліт і відліт. Потім переїхали у невеличке містечко Дружківка поруч. Там орендували будинок, я стала працювати лікарем-фтизіатром. Чоловік – викладачем в університеті і лікарем-хірургом. Півтора роки тому в нас народилася друга дитина – донечка Агаф’я. І все було чудово. До 24 лютого… – каже Світлана.

МИ ЗНАЛИ, ЩО ТАКЕ «РУСКІЙ МІР»

– 23 лютого я з’їздила до своїх батьків у гості. Ми так добре посиділи, поговорили, чай пили, у нас були великі плани на майбутнє, шашлики зробити у суботу, – посміхаючись, згадує співрозмовниця. – Увечері я приїхала додому, ми, як завжди, погралися разом із дітьми і лягли спати.

Уже рано-вранці наступного дня родина прокинулася від обстрілів.

– Спочатку ми почули два глухих, як прильоти, невеликих, по типу «Граду», а потім був вибух, який ми раніше ніколи не чули. У нас почали трястися вікна, люстра. Це було жахливо! Прокинулися діти, маленька почала плакати. Я її схопила на руки і почала метатися по будинку, сіла в коридорі у кутку, бо там стіни і вікон нема, і почала плакати разом із нею. Вибухи припинилися, але ми знали, що таке «рускій мір», ми розуміли, що це дуже страшно, – продовжує Світлана.

 

Моя мрія нині – через 5 років сидіти з чоловіком і дітьми десь біля української річки під мирним небом, пригадувати це жахіття, яке почалось 24 лютого і яке круто змінило наше життя всього за один день, і просити Бога, щоб ніколи знов... Ніколи!


За кілька годин родина вирішила виїжджати із міста.

– Зідзвонювалися з друзями, вони говорили, що траса перекрита, не проїхати, що вже область в оточенні. Слухи були різні, паніка всезагальна. Я сказала, що якщо ми сьогодні цього не зробимо, потім більше не поїдемо. Тому зібрали дітей, документи, одяглися самі. У нас маленька машина. Чоловік з’їздив купив 40 літрів бензину в каністри, їх поставили у салон машини, поруч зі мною і о 10:00 виїхали. Чесно кажучи, ми думали, якщо буде війна, буде йти все зі сходу. А коли дізналися, що б’ють по всій Україні, ми дуже зляка­лися, – каже жінка.

РОБОТА ЛІКАРЯ – ЦЕ, В ПЕРШУ ЧЕРГУ, СЛУЖІННЯ ПАЦІЄНТУ

Майже через добу, 25 лютого, близько 04:00 родина приїхала у Гайворон. Їхали довго – були великі затори.

– Коли ми приїхали у Гайворон, нас зустріла мама чоловіка, запропонувала поїсти і підготувала ліжка. Ми нічого не їли, я лягла і мене всю трусило. Чи від страху, чи ще від чогось, не знаю. На тій території залишилися мої батьки і сестра з дітьми. До цих останніх днів там було більш-менш тихо. Але ось уже двічі упали снаряди неподалік того будинку, де ми жили. У людей вікна повилітали. Жителі ховаються

у підвалах. Купую тут медикаменти передаю на схід, тому що просять, там дуже проблематично з цим, – говорить Світлана.

11973Перший тиждень після переїзду родина адаптовувалася.

– Сидіти увесь час вдома – складно. Хочеться щось робити. Тому звернулися у лікарню, щоб влаштуватися на роботу, і мене люб’язно прийняли, запропонували пів ставки сімейним лікарем. 21 березня був перший робочий день. Знайомлюся з персоналом, з людьми. Мені у пару поставили гарну, досвідчену медсестру, головна лікарка дуже активна жінка. Чекаю людей для укладання декларації. Поки у населення почалися польові роботи – нема коли хворіти, – посміхається жінка. – Для мене робота лікаря – це, в першу чергу, служіння пацієнту. Я не соромлюсь звертатись за порадою до своїх колег, не соромлюсь чесно зізнатись собі, пацієнту, що чогось не знаю і мені треба порадитись, бо краще спитати, чим нашкодити людині. З 23 березня мій чоловік також працює лікарем. Те, що нас прийняли в лікарні – така чудова новина для нас.

Нині подружжя Миколи і Світлани займаються улюбленою справою і чекають перемоги України.

– Життя іде, сонце кожен день сходить на горизонті і ми маємо пристосовуватись до обставин. Ми маємо бути прикладом для своїх дітей. Це важко, виникають незручності, нові люди навкруги, але ми у своїй державі, ми – українці. Ми вдячні всім, хто нам допомагає! – каже Світлана. – Моя мрія нині – через 5 років сидіти з чоловіком і дітьми десь біля української річки під мирним небом, пригадувати це жахіття, яке почалось 24 лютого і яке круто змінило наше життя всього за один день, і просити Бога, щоб ніколи знов... Ніколи!

текст: Наталка Маринець
фото: надане героїнею


e-max.it: your social media marketing partner